- Я виходжу заміж.
- Коли?
- За два тижні.
- Що ж, вітаю!
- Дякую.
- Ти ж його не любиш!.. – Ці слова вирвались з нього, наче остання лебедина пісня.
- Проте він безтямно кохає мене. – Вона сиділа спокійна, з байдужим поглядом, говорила, наче ці слова стосувались не її життя, а якоїсь незнайомки.
- Я теж тебе кохаю, - з сумом в очах мовив він.
Кутики її губ ледь здригнулися:
- Але ти хочеш, щоб я належала тобі.
- А він?
- А він розуміє, що я ніколи нікому не належатиму, хіба що небу.
- Ти робиш помилку.
- То й що? Це моя помилка!
На деякий час запала тиша. Вона курила і дивилась повз нього. Він же не зводив з неї погляду, в його голові не могло вкластися те, що вона на це наважилась. Він кохав її, кохав так, що йому здавалося, що сонце сходить для неї, що квіти розпускаються весною тільки для того, щоб помилуватися нею!
Біда не приходить одна. Він це знав, а тому чекав від неї ще чогось. Мовчання було нестерпним, а головне нікому не адресоване, тому він перервав його:
- Ми зможемо бачитись?
- Ні.
- Чому???
- Я назавжди їду звідси…
- …
- Не проси мене залишити адресу, не питай куди я їду і не шукай мене.
- А можна я залишу на пам'ять адресу твоєї душі?
- Яка тобі від цього користь?
- Я надсилатиму туди німі телеграми, які ти ніколи не отримаєш.
Знову тиша. Іноді, вона буває ще болючішою ніж гострі слова образ.
- Падає дощ… - сумно мовила вона.
- Дощ не падає, а йде.
- А мій дощ дуже втомлений від буденності, тому падає. Дивись, він розбивається об байдужість людей.
- Чому ти думаєш, що всі люди байдужі?
- Тому що так воно і є.
- Ти не права. Люди не байдужі, вони просто нещасливі.
- А хто їм заважає бути щасливими?
- Інші люди.
Вона курить, а він поглядом ловить усі її жести, намагається запам’ятати кожну дрібничку. Він розуміє, що це їхні останні хвилини. Він промовив:
- Я знаю, як помирає осінь…
- Як?
- Вона стає дощем.
Він розбиває уламки снів
В яких є ти і я
Маленькі шматки розлітаються
У всесвіті
Стає холодно
А ще я знаю як помирає ніч…
Вона стає світанком
Сонячне проміння розрізає на шматки
Моє твоє НАШЕ серце
А ще я знаю як помираю я
Я стаю самотньою осінньою ніччю
А ти чомусь перетворюєшся
На дощові промені сонця
Вона хотіла плакати! Боже, як вона хотіла плакати! Але не могла: по-перше, розучилася, а по-друге, не могла показати свою слабкість. Так, вона любить цього хлопця, який зараз з такою печаллю дивиться на неї, але вони не можуть бути разом. Вона – птаха, якій потрібне небо, а він хотів прип’яти її до землі. Вона їде через нього, тому що це місто затісне для них двох. Вона боїться, що він не зрозуміє її і накоїть дурниць але якщо так буде продовжуватись далі, то вона не зможе зупинитись і тоді розлука буде ще нестерпнішою.
Вона поклала кілька гривень на столик (завжди розраховувалась в кав’ярні за себе сама), востаннє глянула на нього і мовила:
- Прощавай…
Він провів її поглядом і заплакав.
Він вийшов в ніч, вона його зустріла, неоновими вивісками з стін, дощем холодним, чи його сльозами, чи то очима стомлених вітрин. Він зайшов до аптеки, купив п’ять пачок снодійного і пішов. Такою ходою можна іти тільки геть… Вдома його чекала самотність, яка сиділа у кутку і дивилась на нього великими зеленими очима. Він висипав на долоню пігулки, взяв ручку і аркуш паперу і, нерівним почерком, вивів:
Я сьогодні помру для тебе
Щоб завтра знову воскреснути
Щоб ти побачила чудо
І прокинулась
Ти поховаєш мене на цвинтарі моїх мрій
Яким не судилося здійснитися
І лише розбиту дорогу
Моєї душі
Освітить блиск фар
Автобуса який їде в нікуди
Щоб навіки поховати
Мої думки
Про воскресіння
Він випив усі таблетки і, вже крізь порожнечу почув дзвінок в двері.
- Добридень!
Він подивився навколо, схоже на лікарняну палату, та й чоловік перед ним явно лікар.
- Вам пощастило, ви забули замкнути двері і вас знайшов кур’єр, який повинен був передати ось це.
Лікар передав йому конверт на якому, її почерком були акуратно виведені слова «Для твоєї душі». Він розгорнув конверт:
«Я ще прийду до тебе, тоді, коли ти вже не чекатимеш. Холодним інієм поцілую і ти посміхнешся. Але не побачиш моєї тіні, яка колись була живою. Я оселюсь у тебе на полиці і щоранку буду губами торкатися твоїх уст. А ти не розумітимеш що коїться. Одного дня ти лежатимеш у ліжку з дівчиною. Вона буде зовсім не схожою на мене. Але я не буду зчиняти сварок чи ревнувати. Я просто холодною сльозою скочуся по віконному склу і востаннє попрошу вибачення за ті дні, які ти провів без сонця. Ти почуєш цей останній осінній акорд дощу і вона піде. Тоді, ти подивишся на мою поличку, яка вже почне припадати пилом і все зрозумієш. Заплачеш, не впізнаєш власного відображення у дзеркалі і підеш у зливу. Сльозинки градом стікатимуть у брудну калюжу, і тоді ти усвідомиш, що це і є життя. Моя тінь більше ніколи не нагадає про себе, навіть інеєм на очах. Ти відпустиш мрію і пробачиш, а тоді побачиш сонце в себе над головою.»
