Монька таки вичекала і в слушний момент чкурнула надвір. Але давала драла – аж закурилося за нею. Жмутик шерсті метнувся у повітрі й завіявся в кут коридору. Я бігом схопила ключі, зачинила двері, і як була, у шльопках і халаті , полетіла слідом.
– Монька! Монька-а-а! – поки збігла на перший поверх, в сходовому колодязі ще відлунювало моє відчайдушне «а-а». Спереживалася я тоді, адже Монька геть не пристосована до двору: машини, собаки, хлопчиська-розбишаки. Мало що.
Вилетіла з брами і серце моє впало: Моньки ніде поблизу не було.. Ні на тротуарі, ні на дорозі, ні на газоні. Ото бестія хвостата! Не відає, що витворяє. Свободи, бач, їй закортіло.
– Моніко! –покликала вже тихіше і пішла вздовж тротуару. І тут бац- вискакує напереріз зі клумби, що під будинком. Очі – тарелі, вуха прищулені, шерсть на хребті дибки, з морди -- дикий крик. А за Монькою – три сороки. Монька, довго не думаючи – на газон, а звідти -- на старезну вербу. А на вербі листя густо, нічого за ним не видно. Сороки політали-політали, та й геть забралися. Підійшла я до верби, задираю голову:
– Монько!! Де ти, паскудна морда?!
Ані шелесь. Покликала вдруге, втретє. Ніякої реакції. Обійшла я вербу, дивлюся, а на одній з гілок втишена Монька вмостилася, простір гіпнотизує. Ні, вже не перелякано. Поглядом переможця зорить – зосереджено і водночас відсторонено- медитативно. Вуха сторчма, лапки вкупі, хвостом балансує.
– Моніко, – підлещуюся лагідно, – ходи сюди, хойці, моя манюня, злазь!
А Монька згори на мене зневажливо очиськами блись І знову в простір втупилася.
Почекала я ще півгодини, поки не змерзла. Хоч і літо було, а надвечір’я свіжим видалося. Вогкість пробирає, до хати хочеться.. Ну і як мені мою мацапуру з дерева зняти? Попросила б сусіда-хлопчиська чи перехожого парубка, щоб виліз і зняв хвостате чудо. Але надворі -- наче вимерло. Чи то народ в суботу на рідні села роз’їхався, чи до блакитних екранів прикипів якийсь там чемпіонат з футболу дивитися. Кличу, кличу мандрівницю, а вперте створіння з дерева ані лапою. Пташкою, мабуть, себе відчула.
Стояла я, з ноги на ногу переминаючись. і метикуючи, як Морньку з дерева зігнати. Тут мене нарешті потрібна думка осінила. Вихід простий, як двері. Збігала я домів, улюбленого Моньчиного корму принесла. Насипала під деревом. Стою,чекаю. Дивлюся на Моньчину реакцію. Глипнула моя пані зацікавлено, рожевим носиком покрутила і демонстративно відвернулася.
« Ах ти ж, мацапуро!» - не витримали мої нерви. – Ану, паскудна мордо, злазь негайно! Кому кажу?!
Монька на мене зневажливо блись очиськами і – далі простір гіпонотизувати.
Відчуваючи, що від з холоду вже дрижаки беруть, розізлилася я на Моньку:
– Як собі хочеш. Йду додому , а ти ночуй на дереві.
Подалась я в бік брами. На півдорозі розвернулася.: кицьки не видно, а на корм сороки злетілися. Не знаю, чи ті самі, що Моньку гнали, чи інші - ондее, скачуть, дзьобають. Стала дивитися, що ж далі буде. А далі в якийсь момент раптово зашуміло –запінилося листя, затріщало гілля. І, як велетенська, налита соком і злістю грушка, бабахнула моя радість з верби , та просто на тих сорок. Мабуть не стрибнула, а таки впала, бо тріск і шелест був, немов зрубане дерево об землю гахнуло, а швидкість польоту тушки, як в ракети. Сорочачі та котячі волання перемогли чемпіонат з футболу-- вікна почали розчахуватися, а з вікон – зацікавлено вигулькувати голови сусідів.
Сороки,ясна річ, чекати на вірну смерть не стали.
Вишкірившись і зашипівши в порожнечу для годиться ще раз, Монька здалася. Точніше не здалася, а якраз навпаки. Йшла до мене моя киця , як солдат по нагороду: ніс до неба, хвіст трубою, очі поблажливо примружені. Та ще й не з порожніми відрами, а з сяким-таким трофеєм – чмихаючи і сорочаче пір'я з мордочки стріпуючи.
На щастя, мої побоювання не справдилися. -- гулянка не змінила звичок домашньої кицьки. Хіба зовсім трішки. Тепер Монька вже не шкрябала вхідних дверей і не м'явкала з проханням відпустити її надвір. І погляд, яким вона окидала двір з висоти вікна чи балконних перил, був точно таким самим, як тоді на дереві. Погляд переможця понад всією земною мурашиною метушнею. Він красномовно промовляв до всіх, з чиїм виглядом чи поглядом в ці миті перетинався: «І що ви розумієте в цьому житті, плебеї»
