…крокував берегом Великого Потьомкінського острова. Це була найкоротша, але краща частина нетривалої мандрівки «дача – причал», бо тут стежина звивалася вздовж Дніпра. Спершу вона притискалася до сусідського паркану, через який яблуня простягала обтяжене плодами гілля – може, мені, може, просто так або через недогляд, але білий налив напевно вже досяг своєї кращої стиглості, був і налитий, і білий. Два яблука встигну схопити, одне надкусити та обидва кинути – зелені! – а стежка вже гайнула навпростець через кущі до води й далі веде над прірвою. Прірві тій глибини зо три метри, і ті три метри дачники завалили стовбурами дерев, уламками човнів, скринь, меблів і рештками всього, що викидалося з острівних дач і міських осель, – з горою завалили, так, що й річки не видно. Укріплення берега – ось як називається це звалище; ним дачники боронилися від ласого до острівного піску Дніпра, а той повільно, але невпинно розтягував ті укріплення, пускав за водою стовбури та уламки й щороку далі всмоктувався в берег. «Спалю! Колись я все це неодмінно спалю!» - з такою думкою пробігав я над прірвою, і рік, і другий пробігав. А думка та чіплялася, мабуть, за сухе гілля та дрантя, настовбурчене з прірви навсібіч, висіла на ньому, гойдалася вітром, майоріла, нашіптувала у вуха подорожнім, і врешті решт хтось зупинився, побачив-почув і схвалив: «А слушно!» Це був останній титанічний проект мого діда; кількадесят років опікувався він сільським господарством цілої області, і не абиде, а в «зоні ризикованого землеробства», а насамкінець вчинив оце: спалив ущент все, що за десятиліття наскидали в прірву, спалив під поради та прокльони знавіснілих сусідів, нарізав десь оберемок вербових кілків і позабивав їх у воду, просто в Дніпро… Минув час, стихнули та забулися прокльони, діда вже давно нема, а Дніпро і досі там, куди його пришпилили ті кілкі, з яких постав над водою цілий вербовий гай…
А далі треба рухатися якомога тихіше; ось тут, за величезною шовковицею, стежина спускалася до води та вела між високим берегом і щільними заростями акації та аморфи – навіть не заростями, а утвореної переплетеним гіллям і довгими колючками стіни. Тихіше… ще тихіше… - як пощастить не сполохати, побачу пацюка або їжака або ондатру або вужа… Бодай жабу!.. Ні, не щастить. Не щастить мені ниньки, або нещодавно тут пройшов якийсь незграба, пройшов і розлякав геть усе живе. Ось і кінець кращої частини мандрівки «дача – причал»: за кілька кроків стежка повертає вглиб Острова, занурюється в дачі, і аж до причалу мандрівник бачитиме лишень паркани та колючий дріт обабіч стежки та смужку неба над головою, на всі боки покреслену плодово-ягідним віттям, галуззям, пагінням, лозами…
За старим, а може, навіть старовинним розбитим рибальським човном стежина й справді взяла круто праворуч. Треба поспішати - теплохід прибуває хвилин за двадцять, за двадцять п’ять відходить на Херсон, хто не встиг - ночуй на Острові. І я поспішав.
За кількадесят метрів знову поворот, цього разу ліворуч, просто чиєїсь хвіртки. Поруч із нею, прикута собачим ланцюгом до кремезної абрикоси, стояла груба металева шафа, замкнена на величезний іржавий замок: в таких шафах острів’яни зазвичай тримали свій головний скарб - човнові мотори. До шафи притулилася стара дерев’яна лава, трухлява, як усе старе та дерев’яне на Острові, а на лаві сиділа жінка, стара й теж якась трухлява. Втім, я короткозорий, а над стежиною – зеленкуваті садові сутінки; ні, вона не стара, а літня. Старою вона здавалася через те, що згорбилася та скоцюбилася на лаві так, що її руки звисали мало не до землі. А трухлявою – через сполотніле обличчя: на зблідлій шкірі всі старечі пігментні плями яскравіли, як виразки на зогнилій дошці. А ще на тому обличчі застигла дивна гримаса: жінка ніби силувалася щось роздивитися, але щільно заплющеними очима.
Раптом вона видала ледь чутний стогін, і я зупинився. Жінка знову застогнала, а тоді ворухнула кистями старечих рук, з вузлуватими суглобами пальців із блакитними нігтями, зморшками та сірими поплямованими зап’ястками. А, ось воно що! – руки не звисали до землі: руками жінка тягнулася до своїх литок.
- Вам… зле?
- Мммм… судома… мммм…
От халепа. Бабуся моя медсестра фронтового вишколу та з цивільним мало не півстолітнім стажем; і той сусіда лікар, і той також, і всі вони троє розповідали про судоми, але що? Я й слухав, але не чув; та що його бідкатися, коли ось людина, а онде там – причал, і ще теплохід, який вже напевно десь неподалік, а хто не встиг, той…Мабуть, старенька на той теплохід також поспішала; мабуть, це саме вона розлякала пацюків і жаб на стежині… Вона знову застогнала, а я миттю забув про все, впав перед нею на коліна, добряче ними вдарився та напевно їх подер об якесь коріння, що недоречно випнулося з піску, але навіть не засичав, бо не відчув біль, а просто дізнався про нього. А тоді, цілком несвідомо, якось рефлекторно, обхопив долонями литки старенької та почав спочатку гладити, вгору-вниз, а коли несподівана дерев’яна твердість під моїми долонями трохи розм’якла, масажувати, вгору-вниз, вгору-вниз, перебираючи пальцями, ніби по клавішах акордеону, і весь час щось мурмотів собі під ніс, бубонів, гудів казна що, спочатку ласкаво, заспокійливо, а потім – підбадьорливо, переконливо, впевнено…
На теплохід ми встигли останніми, а щойно перетнули кожен своє – старенька в три хиткі кроки побитий дерев’яний трап, на якому зелена фарба лишилася де-не-де, а я одним стрибком відстань між причалом і катером – матрос віддав носовий швартов, і катер стрімко рушив у бік Херсону. Я подався на верхню палубу, а старенька загубилася серед пасажирів, також здебільшого старих і ніби трухлявих. Потім вона ще раз промайнула в натовпі дачників, які заздалегідь приготувалися до висадки в порту, аби першими дістатися тролейбусної зупинки; промайнула і загубилася. А ще за півгодини ми загубилися вже обоє та остаточно: кожен у своєму тролейбусі, на своєму маршруті, в своєму житті. Більше я ніколи її не бачив.
Десь за півроку, вже пізньої осені, коли від літа лишилися тільки спогади та жалі, ми з мамою завітали до бабусі – звична суботня гостина. Бабуся несподівано міцно пригорнула мене, якось дуже схвально смикнула за чуба та приязно штовхнула в плече. Тоді потягнула за собою до вітальні, взяла зі столу та вручила мені грубезну книжку. На зеленій лискучій палітурці – дві чорно-білі фотографії: вгорі – смагляві чоловіки в білих офіцерських кітелях і кашкетах, позують для фото в казармі; унизу – теж чоловіки, також засмаглі, але в чорних цивільних костюмах, сидять за довжелезним столом, а між тих світлин – червона пляма, ніби кров, а по ній чорним: ГЕНЕРАЛЫ И ДОКТОРА.
Бабуся не дала мені роздивитися книжку, вихопила з рук, рвучко відкрила її та тицьнула під ніс – спочатку мамі, а потім мені. Там був напис – синьою кульковою ручкою, великими, навіть дуже великими літерами, але прочитати його я так і не зміг. Кулька в тій ручці була з вадою: вона давала не суцільну лінію, а штрих-пунктирну – синій штрих, білий пункт, синє, біле, синє… - аж до мигтіння в очах. Та й письмо! – в школі мені б такого не подарували: літери великі, старанно виведені, навіть витиснуті на папері, але всі однакові й через те – нечитабельні. П’ять рядків; здається, дата і карлючка підпису – ось і все, гадай, що хочеш, «мене, текел, фарес» якійсь. Аж раптом я почув від бабусі щось про «судоми», те слово додалося до несподівано міцних обіймів, приязного смикання чуба та схвального штовхання в плече від медичної сестри фронтового вишколу, і я, нарешті, второпав, що книжкою мені віддячила старенька з Острова.
Читати я заходився того ж таки дня, але минуло ще з рік, якщо не зо два, перш ніж я подолав обидва романи Ловейри – і «Генералів» із «Докторами», і «Хуана», який «Креол». Куба початку ХХ століття, корупція вищих ешелонів, латиноамериканські пристрасті та неабиякий натуралізм – те все чекало на свій час; до того ж, шлях кубинцю перетнув колумбієць: саме тоді я, полковник Ауреліано Буендіа, підняв тридцять два збройних повстання і всі тридцять два програв... Тепер я не пригадаю нічого з тої книжки, за винятком атмосфери; я навіть не певен, що то була атмосфера романів Ловейри, а не задушливе, насичене річковими випарами та садовими пахощами повітря Острова, на якому я й читав ту зелену книжку з кривавою плямою та загадковим написом – синє, біле, синє, біле…
Кажуть, минуле не вмирає, воно навіть не закінчилося донині. Можливо; так чи ні, але нещодавно воно нагадало мені про себе – владно, потужно, з усім багатством відчуттів і почуттів, яке за сорок років життя здатен розвинути чоловік родом з Півдня. Я перетинав вузеньку, але глибоку річку – є така на Трухановому острові, кияни знають. Раптом гострий біль вдарив мене у праву стопу – вдарив так, що аж засліпив і паралізував. Судома! – і я безпорадно пішов на дно, на щастя, з достатнім запасом кисню в легенях, аби плазом, немов якась доісторична рептилія, дістатися дном річки берега, випнути з води бруднючу мармизу та схопити ротом задушливого, насиченого річковими випарами та садовими пахощами повітря Острова. Не судома! – повітря, атмосфера, запахи нагадали мені ту пригоду: я ніби знову стояв на колінах перед старенькою, усвідомлював біль у колінах, під моїми долонями повільно розм’якало дерев’яне затвердіння м’язів, а я мурмотів щось, спочатку ласкаво, заспокійливо, а потім – підбадьорливо, переконливо, впевнено…
А судома, біль якої все ще розливався стопою, раптом спрямувала мої думки в несподіваний бік. Це ж я ніби медичну допомогу надав тій жінці; можливо, через те вона й подарувала мені книжку, позначену величезними літерами ГЕНЕРАЛЫ И ДОКТОРА: мовляв, лікар – твоє покликання, давай, лікарем, у гіршому випадку – генералом… Я не зробився ні тим, ні тим, але не дуже через те шкодував; але тепер, лежачи в багнюці на Трухановому, я бачив усе в якомусь новому світлі, можливо, через ніжно-бузкові плями, які від болю та задухи плавали мені перед очима. Напис на книжці лишився мною нерозшифрованим і непрочитаним, і вже ніколи не буде прочитаний - книжка та пропала, я вже шукав її колись, і в Херсоні, і в Запоріжжі, і скрізь, де мешкав, але марно. А що, як саме це – непрочитаність напису, в якому незграбна, але напевно приязна рука закарбувала моє майбутнє, мій особистий «мене, текел, фарес» – що як саме це й визначило моє життя? Я не лікар і не генерал, і навряд чи кимось із них коли-небудь зроблюся; судома в правій стопі – ось і все, що я здобув, такий собі іронічний жарт долі. Еге ж, іронії тут по вінця: адже Ловейрові доктори нікого не лікували, вони – політики: або старенька не читала книжки, або це все, включно зі старенькою, я щойно вигадав...
…все, що нібито сталося одного літнього дня, коли я крокував берегом Великого Потьомкінського острова.
