– До тебе у вікно злодій ліз! – сусідка вислизнула із свого подвір’я, гучно тарахнувши хвірткою. У носа вдарили знайомі карамельні парфуми. Я зняла сонцезахисні окуляри і прикусила дужку.
– Я стояла на балконі. Він був у чорному і ще капюшон на голові. Відкрив твою хвіртку, думала, що в гості, але ж до тебе ніхто не ходить, – дівчина шумно вдихнула. – У вікно позаглядав, бачу, видертися старається і тоді я чомусь крикнула: «ти хто?», чи «ти куди?», не згадаю вже. Аж затрусило, коли озирнувся. Прямо на мене подивився. Зіскочив і побіг. Тоню, як я злякалася, що до мене біжить! А якщо зброя є?! Злетів вниз по вулиці. Ось вже цілу годину під хвірткою стою, на тебе чекаю.
Я буркнула собі під носа щось на кшталт «дідько, знов забула вікна зачинити» і збиралася вже йти, але була спинена змовницьким шепотом про заяву в поліцію. З усього було видно, що Дашчин ляк вже минув і зараз у ній говорить спрага до пригод. Така спрага, що пересилила навіть самоповагу. Бо якщо б мене якась тітка виштовхала голою на вулицю – я б змовчала. Нехай їй хоч хату мінують на моїх очах. Сяк-так запевнивши Дарину, що такі непутящі грабіжники свідків не мочать, а принісши в поліцію подібну заяву нічого крім реготу не почуємо – пішла нарешті додому. Дарина демонстративно цокнула язиком, стріпнула білявими кучерями і зникла за своєю хвірткою.
