Так трапилося, що Яна помирала першою. Влітку ще не мала ніяких поганих намірів, ще козеня купили, кізочку, аби молочко власне згодом мати, а в жовтні дружина вже догоряла, як свічечка.
– Яно, – плакав біля ліжка, – а як же я?
Він дійсно не знав, як йому далі бути. Він закривав очі й бачив, як падають абрикоси на дівоче личко, але розумів, що личка скоро не стане. А абрикоси – вони ж нікуди не дінуться, вони падатимуть і далі. Але як же без личка?
Навіть подумував, що піде за Яною наступного ж дня. Аби обсипалися врешті-решт геть усі абрикоси, бо навіщо ж вони йому, коли не буде Яни.
Навіть на кладовищі місце пішов підібрав. На дві могили.
Та хтось те Яні доніс.
– Дуже ревно підбирав, – доклали. – Чи й не думає разом з тобою…
– Артеме, навіть не думай, – сказала твердо, як завжди на віку казала «Я – українка!», – Бог прийде, приведе до мене, але сам не смій. Не хочу, аби на тім світі розбрелися по різних пристановищах.
– Себто? – не втямив.
– Самовбивць до раю не пускають, – розтлумачила. – А я думаю, що пекла не заслужила.
Тужив не на жарт.
– А як же я без тебе? – примовляв сотні разів на день. – Як же я без тебе, Яно?! – кричав. – Я не зможу, – зізнавався.
– У нас є син, – брала за руку.
– А то я не знаю, – витирав сльози. – Але він аж у Донецьку. Та й невістка, ти ж знаєш, рідкі гості вони, Яно.
– Назви кізку моїм ім’ям, – запропонувала раптом. – Вона ж у нас просто Кізка. Назви Яною.
– Нащо? – не зрозумів.
– Як відійду, поселюся в ній душею, – глянула в очі. – Аби зріти тебе на землі, доки Бог не зведе докупи на небі.
На тому й відійшла.
Артем Тарасович не посмів перечити своїй Яні, назвав кізку, як просила.
Два роки вже пройшло. Але так і здається Артему Тарасовичу, що його дружина зирить на нього сумними очима.
– Яно! – гукне стиха у дворі.
Гупотить, лащиться.
Заплющить очі старий, а там падають і падають абрикоси. На дівоче усміхнене личко. Воно не стирається з пам’яті, не лишає йому, Артему, тільки непотрібні абрикоси, отже, дружина ще живе поряд, наглядає за ним. І дарма, що душа її поселилася в кізці, головне, вона поряд.
Інколи Артему Тарасовичу здається, що це навіть добре, що його Яна переселилася в душу кізки. Бо інакше навряд чи стерпіла б тої наруги, що випала на долю роду, в образі людини. Він ось, старий чолов’яга, а й то душею зітлів і палає болем, наче кострищем незгасним та величезним, а як би їй було.
Як зворохобилися «мутанти» (це їх Артем Тарасович так називає) на Донбасі та кинули українство під ноги триколору, наче заслабли на розрив пам’яті, то було ще півбіди. Навіть коли фронт став у селі та гупав гарматами по хатах ледь не півроку, розбивши й покрівлю та стіну Артемової хати, то й то ще була не вся біда. Справжня біда прийшла, коли син повідомив, що він серед «мутантів».
– А як же мати? – тільки й спромігся перепитати Артем Тарасович.
– Вона була зазомбована, – почув у відповідь.
– Весь вік? – не повірив старий сину.
В слухавці довго сопіло, а потім народило:
– Вона була соромом нашого краю. Донбас має перерости свою хохломанію. І народитися знову.
– То ти ж, сину, теж хохол, – кричав Артем Тарасович. – Куди ж ти збираєшся себе переростати?
– В майбутнє, – рипів синочок. – Бо я – син Донбасу.
– А я, сину, українець, – кинув батько й побив телефон.
До цурки.
Вийшов надвір, сів біля кізки, гладив її шерсть та поливав слізьми, наче водою.
– Яно, Яно, – примовляв, – що ж ми себе весь вік українцями називали, а сина ним так і не зробили? Продав він нас, Яно, продав. Ти вже сором нашого краю. І я сором. Як жити далі, Яно? Таке просте зізнання, що ти українець, а ні з ним до свого краю не можна, ні без нього, що без тебе – пустка кругом, та й годі.
Зліг старий. Довго хорував.
Зима стукала в шибки, як трохи оклигав. Яна стояла серед хліва, а з кормами було не те, що сутужно, не було корму, та й край.
Неподалік гибіли в окопах українські солдатики. Захищали Україну, а вона їх ніяк не могла до пуття ні зігріти, ні нагодувати.
Ішов до них Артем Тарасович. Довкола пролітав лапатий сніг, а старому здавалося, що то падають долі перезрілі абрикоси. Тільки вони вже оминали дівоче личко. Бо Яна йшла поряд.
Поряд нього, згорбленого хворого старого, та кізки, її тезки. Йшла, міцно тримаючи за руку свого коханого. Вела до шанців.
– Що, синки, – наблизився дід до вояків, – готові до стрічі Нового року?
– Та як вам сказати, Тарасовичу, – відповіли хором, – каша, звісно, є, а до каші не густо.
– То ось, – простягнув старий мотузку, – беріть кізку, бо мучиться голодом. І вам користь, і їй поменше мук.
– То може б собі, Тарасовичу, – ніяково обізвався один, наймолодший, щупленький та малесенький, якому товариші вчепили задля сміху позивний Бегемот, – сидите серед розвалин у холоді, їсти теж, либонь, нічого. Ми вам заріжемо, як не подужаєте.
– Мені не можна, – відмовився Артем Тарасович. – Це ж Яна. Я нею вік жив і живу, мені її їсти ніяк не можна. Це ж усе одно, що самому себе.
Вручив поводок у солдатські руки, пішов.
Заплющив очі – абрикоси вже не падали. Тільки поряд стояла його Яна. Ще молода-молодесенька.
– А де ж наші абрикоси, Яно? – запитав.
– Там, над Україною, – відповіла.
Оглянувся на солдатські бліндажі. Їх густо засипали їхні з Яною абрикоси, що непосвяченим ввижалися снігом.
– Жаль кізки, кохана, – мовив старий. – Наче тебе віддав на поталу.
– Та на яку поталу, рідний? – горнулася молодим своїм тілом до його немічної худорби. – То ж наші солдатики, українські. А я ж українка.
– І я українець, Яночко. І я українець, – витер сльози, пішов.
Здалося наразі, стоїть на дереві, трусить абрикоси, котрі падають на дівоче тіло, на плаття, на коси, на найкраще на світі усміхнене дівоче личко.
– Яно! – простягнув руку.
Не зловив рукою нічого, крім лапатого снігу.
Неначе погладив саму Україну.
Разом зі своєю Яною.
