ЇЇ будиночок стояв просто край дороги. Тисячі людей проходили повз. Десятки зупинялися тут. То був маленький готель. Просто ніде.
Вона дивилася на них широко розплющеними очима. Дивилась ніби у саме серце і запитувала: “Як там?”. Ніхто не чув її питання.
Вона росла як польова квітка – горда та самотня серед багатьох. Росла і все здивовано дивилась на ту дорогу. “Чому всі поспішають туди? Мабуть вона веде до казкової країни мрій…”
Так вона питала у Вітру, що ніс неосяжні її уявою частки неспокою. Вітер посміхався і, розхляставши її довге волосся, теж тікав.
А вона йшла на височенний пагорб проводжати чергове Сонце.
Воно розливало свій червонястий жар річкою.
Вже не спека. Не рух. Не початок. Лише кінець.
Вона плакала. Вона плакала кожен раз прощаючись із Сонцем. Кожен раз, коли сонце віддавало останнє, коли воно сповіщало про те, що сьогодні скінчено.
Тоді Пагорб, Річка, Дорога і, навіть її самотній Дім завмирали в урочистому мовчанні. Кожен згадував свій Ітог. Великий Ітог, маленький ітог. Щось було завершено. Тепер все поставало на порозі.
Сонце сідало.
Вона розуміла, що чергова порція людей пройшла крізь їх двір. Всі вони залишили незриму частинку свого світу їй у дарунок. Залишали, навіть не здогадуючись про то. І йшли. А вона залишалась.
Текла Річка. Вітер втікав у Країну Мрій. Дорога вела за собою людей. Лише Вона залишалась у своєму будиночку край дороги.
Вона плакала, прощаючись із Сонцем, бо ні на крок не наблизилась до своєї Мрії.
Ніхто не чув її сліз.
Ніхто не чув її питань.
Хіба ж Вона дійсно була німа?…
Та зранку приходило нове Сонце. Приїжджали нові люди. І все повторювалось.
Чи довіку мало бути так?
