Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45891
Рецензій: 89771

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

ПОВЕРНЕННЯ

© , 05-06-2018
ПОВЕРНЕННЯ
оповідання
Весняний ранок заглядав сонячними променями у вікна будинку. Вони залили затишну оселю, заполонили собою весь простір, рясно розсіялись навколо. Тітка Олена швидко опустила жалюзі, прагнула зберегти травневу прохолоду.
— Навіщо закриваєшся від сонця? Це ж останні промені тепла, — промовила з жалем.
— Хочу ще трішки прохолоди…
— Скоро прийде зима, то ти нею натішишся з червня по серпень, а я буду в Україні, — вихопилося мимохіть.
Тітка обернулася до мене, здивовано звела брови, усміхнулась і трохи зверхньо зауважила.
— До кого ти поїдеш, коли з нашої родини там вже всі повмирали?.. Квартиру твоя мама продала чужим, то хіба в готелі житимеш, чи наймеш помешкання в когось. Краще сиди вдома. Зима в Австралії приносить масу несподіванок: дощ, вітер і тепло в 20 градусів. На цьому дивному континенті все навпаки? Ніяк не можу звикнути. Все згадую Львів. Він мені часто сниться....
— А я завтра буду у Львові, — повторила зумисно, щоб тітка чула, що скоро її покину.
— Їдеш туристом? — їй кортіло дізнатися, як це так швидко й несподівано я вирішила відірватись від дому, від неї і від своєї керамічної майстерні, де зранку до вечора працювала з глиною, готуючись до виставки в Монреалі.
— Ти все докоряла мені, що марную час з Інтернетом, а він допоміг зустріти на Facebook подругу дитинства — Альбінку. Ти пам’ятаєш Альбінку?
— Звісно, ви ж були не розлий вода. Чорнява вірменка з ожиновими оченятами і темним, як воронове крило, блискучим волоссячком.
— Я так зраділа, що аж розплакалась, коли переписувалась з нею. Вона запросила до себе в гості на час зими в Австралії. Розповіла, що відкупила будиночок діда, який він збудував за часів панської Польщі. Отже, їду не туристом…
— А як же з виставкою в Монреалі? Ти ж сиділа в майстерні з ранку до ночі.
— Вирішила пожертвувати нею. Виставки кераміки ще будуть і не раз, а от зустріч з рідним містом — вперше за багато років — велика нагода...
Тітка поволі піднялась з улюбленого шкіряного крісла і мовчки пішла на веранду. Мені було її шкода, але бажання повернутися туди, де народилась і виросла не відступало. Домовилася з сусідами, щоб приглянули за нею. Залагодила справи. Зібрала речі — і на літак. Лечу до свого європейського міста, яке змалечку полюбила за його архітектуру, легенди і тепло рідного дому, за сонячне літо і дощову осінь. А ще за старовинну бруківку, яка старенькою бабусею шкутильгає вузенькими вуличками — Лисенка, Пісковою — аж до парку Кайзервальд (сьогодні Шевченківський гай). А наші львівські трамваї! Підлітком їздила з кінця в кінець, бо не хотіла йти на географію. Ото були мандри!
***
Рожевий ранок купався в озері з лебедями на окраїні міста, коли мій літак плавно сідав на великий аеродром Міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького. Хвилююсь… Стільки літ минуло, чи впізнаємо одна одну. Підходжу до виходу, коли назустріч з розкритими обіймами біжить красива чорнява жінка.
— Альбінка! — вигукую радісно. Обоє дивуємось, як мало час позначився на наших обличчях. Вона споважніла, але залишилась та ж добра усмішка на пухких устах і очі з дитячими бісиками. Такими були вони в дитинстві. Я почуваюся щасливою. Повернулась у своє загадкове, сповнене легенд місто. Тут кожна вуличка, кожна старовинна будівля, як у чарівній скрині, ховає безліч таємниць і легенд з минулого.
Машина зупинилася біля дому, що притулився до високих стін біологічної лабораторії медінституту. Двоповерховий невеликий будиночок у готичному стилі дивиться на мене великими вікнами і обіцяє казкове життя. Із гострого вершечка даху, тягнеться до низу ринва для дощової води, яка напуває маленький трояндовий садочок. Альбінка приготувала для мене кімнату зі старими меблями, справжніми артефактами.
— Сподіваюсь, атмосфера старовини тобі сподобається. Сповнить новими думками, фантазіями. Старовинні меблі вміють впливати на творчих людей. Ну, розпаковуйся, облаштовуйся, а я поки каву зварю, — і побігла кудись углиб будинку.
Хвилин за двадцять ми вже розташувалися на веранді, ховаючись від сонця і милуючись старим садом, якому, за словами тутешніх мешканців, минуло вже двісті років. Пили каву і згадували дитинство: як висіли на цих деревах, лаштували собі на них хатинки, вигадували різні забавки.
— Яринко, а пригадуєш яку ми в дитинстві мали пригоду на Погулянці? — питає Альбіна й хитро мружить ожинові очі.
— Звісно... Ти дуже хотіла зірвати в озері чарівну рожеву лілію для мами.
— А ти лементувала зі страху на весь ліс, бо злякалася жаб, які на тебе плигали.
— Я не жаб налякалася... Було страшніше…
— Розкажи...
— Нам тоді було літ по вісім… Тато завжди возив воду з джерела, бо бабуся забороняла пити з крану. Вона буда фармацевтом, мала свою маленьку лабораторію. Усе про все знала, тому її слухалися беззастережно. Так от, тато котить візочок, у якому мене колись возили. На ньому великий баняк з нержавійки, а зверху, по обидва боки — ми.
— Як він нас витримував? Сьогоднішній розлетівся б на друзки… Не візочок, а справжня тачка, — додала Альбінка.
— Це був міцний польський візочок, який виколисав мого найстаршого брата, сестру і мене. Яскраво-синій по боках, з великими колесами та білою шкіряною оббивкою всередині. Супер візочок, такого тепер ніде не знайдеш. На жаль його у нас вкрали, коли тато з мамою купували картоплю. Цікаво, де він тепер стоїть? Чи зберігся?
— Тепер би він був артефактом… Я б його відкупила, скільки б не коштував.. А пам’ятка яка!.. Та розповідай, не буду перебивати, — підганяє мене колежанка.
— Так ото ж… Їдемо ми по цілющу джерельну воду на Погулянку. Тато штовхає поперед себе той візочок, на ньому баняк і ми — дві малі «мавпи»… Поки він набирав воду з джерела, ми побігли до великого Панського озера. Знали, що там багато водяних лілій. Ти дуже хотіла на них подивитись, — промовила з притиском, щоб Альбіна не перебивала. — Озеро було вкрите чарівними водяними лілеями. Білі, рожеві, жовті, наче малі лебеді плавали по воді. І тут, несподівано, тобі захотілося зірвати лілею. Спробувала дотягтися до тої, що ближче до берега.
— Хотіла принести її мамі, поставити у велику фарфорову вазу, щоб вона милувалася нею. Мама любила водяні лілії, це були квіти, які батько подарував їй на першому побаченні...
— Тож ти потягнулась до води…
— Так, бо ця чарівна рожева квітка магнітом притягувала мене. Примушувала лізти у воду. Я хотіла витягти її з корінням, щоб довше постояла, але це виявилось важким ділом.
— Я була проти твоєї задумки, Альбінко. Передчувала, що можеш посковзнутися та втопитись. Озеро було глибоке, але ти була вперта. Ніби в гарячці повторювала: «Хочу принести мамі лілею»… Тож я погодилась допомогти. Однією рукою вхопилася за тоненьку берізку, що росла біля водойми, а другою тримала тебе, поки ти тягнулася за тою квіткою.
— А лілея не давалась у руки: то наближалася, то відпливала… Я не могла її схопити. І раптом відчула, що хтось тягне мене у воду, ще й з такою силою, що я почала сповзати з берега.
— Я теж це відчула і дуже злякалась. Голосно закричала. Мене почув тато , примчав вчасно і врятував нас, коли ми були вже по коліна у воді. На мене повискакували з озера жаби, а сукенка, руки та обличчя були в болоті та жабуринні. Тато віз нас, а ми сиділи похнюплені — дві брудні мармизи у візочку. Вулиця довга. Людей багато. Усі на нас дивилися, сміялись, а я плакала від сорому.
— Ти любила поплакати, — підморгнула Альбінка. — Усі в будинку говорили: не рухайте Ярину, бо в неї сльози на носі…
— То правда. Плакала я часто, часом ревла… Але ти ж не знаєш, що якось уночі мені наснилися чиїсь руки, які вилізли з правого кутка кімнати. Вони повзли по стелі й тягнулися до мене в ліжко. Пам’ятаєш, під нашим балконом були дві фігури — атлант і дівчина? Спочатку здавалося, що то руки дівчини, а згодом вони перетворились на руки кам’яного атланта. Уві сні думала: як ці руки можуть дотягнутися до мене з нашого балкону? Чиї вони? Дівчини? Чи атланта? Чому хочуть мене забрати? Від жаху закричала… і прокинулась. Страх переріс у паніку. Трясло все тіло, голову і обличчя обпекла гарячка. Почало лихоманити. На крик прибігли батьки. Швидку не викликали. Бабуся не дозволила, переконала тата, що лікарі, дізнавшись про мою паніку, повезуть у дитячий психдиспансер, а там дітям непереливки. Здорова дитина захворіє, а я звідти прийду психічно хворою…
— І як ти з цього перестраху вийшла? — запитала тривожно Альбінка, — я й подумати не могла, що ти таке пережила.
— Дуже перелякалась. Мене лихоманило, я довго кричала і плакала. Тато носив на руках, поки бабуся готувала заспокійливий чай — мелісу з медом. Я досі його люблю. Шкода, що в Австралії нема такої пахучої лимонної меліси.
— У мене меліси багато. Є Лимонний аромат, Перлова, Царська, Свіжість. Маю десять сортів. Весною купую нові. Сію, сушу а взимку п’ю тільки чай з меліси та сушених польових квітів. Дам тобі на дорогу і сушену, і корінці. Будеш згадувати мене… То як лікувала тебе бабуня?
— По-своєму. Напоїла чаєм, обмила теплою водою з оцтом. Зняла сорочечку, в якій я спала. Обгорнула теплою хусткою. Посадила біля себе і почала ворожити над нею. Мама поставила на стіл велику глиняну миску. Налила воду з Погулянки. Хлюпнула трохи свяченої з карафки, яку завжди тримала в креденсі після Водохреща, і наказала дивитись у воду… Тим часом бабуся розтопила в мідному чайничку кусник травневого воску. Молилася і зливала його в миску з водою. Коли віск вилився перший раз, всі побачили в ньому мій страх: це був силует молодої дівчини з простягнутими догори руками. Бабуся зливала віск тричі. Коли він розплився по поверхні води останній раз, мені стало легше і я заснула. Нічого вже не снилося. Вранці, щоб я з’їла вівсяну кашу, яку дуже не любила, бабуся розповіла старовинну легенду. Розповідати, чи підемо вже спати?
— Ні! Розповідай. Ми ж напилися кави... Легенду послухаю, бо моя бабуся знала багато вірменських казок, а тутешніх легенд — жодної.
— Тоді слухай. Минуло багато років, а я її пам’ятаю… У минулому столітті, коли землі належали багатіям, всю територію Погулянки викупив заможний австрієць — Ян Кляйн. Це був великий маєток колись заможного графа. Той помер, а діти не хотіли марудитися з маєтком і продали. Було в ньому багато поля, озер і ліс. Він все гарно впорядкував. Осушив неглибоке озеро і на його місці збудував броварню. Великий, гарно оздоблений, зі смачним пивом ресторан-броварня, був одним із найкращих у Львові.
Мав багач красиву доньку. У її день народження — дівчині саме виповнилося шістнадцять — привіз з Волині різнокольорове латаття. Слуги розсадили лілеї по всьому озеру. Кожного ранку юна Емілія приходила туди милуватися квітами. Назвали його Озером Емілії. На красуню дівчину задивлялося багато заможних чоловіків, мріяли мати її за дружину. Та Емілія покохала простого львівського хлопця, красеня Яна, який працював кельнером у барі. Коли батько дізнався про їхнє кохання, вирішив силоміць віддати доньку за старого барона. Сподівався, що той забере її до свого замку в Австрії і все мине,  але Емілія не давала згоди на шлюб. Батько закрив дівчину в кімнаті, та служниця, яку вона підкупила дорогим намистом, випустила. Через цю ж служницю Емілія домовилась про зустріч з коханим біля озера. Хотіла нарвати лілій та сплести собі віночок до вінчання, бо вже домовилися з ксьондзом про таємний шлюб у старовинному костелі Матері Божої Неустанної Помочі, який був неподалік маєтку, при монастирі черниць – бенедиктинок.
Маленький човник, яким кермував Ян, легко плив озером, оминаючи велике листя. Підпливали близько до квітів і хлопець допомагав нареченій їх рвати. Несподівано з озера виринула здоровенна гілляка. Човен наштовхнувся на неї й перекинувся, коли Емілія дотягнулася до останньої рожевої лілеї. Озеро було мулисте й глибоке. Хлопець прагнув врятувати кохану. Молоді намагалися дотягтися до гілок плакучої верби, яка журливо хилилася над водою. Та все було марно. Так батько з охоронцями і знайшли їх — побачили у воді застиглу від жаху дівчину з простягнутими до дерева руками…
З того часу Емілія забирає до себе тих, хто насмілиться рвати її чарівні квіти, бо вони належать тільки потопельниці. Багато молодих життів забрало озеро, але люди не вгамовуються і піддаються звабливій спокусі…
— А пригадуєш вечірні посиденьки, коли всі діти нашого будинку збиралися на твоєму балконі? — запитала раптом Альбінка.
— Звичайно пам’ятаю! Як можна їх забути. Це були найкращі часи нашого дитинства. Ми ласували маминими черешнями, які вона привозила з дачі і приносила нам на великій таці. Бабуся частувала заварними тістечками, що називалися «птисі».
— Тоді кожен приносив щось з національної кухні. Агата — грецькі мигдальні тістечка. Сьома — халу. Софа — молдавські булочки з айвовим варенням, а Валерій — оладки з яблучним повидлом. І кожен з нас, по черзі, розповідав якусь страшну історію. А ти — легенду…
— Любила полювати на них. Шукала в книжках по бібліотеках, випитувала у дідуся та його знайомих. Завжди хотіла дізнатися, чи існувала ця людина в реальному житті, чи це чиясь фантазія? То була важка праця для дівчинки тринадцяти років, але дуже цікава. Любила завжди щось розгадувати, вигадувати і лякати вас на посиденьках
— Ми називали це «страшилками», — нагадала Ангеліна.
— А я справжню страшилку якось пережила наяву. Мама працювала в музеї історії і релігії, розташованому в Домініканському соборі. Дуже красива споруда. Без неї Львів був би не таким європейським, а з Домініканом він дуже величний. Пригадуєш, скільки там барокових скульптур, оздоблення… І все це будувалося для монахів-домініканців, які жили в монастирі.
— Сьогодні це Храм Божого Тіла. Кожної неділі там правлять церковну службу. Коли маю час, то завжди відвідую. Бачу багато туристів.
— А за радянських часів він був закритий. Нікого не пускали крім працівників. Я знала, що там є велика бібліотека і попросила маму, щоб показала якусь стару церковну книгу. Мама не хотіла, але я почала нити і ми, взявши ліхтарика, бо там не було електрики, спустилися до підвалу. Йшли тихо, поволі, коли за спиною відчули кроки і холод, хоч протягу там не було. І тільки-но мама простягла руку до полиці з книжками, як вони почали злітати одна за одною. Ні, вони не падали, а гупали на землю, ніби хтось зумисно вирішив кидатися ними. Ми завмерли, притулилися до стіни. Коли книжки перестали падати до нас наблизився привид у білому вбранні з каптуром. Він стояв мовчки, наче спостерігаючи за нами. Мама почала вголос молитися польською. Я повторювала за нею. Ми перехрестилися — і примара зникла.
Коли мама розповіла співробітникам, що ми бачили привид чернця-домініканця, який живе в підземеллі, ті підтвердили, що знають про нього. Казали, що він не злий і шкоди не робить. Тільки не любить, коли до нього в підвал хтось приходить. Почали мене заспокоювати, просили, щоб не боялася. Мовляв, чернець ставиться до всіх дружелюбно і нічого поганого не робить. Хіба що може побешкетувати, коли його турбують. От і тепер він кидав книги, щоб нас налякати. Інколи він непомітно приходить до кабінету і розсуває портьєри. Завжди поливає квіти, якщо прибиральниця не встигла. Його люблять, оберігають і залишають частування на ніч.
— Фантастика, — розсміялась подруга, — я б звідти суха не вийшла. Це факт. Боюсь привидів, невідомих звуків, стукоту, тому біля мене на килимку завжди спить Лама.
Альбінка свистом покликала собаку. До кімнати вбігла і слухняно сіла навпроти неї красуня Лама — золотистий ретривер.
— Вона в нас дуже розумна, а чутлива така, що не кожній породі це дано. Має особливу «чуйку», як говорить мій чоловік. Ми якось були у Верховині і купили красивий, дуже гарно різьблений старовинний бамбетль. Це лава-ліжко, яка розсувається для спання вночі та складається для сидіння вдень. На розкладену лаву клали сінник, на ній спали. Водночас бамбетль часто виконував функцію скрині. Вдень закривали верх кришкою і з’являлася лавка-ліжко. Та ти, напевно, знаєш, адже такі ліжка виготовляли селяни у минулому столітті, тоді вони були в кожній хаті. Господар-гуцул дуже акуратно і гарно його відновив і ми раділи, що натрапили на такий цінний і цікавий артефакт. Привезли та поставили у вітальні. Але коли бамбетль побачила Лама, почала гавкати, крутитись проти сонячного кола, бити лапами — всіляко вимагала його винести. Не побачивши нашої дії, вибігла на подвір’я і більше до вітальні не заходила.
Якось до мене зайшла в гості кума Ніна. Я розповіла їй про бамбетль і Ламу. Ніна зняла з руки обручку і попросила нитку. Проділа її в обручку, склала два кінці, взялася за нитку правою рукою і стала над бамбетлем. Раптом я з подивом бачу, як обручка починає крутитись у різні боки, наче хтось її підкидає. Потім розганяється вліво і крутиться над ним великими обертами, не зупиняючись. Кума спостерігала за мною, а я нічого не розуміла. Думаю, що ж це має означати?
Згодом Ніна пояснила, що це ліжко — нечестиве, себто на ньому багато негативу і мертвої енергетики. Мабуть цей старовинний гуцульський артефакт пережив багатьох покійників. Біоенергетичне поле золотої обручки це яскраво показало, а Лама відчула: адже собаки не тільки чують за запахом, а й бачать покійників, реагують на них, захищаючи господарів.
— І що ви з ним зробили? Викинули?
— Та ні. Поставили в мезонін на другому поверсі. Лама туди не ходить. Заспокоїлась, але вітальню не любить досі.
***
Ми допізна сиділи на веранді, розповідали одна одній «страшилки», згадували студентські роки і перше кохання, яке забути не можливо.
— Ярино, а де твій Дан? Твоє перше кохання…
— …І мій перший чоловік, — відповіла спокійно, а душа від його імені здригнулась. Під серцем запекло, туга за минулим вколола в самісіньке серце. Та я, з роками, навчилась стримувати свої емоції. Хотіла зробити вигляд, що розмову закінчено, але Альбіна не вгавала.
— Щось знаєш про нього? Контактуєш з ним, чи ні? Розкажи! Бачу, що тобі не хочеться згадувати, але я дуже хочу знати, що з ним? Ти намагалася сховати його від усіх...
— Дійсно, так було. Я не тільки кохала його, я молилася на нього… Але ми розлучились, а час залікував рани… Ми досі друзі. Пишемо листи один одному, телефонуємо. Дан знає, що я приїхала до тебе... Хочу його побачити.
— Побачиш. Дам тобі машину і ти поїдеш до нього, — радісно пообіцяла Альбіна, — часу в тебе буде багато. У будинку тільки ми. Я не заважатиму. Чоловік з дітьми поїхав до сестри в Єреван. Мама з татом на дачі. Ми ще по Львову походимо. Улюблені місця відвідаємо, на нові подивишся… А тепер — спати.
Втомлені і щасливі від спогадів та бесіди, ледве дотяглися до ліжок.
Мені не давала спокою розповідь про бамбетль. Ходила кімнатою і намагалася вгадати, де той мезонін. Чи прямо над моєю головою, чи там, де готичний дах? Сон не йшов. Ніч з повним Місяцем заглянула у вікно…
Мені гаплик, подумала я злякано і подивилася вгору. Гардин та штор не було. Висіли розкішні фіранки. Ну і як заснути темної ночі, коли круглий Місяць нахабно сів у розкішне крісло з хмар і налаштувався підглядати за мною? Добре знав, що я «місячна дитина». Малою прокидалася від його сяйва у вікні і з заплющеними оченятами виходила на балкон третього поверху. Ходила по перилах, як по кам’яній бруківці Пекарської. Йшла, наче біла мара, простягши вперед руки. Щастям і спасінням мого життя тоді став прихід з нічної зміни нашого сусіда. Побачив, як  балансую, мріючи уві сні злетіти, жахнувся і, скинувши мешти, помчав дерев’яними сходами на третій поверх. Встиг. Підібрався зі спини, коли збиралася зробити останній крок. Схопив у обійми і врятував... Для батьків це був страшний переполох і велика радість, що я лишилася жива... З того часу мама спала зі мною, тато зробив біля ліжка високу перегородку, щоб було чути як дряпатимусь нею, а старший брат кожного вечора ставив біля ліжка велику миску з водою, щоб зразу ступила в неї і прокинулась.
Старий доктор пан Барвінський лікував мене гіпнозом. Вилікував, але не все йому вдалося. «Воно» жило в мені, переслідувало і примушувало оберігатись. Тож спала тільки тоді, коли вікно було завішане густими шторами. У гостях, чи на відпочинку шукала кімнату з  темним кутком, а коли мандрувала сама, то поруч був той-тер’єр Піф  -  друг і охоронець. Він сторожко спав і завжди будив, коли прокидалася. Піфа давно нема, а замість нього, на вікнах кімнати завжди висіли густі гардини, тож срібним променям  було зась!
…Місяць спостерігав за мною. Він світив так яскраво, що в кімнаті стало видно, як удень. А я, бідолашна, совала маленьку канапу по всій кімнаті, аби знайти притінок і сховатися від нав’язливого нічного залицяльника. Йому будь-що заманулося виманити мене на вулицю… Може хотів втопити в озері біля медінституту, чи повести на Личаківський цвинтар, чи заховати у старовинний гробівець… Я виявилась хитрішою за нього. Таки знайшла куток, куди кругла голова Місяця не пролізла, і нарешті заснула…
Крізь сон здалося, що хтось широко відкрив двері кімнати. Тихо ступив на поріг, ніяковіючи в чеканні. Інтуїтивно відчула, що це прийшла дуже близька мені душа. Придивилась і впізнала. Це був Дан.
Прийшов як завжди — несподівано, без попередження з сором’язливою усмішкою на вустах, з ніжним теплом, що жевріло в  карих очах… Легкий усміх, сповнений жаги і бажання, ховався в пухнастих вустах і темній бороді.
Злякалася і завмерла. Він стояв на порозі. Здивувалась з одягу: пухнаста лисяча шапка закривала смоляне волосся, а широкий, наче  паладина, оксамитовий плащ вишневого кольору, спадав аж до землі. З-під плаща виднілася біла шовкова сорочка з дивним мереживом. У руках — великий букет жовтих троянд. Завжди дарував одну троянду (на букет студентської стипендії не вистачало). Відчула уві сні, як пригортає мене … Цілує очі, ніс, а я — розгублена і налякана — тону в його обіймах. Щастя заливає мене з ніг до голови. Хочу щось сказати, але його біла замшева рукавичка затуляє мені вуста. Чую тихий шепіт: «Прощавай… Якщо зможеш, прийди…»
«Ні, не йди!» — зойкнула тихо. Відчула його бажання схопити мене в обійми, міцно притулити до себе і не відпускати… І тут несподівано з’явилася чорна тінь, намагаючись втиснутися між нами, силою відтягти мене від нього. Звідки взятися цій мерзоті, що стала на заваді нашій зустрічі?! Я боролася з нею. Відганяла і вигнала. Міцно тримала Дана. Це була не я, а якась неземна сила з моїми тендітними руками, які вміли не тільки голубити й горнутися до широких плечей, а й боротися з усіх сил, щоб не втратити коханого.
У боротьбі чорна тінь зникла, але за відчиненими дверима, крізь застиглі сльози, я побачила білий силует. Коли наблизився і став виразним, нагадав юнака з похиленими до низу крилами. Десь я його вже бачила… Стояв і чекав. Дан озирнувся. Юнак торкнув його за плече і вони зникли...
...Прокинулась і стало страшно. Місяць зухвало вліз у вікно і сів на диван, наче запросила його в гості. Намагалася знову заховатися від нього, але він вперто виринав і зазирав у всі куточки великої кімнати. Розсівав срібні промені, манив за собою... Сподівався, що рушу за ним, як у дитинстві?..
— Я давно вже не «місячна дитина», — сказала йому з гіркотою. І тихенько пішла на кухню пити чай з мелісою і медом.
Чого він мені наснився? Ми давно розлучились. Зрадив мені з дівчиськом, молодшим за нього на десять років. Я тоді відбувала довгу практику в Іркутську. Добре попрацювала, отримала велику платню. Зібрала речі, накупила подарунків і поїхала до нього в Карпати. Мріяла злитися з природою, з чоловіком, якого кохала понад життя. Не повідомила, що приїду. Хотіла зробити сюрприз…
Літній вечір догорав на вершинах гір. Сонце червоніло і тихо сходило з голубого неба, ховалося за хмари. Лишало по собі багряний усміх. Огортала гірська прохолода. Птахи гойдали тишу, а вона лягала на гори. Молодик несподівано виринув з-за хмари і постелив срібну стежину до чарівної хатинки на колесах, де жив Дан. Підійшла ближче і почула дитячий плач. Здивувалася… Подумала, що почулося. Озирнулася... Нікого. Постукала і чекала… Двері відчинились і вода з ванночки вихлюпнулась на мене.
— Ой! — скрикнув Дан, — Хто це?
Яскраве світло ліхтаря засліпило мене...
— Ярина?.. Ти? Коли приїхала?
— Тільки-но? — ледь відповіла, обтрушуючи з себе воду.
— Чому не подзвонила, не попередила?..
— Дан, — кинулась до нього, — я хотіла зробити тобі сюрприз!
— Заходь! — промовив розгублено і пробурмотів, — у мене теж є сюрприз...
Обернувся й пішов у вагончик, а я потягла за собою валізу з пакунками. Зайшла і побачила молоду жінку з немовлям на руках. Дитина смоктала груди пухкенькими губами. Кучерява голівка відхилилася. Великі ожинові оченята уважно подивились на мене, ніби питали: «Хто ти?» Мала усміхнулася і знову припала до грудей.
«Копія Дана», блиснула думка.
— Богдан, це твоя дитина? Ти мені зрадив?!! — скрикнула і вибігла, тамуючи сльози. Всередині все пекло. Розпач розривав груди. Біль здавив лещатами голову. Не могла ні вдихнути, ні видихнути. Тремтіння охопило тіло, а ноги несли не відомо куди.
— Господи, — голосила на всі Карпати, — що він наробив?! Я не хочу жити! Я не зможу жити без нього!
Гірська темрява огортала мене. Нічого не бачила. Бігла, як ошаліла лань від нічного звіра. А насправді — тікала сама від себе. Від зрадженої долі. Від світу, який так підло мене перечепив… Почула дзюрчання води і побігла до ріки. Навіть, згадала, що вона називається Лючка. Наша Лючка! Ми в ній хлюпалися, як діти.
Вода дзюрчала, вабила до себе. Вигравала місячними блискітками на хвилях, билася об камінці, перестрибувала їх, набирала силу й бігла крутою вирвою вниз… Ступила в річку і відчула прохолоду, що омивала розбиті об каміння ноги — коли бігла, загубила босоніжки. Вперто йшла вглиб. Згадала, що серед ріки є виїмка, схожа на басейн. «Занурюся і стане легше… Заспокоюсь...», — умовляла себе. Посковзнулась на гладкому валуні, не втримала рівновагу і впала. Потік схопив у міцні обійми. Не відпускав, тягнучи до глибокої низини. Стрімка гірська ріка, зливаючись з притоками, несла мене все швидше й швидше. Крала від життя, від світу, намагалась заховати серед валунів на дні.
— Ловіть її, бо ще три метри і втрапить у вир, — голосно кричав Дан і біг уздовж берега. Кричав зі страху, щоб чули гори, хлопці, Бог, який має змилуватися і спрямувати мене з потоком до людей, які вимивали в решетах золотий пісок…
Прийшла до тями в лікарні. У палаті, на підвіконні сиділо сонце і дражнило очі промінням. Біля мене Дан.
— Слава Богу, Яринко, ти жива! — обняв і заплакав. — Що ти собі вигадала? Ну хіба так можна?
Вологі осавулівські очі сумно дивились на мене. Зрозуміла, що він дуже переживає, але нічого більше не скаже. Уперто сидітиме й чекатиме на моє рішення. А в мене його не було…
«Дан, як мені тепер без тебе жити?..» — хотіла запитати його і не змогла. Біль кісткою стояв у горлі. Він це відчув. Важко піднявся зі стільця, підійшов до дверей. На порозі озирнувся.
— Поїдеш до дому. Я замовлю таксі... — ледь промовив.
— Наше життя закінчилося розбитим горнятком кави, — мовила сумно. — Що з твоїм голосом? Де подівся такий ніжний і чарівний баритон?
— Прости мене, якщо можеш… Так сталося… Не міг відмовитися від дитини… Мені важко… Зрозумій… Винен перед тобою… Люблю тебе, таку малу й дурнувату!!! Пиши, дзвони і приїжджай, але попереджуй коли будеш збиратися…
***
Ми залишилися друзями. Так хотіли і я, і Дан. Він знає, що приїду з Австралії в Україну. Маю з ним зустрітися.
Ранок розбудив мене співом пташок. Але до чого цей сон? Вирішила зранку подзвонити на роботу і домовитися про зустріч. Була десята. Телефоную…
— А Богдана Івановича можна?
— Хто питає?
— Ярина.
— … А-а-а… Богдан Іванович помер від інфаркту… Вчора ми його похоронили…
Удар від новини був нестерпним. Лежала і плакала. Альбіна втішала як могла. Я розповіла їй про сон.
— Яринко, це був знак, що він помер. Тому й прийшов уві сні — попрощатися з тобою.
Вирішила поїхати до нього на могилу. Зателефонувала ще раз і домовилась з дружиною про зустріч. Та погодилась.
Це я вперше мала побачити його третю дружину. Те дівча з хатинки на колесах — Валя — забрала донечку Анжеліку, меблі і втекла до батьків у Полтаву. Дан сам бути не міг. Просив мене повернутись, але я була одружена, чекала дитину.
— Яринко, я любив тебе. Сподівався, що приїдеш, але ти поквапилася… Я багато пережив, постарів і мені сьогодні треба мати когось біля себе. Просто мати і все, щоб самота не била по голові, — зізнавався по телефону, коли одружувався втретє...
Ганна чекала мене на автобусній зупинці. Здивувалася з її вигляду — безжурний усміх на обличчі, чорний прозорий шалик на шиї і свіжа зачіска, зроблена під гарний темно-бордовий костюм. Вона зустріла мене привітно, ніби знала багато років. По дорозі до могили Дана, встигла все розповісти.
— Богдан у суботу довго працював на дачі. Закінчував будувати будинок. Не любив квартиру, в якій ми жили. Мріяв про свою хату. Прийшов дуже втомлений. Повечеряв, сів дивитись футбол… Я збиралась лягати спати. Підійшла запитати, чи не хоче він ще щось перекусити. Доторкнулася до нього — а він холодний… Щаслива смерть, — додала спокійно, — ні мене, ні себе не мучив. Правда, все життя дуже багато курив. Серце не витримало, — зітхнула й зацікавлено подивилась як я реагую.
Вразила свіжа могила Дана. Дерев’яний хрест з вінками навколо. На могилі — вже зів’ялі жоржини. До дерев’яного хреста притулилася фотографія Дана без рамки: міцно стулені сумні вуста і чорне з сивиною волосся.
Поклала на могилу його улюблене горіхове печиво, поставила маленьку баночку з абрикосовим джемом і букет чайних троянд у глиняному гуцульському горщику. Дала Ганні гроші на пам’ятник і попросила негайно зробити рамку на фото. Подякувала за зустріч.
***
Неквапно поверталася машиною в місто, в якому так багато несподіваного, де століттями переплітаються оповіді, які стають легендами… Де з’являються привиди з віщими снами і бамбетлі з негативною енергетикою. Мені невідомо, якими легендами стане сьогодення, але я знаю про таємницю озера Емілії і старий бамбетль, про привидів у підземеллях і віщі сни… А ще — про страхи, які живуть у склепах, підвалах та мезонінах...
І, як корінна львів’янка, не буду сміятися над тими, хто вірить у страхи й переживає їх насправді. Бо народилась у місті легенд і почуваюся щасливою, усвідомлюючи його таємничість. Моє повернення принесло мені радість і натхнення, яке подарую творчості.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 07-06-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-06-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0318188667297 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …