Вони можуть бути кращими. Вони повинні бути кращими. Вони є найкращі. Тільки про це ніколи не здогадуються, обираючи шлях, який прийнято називати «неправильним».
«Привіт-привіт» - вимушено, але ніби просто розтягую вітання з однокласником й другом дитинства, випадково зустрівшись у нашому рідному місті, яке чимало розчинило в собі душ, що не наважились звідси втекти. Чи буває дружба в дитинстві? Питання спірне й ніколи не вирішуване, проте ці люди слугують тобі все життя особистим еталоном олімпіади на успішність й досяжність щастя. Все дуже відносно, я тепер це знаю, я вже доросла і, мабуть, мудріша, ніж у 6 чи 8 класі, але в душі завжди лишаються певні рудименти дитячого сприйняття начистоту. З ким, з ким, але з тими, кому ти допомагала вирішувати нескладні для тебе завдання й десь щось колись підказала, з тими, з ким ти виросла в одному дворі й чию історію життя мала честь споглядати у паралелях зі своїм, - з тими ти не змагаєшся ні за що, тих ти не засуджуєш, за ними не сумуєш і їх товариства не шукаєш, але точно роздумуєш над тим, як склалося їх життя.
Він легко й просто розповідає тобі останні новини, називаючи твоє ім’я так зворушливо й приємно, що ти трохи відключаєш увагу й плинеш у вибірку спогадів саме про цю людину. Досліджуєш картографію обличчя, як на МРТ замірюєш глибину зморшок і якість зубів, фіксуєш колір очей, бо, їй-богу, ніколи й не думала про таке. Ти раніше просто дивилась в очі й все. Ні колір, ні райдужка, ні білизна яблука, ні легкість тримання погляду тебе зовсім не обходили, але тепер це все чомусь набуває значення. Ти бачиш у ньому дорослого зрілого мужчину, з широким розмахом плеча, дводенною щетиною на достатньо привабливому обличчі, цікаву міміку, дослухаєшся мелодики голосу, тощо. Певно, твій мозок, складає важливу йому картотеку людей твого життя, збирає файли скрупульозно й цинічно, надаючи певної оціночної забарвленості твоїм думкам. Ти йому за такий детальний аналіз не дякуєш. Бо у тебе є серце і душа, і комусь із них не до фактів, і комусь із них трохи болить…
Болить, що минає час. Чи вже минув. Болить, що у нього поряд бігає двоє малих дітей, але він трохи п’яний. Він завжди трохи п’яний. Йому так комфортніше й спокійніше. Він, мабуть, завжди п’яний, він певно алкаш і скоро зіп’ється, або спиватиметься все життя. Або житиме завжди трохи п’яний, як і досі живе його батько, друг твого батька, і, ясно, які у них спільні хобі. І ваші обидві сім’ї у цьому дворі десь подібно завжди так і жили. Кажуть про той час «дев’яності». Я люто ненавиджу цей термін, бо кожен думає, що знає про що говорить, але ніхто не визнає – про ЩО саме йому йдеться в цьому терміні. А кожному ж – про різне. Та у випадку цієї зустрічі двох однокласників йдеться про одне спільнокореневе.
Його малі ганяють м’яч, а за секунду питають батька дозволу погладити чужого пса. Вони добрі жваві діти, допитливі й прудкі, самостійні й розвинені не за літами, навчені життям й відносинами у своїй родині.
- А я ж розбігся зі своєю… Працюю в Києві, заради них усе, – киває на малечу. Все заради них. Вони у мене завжди тут, - б’є себе кулаком в область серця, і я йому вірю.
- Ти знаєш, а я ж з Вітьком працюю, й Дімкою, його братом, одну на трьох квартиру знімаємо.
Я дивлюсь ненароком на його загрубілі здорові руки, недоглянуті нігті, широку розпластану долоню, згадуючи, що бачила такі руки у метро. Бачила ці пропиті засмаглі у будь-яку пору року обличчя, і погляди ці… лишені надії, в дідька. Мене бере страшенне зло, але я точно не знаю чому. У людини цілком природнє органічне життя, розписане по всім канонам трудівничого неписаного кодексу заробітчан. Заробітчан у своїй країні! За 400 км від… своєї хати! Заробітчан, з цими неприродно великими руками, з пальцями, що не розгинаються на всі 100%, які жахають, чи заворожують, тобі дивно їх роздивлятися, ти зі швидкістю світла все це проектуєш якогось фіга на себе: як торкатися таких рук, як їсти такими руками, як кохатися з такими руками, як іти у пафосне товариство з такими руками, як захистити свою достойність з такими руками?
Але переді мною стоять найдобріші на світі очі, які я знаю. Щирі, втомлені, трішечки по-місцевому п’яні, добрі очі, несміливі, очі-дизертири, очі-грішники, очі падкого янгола, очі зломлені, але невгамовні. Ти не знаєш, чим їх утамувати. Тобі хочеться кричати від тих очей, від тих рук, тебе огортає жах, ти не хочеш такого ні для себе, ні для нього, ні для когось іншого! Ти просто не згодна!
- А Вітьок же ж всьо, ти ж не знаєш. - Він говорить про твого сусіда з вашого спільного будинку дитинства. – Виразка шлунку. Я з ним як в АТБ пішов якось, він не казав.., як щось болить – кетанов і все. А тут раз, падає, за бік тримається! 4 дні нічого не їв на койці провалявся, поки не зробили операцію. Ми усі гроші, що сюди відкладували, все скинули… Розрізали його від сюди до сюди, під крапельницею лежав скільки. Вигріб тільки тому, що молодий.
Батька й матері у Вітька давно нема. Ти чудово знаєш їх родину і її історію. Мати просто не проснулась якось на ранок, лежачи з Вітьком ув одній постілі. Крововилив мозку. Тиха спокійна смерть, і вічна подорож без керма для її п’ятьох дітей. Хто доросліше, хто молодше… А втім, хто як. Хто куди. Добре Вітьок. Може ще скількись поживе. Незрозуміло, правда, нащо йому повертатись у це місто, де його ніхто не чекає. Квартира потонула у мряці й комунальних боргах, без світла й газу, допоки могла, слугувала хатою для пиття. Але так довго не буває. Нема у Вітька тут берега більше. Самому йому випала доля складати своє щастя. А у тебе? Мати, батько, живі якимось дивом, але ж! Син, донька, дружина, нехай і колишня. Ти – стоїш переді мною, молодий ще, здоровий, колись талановитий, дужий. Навіщо ти вмазаний, і розповідаєш мені за чуже, так, ніби у вас тепер спільна по-пацанськи важлива місія – поминати його ще заживо. Навіщо?
- Я тут два місяці не був, поки гроші нормально платили, коли їхав, три місця викупив, щоб виспатись дорогою, так малі на мене як накинулися ще з поїзда… Заради них мушу триматися, вони ростуть, треба… Ти вибач, що я трохи п’яний, у баті сьогодні ювілей…
Малий якраз поцілив м’яча й ледь не зацідив його між нами, на що мій однокласник хутко підставив свою дужу долоню, лунко відбивши різнокольорову кулю з хорошої подачі потенціального футболіста. За кілька хвиль пролетів мопед неподалік, але трохи вмазаний батько прудко згріб свою малечу позаду себе, демонструючи зразковий батьківський догляд… Не кожна мати буває така відповідальна, чорт!
Як же так… Як же так… Не вкладалося мені ніяк у голові. Нащо ти це робиш з ними, нащо ти з ними п’яний? Може, вони ще не відрізняють, і цей аромат звичний для них, як це було звично для нашого дитинства… Це вже потім, десь з 12-14-ти починаєш розуміти, за що матір кричить на батька, зрадницьки переходиш на віки на її сторону, болісно змушуючи себе забувати, як з ним класно балуватись й вигадувати смішні ігри, разом ладнати мопеда й майструвати гойдалку, втікати від нього, коли він надіває маску білого ведмедя й повзає на чотирьох по кімнаті… Це вже з 15-ти починаєш ненавидіти себе, любити готичну музику, пробувати перші сигарети й відлюдницькі місця. Це вже з 17-ти взагалі перестаєш з ним будь-як спілкуватися й думати, що так і треба, і зовсім його не потребувати… Але навіщо. Навіщо прокручувати цю стару кляту плівку з тими, кого ще можна врятувати від цього кола пекла?! Просто від саме цього. Будуть інші, але ж можна без «саме цього»? «Будь ласка!» – хочеш ти попрохати його! Хочеш кинутися рятувати чи-то його, чи-то малих, чи-то Вітька, чи… себе від них?
Він тобі ще щось говорить, запрошує разом йти до парку, бо там чекає той самий Вітьок… Ти чемно відмовляєшся, перепрошуєш, бо тобі треба бігти, ти ж бо теж дуже давно не була тут… вдома. Кажеш на прощання, вже у півоберта, на відстані п’ятьох метрів: «Бережи себе!», підбадьорююче кидаєш жест рукою кудись у бік неба, немов Бога ставиш у копію даного послання, він тобі каже «ти теж». І на цьому все. Але в тобі, як весіння тля, назавжди залишаються ці невимовлені думки про несправедливе поводження з собою, ця ніколи не сказана думка, що він досить гарний і дуже достойний, що ти хотіла б його бачити таким, яким він є насправді – уважним, класним, найкращим батьком, чиїмось дуже потрібним чоловіком, надійним сином, надзвичайно цінною людиною для цього світу, приємним спогадом твого дитинства, просто класним хлопцем, яким він і мусить бути, бо і є, тільки чогось трішечки не дозволяє собі це побачити, тверезо й чесно це побачити, отак на ранок, отак одного дня, довіряючи побаченому, слідуючи новій, кращій цілі, бажаючи собі якнайкращого з можливих варіантів розвитку подій..!
Зроби ти врешті вибір, як кажуть про нього «правильний». Ну що тобі ще потрібно?
