Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45785
Рецензій: 89579

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика, горор, трилер

Полярний день

© Микита К., 28-05-2018
Слід бути обережним із бажаннями. Людина із розбитим коритом зажадає нове життя, а не корито. Ті, хто боїться ночі, прагнутимуть, аби над ними завжди світило сонце. Утім, не існує теплої душі без холодного серця, як і тіні без сяйва, і якщо наші бажання почнуть утілюватися, світ назавжди перестане існувати.

У давньому місті Нутт, про яке на сьогодні залишилися тільки легенди, мешканці ховались у хатинах, закупорюючи вікна та двері, затуляючи щілини, аби жоден промінь світла не проник досередини. Удень вони спали на одне вухо, змінюючись на чатуванні, а вночі, надто в темні та похмурі, коли блакитний серп огортали чорні хмари, усі містяни вилазили зі своїх домівок і, наче плеяда королівських найманців, виходили на полювання.

Водилося чимало легенд про те, як Нутт назавжди припинив своє існування і зник з прадавньої мапи всесвіту. Деякі дослідники, котрі присвятили життя вивченню історій про легендарне місто та роками ревно намагалися його знайти, припускали, що нуттійці вимерли через брак вітаміну Д, який надають організму ультрафіолетові промені сонця. Однак байкарі та купці, що називали себе предками заблукалих моряків і переповідали історії тисячоліттями, сходяться на думці, що жителів Нутта погубила страшна трагедія, яка сталася через полярний день, тривалістю понад тиждень.

Спираючись на легенди, учені припускали, що місто розташовувалось вище за шістдесят градусів північної широти. Згідно зі стародавніми описами, Нуттом називали величезний острів, більший за сучасну Гренландію, який зусібіч омивали крижані океани. Посеред гігантської засніженої землі розкинулося місто, вибудуване з гірського каменю. Подібно до славетних фортець Античності, стіни славетного Нутта по камінчиках зводила природа, огорнувши містян крутими схилами гір. За деякими теоріями, острів вважали величезним кратером згаслого вулкана, у жерлі якого, замість лави, струмувало життя нуттійців. Проте численні експедиції, пошуки затонулих артефактів, дослідження океанських глибин і вивчення тектонічних структур не дали жодного підтвердження існування славнозвісного острова.

Мешканців Нутта, що колись вели непримітний спосіб життя, називали найвправнішими мисливцями та ковалями. Нуттійці виготовляли особливу зброю, яка давала змогу їм приборкувати лютих північних звірів, могутніх і безжальних хижаків, схожих на шаблезубих тигрів, які мали силу вовка та ведмедя і кажанові вуха. Ці потвори могли чути звуки за кілька кілометрів, а завдяки потужним лапам вони швидко пересувалися навіть найбільш засніженими застругами. На березі крижаних вод, до якого вела монументальна штучна печера, розташовувався величезний порт, де збиралися купці з усього світу за безцінною шерстю ярих носорогів, бивнями мамонтів та опудалами страшних язирів. Остров’яни торгували м’ясом рідкісних тварин і здоровенною хижою рибиною, яка водилася побіля величезних схилів Нутта.

Містяни зводили невеликі домівки поруч лісу, оскільки холодні ночі півночі не могли обійтись без нарубаних дров у печі. Інколи, після найморозніших зим, нуттійці, ніби скандинавські валькірії, збирали до центру міста замерзлі тіла та розводили височезне обрядове багаття, де спалювали всіх померлих. Часом зима затягувалася, а з нею затримувалась і скорбота в серцях мешканців.

Говорять, наче нуттійці жили без правителів, а класовій рівності острова заздрили всі рабовласницькі держави.  Утім, зі згадок відомо, що в Нутті панував патріархат, бо на чоловіках трималось усе господарство міста. Крім того, у самому центрі Нутта височів здоровенний кам’яний храм, куди містяни регулярно жертвували золото та срібло. Добро переплавляли та прикрашали ним фасади й зали будівлі. У сонячні дні золоті дахи споруди гралися полисками сонця. Існують припущення, що у храмі жили жерці, які, начебто, володіли основами алхімії, і котрих деякі дослідники називають верхівкою нуттійського суспільства.

Жерцями ставали від народження. Причому жителі Нутта вважали, що дитина, яка народжена в день літнього сонцестояння, сповнена природною енергією, що їй подарувало небесне світило. А от дітям, які побачили світ у найдовшу ніч року, нуттійці пророкували страшну, похмуру, сповнену страждань долю. Найчастіше таких немовлят залишали в лісі, і невідомо, яка жахлива смерть їх там настигала.

У Нутті з’явився чи не найперший на той час календар. Навколо храму, з якого в небо простягалося величезне вістря, розміщувалися чотири бетонні плити, по одній з кожного боку. Коли нуттійці ставали туди, то за горизонтальними мітками на вістрі могли визначити положення сонця.

Острів славився не тільки зброєю та звірами. Деякі моряки розповідають, начебто Нутт у ті віки називали осереддям промисловості. З величезних північних гір нуттійці добували незлічиму кількість копалин і металів. У час найбільшої слави Нутт підносився до небес і вважався землею богів. Скандинави й досі порівнюють Нутт із Вальгаллою, а греки — з Олімпом.

Утім, перегодом плодовита земля острова вичерпала себе, а безпорадність жерців приймали за дурисвітство. Нутт перестав виготовляти унікальну зброю, дужі та роз’ярілі звірі більше не скорялися кам’яним списам і мечам, а величезний порт поступово порожнів. Жерців-ошуканців виганяли до лісу, що в місті прирівнювалося до смертного вироку, адже не існувало більш страшних легенд, ніж про підступний ліс Нутта.

Одного дня, коли у храмі не зосталося жодного жерця і споруда почала занепадати, мешканці почали здригатися від дивного морозного вітру, що ринув із лісу. Спершу нуттійці прийняли дивину природи за неочікуваний прихід тривалої зими, про що розповідали місцеві пророчення. Він  щодня дужчав і холоднішав із кожною вкраденою бідними та зголоднілими нуттійцями зі святині річчю. Зрештою звичайні подуви перетворилися на справжні смертельні хуртовини, які зненацька нападали на містян. Не описати того горя, коли студений вітровій настигав людей на вулиці. Ніхто не береться точно назвати температуру в епіцентрі негоди, утім, дехто припускає, що буря завдавала нищівного удару, який коливався від мінус ста дев’яноста до мінус двохсот градусів Цельсія. Певна річ, це здається звичайним міфом, проте знайшлися кілька науковців, які висунули теорію, що такі хуртовини могли зчинятись аномально холодними гейзерами, котрі виштовхували зі своїх надр азот. При температурі нижчою за мінус двісті він твердішав, перетворюючись на білосніжні кристали та смертельну кріоконсервацію для нуттійців. От тільки всі й досі б’ються головами в сподіваннях з’ясувати, що викликало такі надзвичайно низькі температури?..

У домівках побіля лісу щодня знаходили мертвих. Ті, кому вдавалось уникнути крижаної смертної руки, підхоплювали лютий недуг, від якого тіло день у день висихало до кісток.

Містяни спалювали трупи десятками й тоді завважили, що мертві, бездиханні тіла не відкидають тіней. Спостерігаючи за хворими, яких торкнулася лісова буря, нуттійці стали свідками поступового згасання людської тіні. Тоді в жителів Нутта зародився ще один міф про те, що життя людини символізує свічка, яка повсякчас осяває її контури. Якщо вона згасає, гасне й тінь. Проте більшість залишалися прибічниками віри в те, що буремні вітри — то справа рук вигнаних жерців і духів покинутих немовлят, які повернулися з мертвих і живляться людськими тінями, щоби повернути собі місце серед живих.

Утворилася невимовна паніка, а страх перед світлом назавжди в’ївся у серця мешканців Нутта. Безліч спантеличених, нажаханих містян кинулася до печер, проте в гірській місцевості вони зустріли не менш трагічну загибель від обвалів і лавин. Інші ж намагалися знайти осідок під землею. Щойно з поверхні зникали тіні, нуттійці брали до рук лопати та завзято копали кілометри тунелів. А втім, буревії та снігопади зруйнували всі запопадливі спроби біженців сховатись од лісових вітрів. Тож ті, кому доля не прописала знайти зручне сховище, зостались у своїх закупорених домівках.

Минуло чимало років, перш ніж ізольовані від сонячного проміння мешканці навчилися виживати вночі. Їхні тіла змарніли, а шкіра зблідла майже до білого кольору, очі стали вужчими, а зіниці видозмінились і набули звірячої подоби. Нуттійці максимально пристосувалися до нічного життя, і деякі дослідники схильні вважати пізній етап розвитку нуттійців найбільш наближеним до тваринного існування.

Слух у нової раси надзвичайно загострився. Тож настання ночі вони визначали за гуканням сов. Щойно птахи вибиралися на сухі гілки та сповіщали про появу місяця, жителі виходили на поверхню та власноруч полювали на звірів. Найсміливіші містяни групами відправлялись у глибини лісу, щоби знайти оселю жерців, утім повсякчас шпарко кидалися додому, щойно небосхил забарвлювався у ранкову заграву.

До порту в крижаних водах тепер зрідка припливало кілька човнів, і ті, кому пощастило потрапити на острів при денному світлі, із жахом поверталися на борт і негайно відпливали геть. Вони й розповіли про потворних людиноподібних істот, які вдень дрімають у своїх холодних домівках і не з’являються на світло. Дехто наполегливо стверджував, що місто Нутт уже вимерло, оскільки приймав блідношкірих сплячих нуттійців за замерзлих небіжчиків.

Проте, якщо світло й лякало нуттійців, то ніщо не могло посперечатись із полярним днем, до якого містяни готувалися місяцями. У період, коли сонячний диск кілька діб не ховався за горизонт, жителі Нутта чули, як вулицями тиняються невідомі створіння. Однак дізнатися, чи то жерці, чи то заблукалі моряки, вони не наважувались.

Та одного разу сталося дещо непоправне. На четверту добу полярного дня сонце продовжувало пливти небокраєм подібно тому, як раніше кораблі причалювали до порту в Нутті. Ніч ще ніколи так надовго не покидала містян. Запаси харчів скінчились і нуттійці серйозно занепокоїлися.
Найбагатші жителі Нутта сподівалися, що якщо вони принесуть у дарунок злісним жерцям золото — вони їх помилують. А бідні мешканці лише безпорадно сиділи у своїх домівках, тремтячи від холоду, котрий у дивний спосіб посилювався водночас із яскравими відблисками золотих дахів розграбованого храму.

Після тижня безперестанного дня розбещений м’ясом шлунок нуттійців уже почав перетравлювати власні стінки, і найбільш схиблені від голоду містяни вбивали власні родини, щоби протриматися бодай до наступного дня. Оселі жителів Нутта заполонила кров і страждання.

А сонце все продовжувало іскритися червоним промінням, нахабно, зверхньо нависаючи над горизонтом. Виснажені, доведені до крайнощів нуттійці нерозважливо чимчикували кров’яними калюжами, аби переступити поріг власної в’язниці. Для тих, хто ще досі тримався у куточках власного страху, смерть співала пісні несамовитих, пронизливих криків нуттійців. Її звуки морозили серце дужче за будь-які хуртовини.

Моряки, що мимохіть пропливали обіч берегів Нутта, розповідали, як бачили загадкових тіней, котрі десятками заполонили холодну землю острова, та жодної людини, кому б вони належали. Згодом на Нутт спустилася вічна ніч. Темна, безпросвітна пітьма огорнула стародавнє місто, з якої воно вже ніколи не повернулося. Бажання нуттійців здійснилося.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 29-05-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3415970802307 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …