Надвечір прилетіла Іванна.
– Йди до отця Іоанна, – напучувала, – впади в ноги, попросися, він милостивий, як пообіцяєш сплатити борг, відійде серцем, відспіває матір. А я дам задаток. Потім розрахуєшся. І зі мною, і з панотцем. Тільки ж не обмани. Бо ти й так грішний до основ, а це як і поза основами огрішишся, не порахую й за людину більше на цій землі. Перед Богом брехати й викручуватися не можна.
– Не буду, – пообіцяв Пимон Сергійович. – Перед Богом – не буду. Перед тобою – не буду. Перед матір’ю, – поглянув на смертне одро, де покоїлася сухенька ненька, – не буду. Ніколи й ні перед ким не буду. Та й не брехун я, Іванно.
– Підеш до отця? – запалала надією.
– Скажу чесно – ні, – відповів.
– То як же?... – не зрозуміла. – То давай, я сходжу.
– Як хочеш, – не заперечував, – але платити ніякого боргу я не буду. Ні тобі, бо відколи розлучилися, я нічим тобі не заборгував, ні нашому попові, бо до нього взагалі в боржники не записувався.
– То як же?... – знову невтямки було Іванні. – А матір відспівати…
– Йди, Іванно, додому спати, – мовив стомлено. – Якось воно буде.
А наступного дня село вперше в своїй історії зіштовхнулося з явним безбожником упритул.
Селом у напрямку цвинтаря поволі рухався наданий орендарем місцевих земель автомобіль з труною на кузові, за ним, злякано хрестячись, брів невеличкий гурт людей, а побіля труни вершив церковну справу син покійної. Він, цілу ніч порпаючись у Інтернеті, якось осилив ази попівської варти біля воріт потойбіччя, тож нині налягав на голос і, позиркуючи в списані аркуші паперу, провадив службу.
Злякана Іванна ще в хаті, коли починав відспівувати, плакала та благала:
– Облиш, облиш! Не маєш права й повноважень.
– А твій батюшка має? – запитав у колишньої дружини.
– Він – батюшка! – округлювала очі. – Він служитель Божий.
– Має від Господа диплом, либонь? – осміхався Пимон.
Іванна не відповіла, вона помчала до церкви, де панотець дбайливо обходжував троянди побіля доріжки до храму.
– Пимон сам відспівує матір!... – верещала Іванна.
– Як сам? – ледь не впав отець Іоанн на щойно доглянуті кущі.
– Отак, сам, – махала руками й нестямно поводила очима. – Впав у гріх, що ніяким єлеєм не відмити буде.
Отець Іоанн пішов до церкви, зодягнувся відповідно й рушив до кладовища.
Там і наздогнав процесію.
І над могилою почав службу.
Не сказавши Пимону ні слова.
– Я не принесу вам грошей, – зауважив Пимон.
Батюшка не відхилився від процедури, не встряв у дискусію, він ретельно й терпляче провадив обряд.
– Я не принесу вам грошей, – голосніше мовив Пимон.
Отець Іоанн, згідно канону, просив простити покійну, якщо вона за життя перед кимось завинила.
– Бог простить, – відповіли присутні.
І так тричі.
– І її борг теж? – потребував уточнень син покійної.
Батюшка не відповів.
– Бачите, люди, – скрикнув Пимон Сергійович, – я ж кажу вам – не жертвуйте останньої копійки на всілякі храми, Бог однак усіх простить. І за сплату, й за несплату.
Батюшка, запечатавши могилу, притьмом покинув поховання.
«Бачите, мамо, – стояв син над свіжим горбочком землі, – я ж казав, що до Бога не треба йти в церкву, до Бога треба йти в себе. І ніколи не треба ні об чім його просити. Просити Бога – це все одно, що просити себе самого не курити люльку, запалюючи її перед затяжкою. Бо десятки тисяч прохань ніщо супроти одного поруху руки, що викидає люльку. З Богом треба розмовляти. Щосекундно. А вже куди повернути твою долю – він розбереться й без тебе. Тисячі молитов і сотні поклонів – ніщо супроти одної розмови з Богом, де ти радишся з ним відносно своїх перспектив. Радишся, а не просиш, аби прибуло Божої милості. Радишся, як ступити наступний крок, а не чекаєш між прохань, аби Бог прийшов і задер твою ногу. Ногу однак будеш задирати ти, і йтимеш ти, і шлях обиратимеш ти. Тільки коли ти радишся з Богом, а все робиш сам по своїй волі, в бік Господа ніколи не схитнеться образа, а коли ти просиш милості, а у відповідь прилине біда, кого лаяти будеш? Бога? І що тоді твоя молитва? Жадання преференцій? І що тоді твоя віра? Шкурний інтерес? І де тоді твій шлях до Бога? Тільки в біді? А поза нею – то й повз? Ні, церква – не Божий дім. Божий дім – ти сам. І пожертви на храм – порожнеча. Бо є тільки одна пожертва для Бога – стати з ним поряд, аби примножити добра на землі. Впустити Бога в душу – це ж не означає заклякнути в поклоні, це означає випростатися в повен зріст, аби побільше місця було в тобі для любові.»
Хилилося до вечора. Гора митого посуду, що біліла на столі серед подвір’я після поминального обіду, гукала до праці – гору треба було занести до хати.
– Господи, поможи перенести цю купу, – перехрестилась Іванна, завершуючи допомогу колишньому чоловікові в похованні колишньої свекрухи.
– Нащо ти турбуєш Бога такими дрібницями? – обурився раптом Пимон. – Невже ти думаєш, що мільйони нікчемних і дурних прохань щосекунди гріють його душу?
Іванна нерозуміюче закліпала віями.
– Та він збожеволіє від ваших дурисвітських благань, – роз’яснив Пимон. – Він помре. Ви вб’єте Бога дріб’язковістю. Або він просто втече від вас, не в силі слухати цей безперервний вал порожнього волання. Та він уже, певно, й утік. Ідучи до Бога, не варто безперервно гупати чобітьми по дорозі. Хочеш поговорити з птахом, не махай руками, не кричи, сядь і подумки поспілкуйся з ним. Бо інакше він просто не захоче тебе слухати, а здійметься й полетить.
– Що ти городиш, безбожнику? – обуренням спалахнула колишня дружина. – В тебе мати померла, ти б помолився, а не єресь плодиш. Їй зараз подальшу долю вибирають між раєм і пеклом. Попроси краще в Бога належно упокоїти її душу.
– А йому що, потрібна моя підказка? – мовив Пимон Сергійович.
– Тьху, дурень, – плюнула дружина, покинула посуд серед подвір’я, сердита й зла подалася геть.
Заносив посуд до присмеркової й посмутнілої хати.
– Залишився геть сам, – гомонів з Господом. – Завтра поїду на ринок, докуплю дечого, аби справити дев’ятини, бо не розрахував, і м’ясцем слабо запасся, й цукерок треба. І горілочки не завадило б дещицю, й винця, бо покійна мама свого часу полюбляла зілля.
На небі в призахідному прузі неподалік серпом вигнутого Місяця сяяли дві велетенські та яскраві зірки – то Венера і Юпітер зблизька роздивлялися одне одного. Десь туди, до них, у небесні високості, пхали свої погляди та молитви і його Іванна, й панотець Іоанн, і ще тисячі й тисячі прочан.
А підстаркуватий безбожник Пимон сидів у своїй хаті на лавці, зирив у вікно на сяйво планет, але й гадки не мав слати в їхньому напрямку бодай одне слово до Бога. Бо Бог сидів навпроти нього на стільці за столом, втомлено відрікшись від усяких молитов, йому адресованих, сидів, підперши рукою щоку, слухав Пимонову сповідь про завтрашню поїздку на ринок, ще й думкою перейнявся – то Пимонові взяти свинячих реберець, це дешевше, але в приготуванні важче, чи таки м’якуша, хоч і дорожче, але м’яса більше, та й куховаркам легше орудувати ножами при подачі в піч. Але не підказав – то Пимонова проблема, хай сам її й вирішує.
Вони сиділи, як добрі стомлені друзяки, Бог і Пимон, кожен у своєму світі, але поряд – їм було так затишно гріти біля спільного вогнища кожному свою спину.
А тим часом на землю зійшла ніч. І надворі, за вікном, серед срібної тиші легкого Місяця разом з росами лягала на скошену отаву Божа благодать. І на неї дивилися з-за шибки чиїсь сумні очі. Напевно, то був Бог. Бо Пимон, зіпершись на стіл, уже спав.
Безбожник.
Залишив Бога в самоті та смутку – і спати.
