ТЕЛЕГРАМА ВІД МАТЕРІ
З присвятою Івану Миколайчуку
15 червня день народження
2 (продовження)
Спогади нахлинули на мене, а з глибини душі лунав радісний голос Дмитра, що завжди зустрічав мене на станції зі своїм мотоциклом і голосно здалека кричав: «Агов, Іване, я тутка !» Дмитро завжди міцно стискав мене обома руками за плечі. Радісно дивився у вічі і жартував дорогою до дому, розповідаючи свої парубоцькі пригоди. А потім гнав свого чорного мотоцикла, як би хто йому палив зад, і голосно реготав, коли я йому кричав: «Дмитре, спиняй, бо злечу до дідька з сідла!» Та він не слухав і газував до самого села, а потім спинявся, бо знав, що на горбі коло хати буде стояти і чекати на нас мама. Мав совість перед нею і намагався уникати докорів. Моя мама вигодувала його, коли після пологів Дмитрової нені не стало. Тому стишував мотор і їхав як порядний хлоп, аби її серце не боліло. З роками Дмитро все робив для неї, аби вона радісно усміхнулась, намагався заповнити собою той прошарок смутку, що жив у ній за мною.
Минуле яскравіло в пам’яті. Будило бажання швидкої зустрічі й щирої розмови з побратимом, бо ми, зустрівшись, забували про час і про день, який спадав сивими росами. До ранку ділилися своїми щоденними клопотами. Життя поглинало наші літа, а нам так не хотілося помічати цього. З молодечим запалом бігли назустріч новому дню, вихоплювали в нього бодай одну барву з веселки і освітлювали душу радістю духовного братерства. Коли я повертався з дому до міста, то в думках постійно гніздилися спогади і розмови Дмитра, який своєю натурою був подібний до великого солодкого яблука, скупаного в сонці.
Колеса потяга вистукували в ритм пульсу і шаленіли на колії в нестримному бігу. Несли до того клаптика землі, на якій я зробив перші кроки, пізнав солодощі дівочого поцілунку, відчув життя на весь свій зріст. Втома від постійних розмов і метушні в купе виплеснула мене в тамбур. За вікном вагона бігли назустріч, а потім доганяли поїзд високі смереки. Я вдивлявся в них і згадував свої. Пригадалися перші дні роботи в лісництві, коли нам видали дві сотні смерекових саджанців, довгий важкий меч, подібний на сталевий штир, визначили ділянку, показали як садити – і пішли. Маленькі, наче зелені ластівки з розкинутими крильцятами, смерекові паростки, нагадували немовлят, які чекали на своє довголітнє життя. Ми дарували його їм, не розгинаючи плечей. Після наших рук смерічки, наче припадали до грудей землі й напивалися її щедрістю, оживали. Нам здавалося, що вони хитають верхівками тоненьких корон, ніби дякують. У хвилини відпочинку мріяли про смерековий ліс, у якому буде співати вітер, птахи, а ми не знати де будемо, коли вони виростуть. Чи будемо приходити до них, щоб почути шелестіння вічнозеленої краси?
