Отак заклопотаний сідаєш осіннім вечором на кінцевій станції в напівпорожній потяг метро й мимоволі стаєш свідком того, як у сусідньому вагоні, активно жестикулюючи руками, про щось сперечаються між собою група євреїв-ортодоксів. Втома змушує на хвильку забути про них, та коли боковим зором помічаєш, як на наступній зупинці до хасидів приєднується музикант-мандрівник з гітарою та губною гармонікою, і ті замовкають, наче зачаровані, знов доводиться зацікавлено зосередитися на незвичних пасажирах. Більшість з них починає усміхатися, плескати в долоні. Двоє знімають імпровізований концерт на мобільники, а хлопець з гітарою продовжує грати й задоволено поглядає навкруг - вряди-годи попалися вдячні слухачі!
Музику в моєму вагоні не чути, тому я, немов на перегляді німого кіно, лише спостерігаю за мімікою "акторів": євреї радіють, наче діти, тоді як інші пасажири реагують стриманіше, інколи скоса поглядаючи то на музиканта, то на хасидів.
Ось один з групи паломників поліз до кишені, дістав купюру, кинув до пакета, що висів на поясі у гітариста. До нього приєдналися ще двоє поціновувачів живої музики. Потім найближчий до мене товстенький молодик в окулярах, що до того весь час просидів із серйозним виразом на обличчі, теж засунув руку в кишеню штанів і поклав на свою долоню декілька монет різного номіналу. Взяв одну, повертів, відклав убік. Підняв іншу, на мить задумався і якось невпевнено відправив її до пакета менестреля...
Не знаю, що подумав хлопець з гітарою, та й чи бачив він жест молодого єврея, але моя реакція злякала дівчину, що сиділа поруч. Вона здригнулася, здивовано подивилася на мене й про всяк випадок трохи відсунулася - хтозна чого ще можна очікувати від людини, яка голосно сміється у вагоні метро?..
На наступній станції натовп, що заполонив сусідній вагон, закрив собою хасидів, то ж що відбувалося з ними далі, я не бачив. Втім, молодик з монетами без сумніву вже покращив мій настрій. За що я - втомлений, але задоволений, - йому щиро вдячний.
