У печері панувала напівтемрява. Світло проникало до неї крізь півтораметровий отвір в стіні. Я обережно підвівся і озирнувся. Печера, в якій мене залишили, була невелика – метрів п’ять від стіни до стіни. Моїх викрадачів тут не було. Але по запаху я відчував – вони поряд.
Вставши на ноги і підійшовши до дірки в стіні, я виглянув назовні. Захоплююче видовище.
Величезна печерна зала, вся застлана шкірами тварин. Близько сотні сталактитів іскрилися в світлі фалеків, облаштованих в сталагмітах, оброблених у виглядів конусів з чашами. Такі собі кімнатні вулканчики.
Під стінами, розвалившись на шкірах, спали каруі (так вони самі себе називали).
Я вийшов зі своєї печерки і застиг в оціпенінні. В дальньому кінці печери, раніше не помітному для мене, стояв він – Чотириголовий. І дивився на мене своїи людським обличчям. І був одночасно реальним і примарним – я не відчував його запаху і не чув його звуків.
Прокляття! Це гобелен. Майстерно вишитий гобелен з зображенням Чотиримордого.
Я підійшов поближче, щоб роздивитися.
Під гобеленом підлога утворювала неначе підвищення. Тут було єдине місце із всієї зали, де були покладені білі шкіри, а не чорні чи бурі. Каруі, що спали на них (шість чи вісім) відрізнялися від інших, раніш мною бачених. Ті були темношкірі з чорним волоссям. Ці ж – білі з рудими кучерями, і навіть крила у них були ніжно-рожевого кольору. Поряд з ними спали понад десяток дитинчат від немовлят до відповідаючих п’ятирічному віку за людськими мірками. Малюки були темношкірими, хоча й не такими волохатими, як дорослі особини. У дорослих каруі на спині, ногах і зовнішній стороні рук росла доволі густа шерсть. Спереду на грудях також був трикутник рослинності, тонкою смужкою спускавшийся до пупка.
Я поглянув на перстень. Камінь мерехтів і переливався, випромінюючи криваве сяйво. Це була кінцева точка моєї подорожі. Не було лише Чотиримордого. Якщо не рахувати гобелена. Але мені потрібна статуетка. А краще жива тварюка. Але ні того, ні іншого тут не спостерігалося. Хоча камінь з іскрою впевнено говорив про протилежне. Необхідно тут все оглянути.
Одна з рудих каруі закрутилася. Я завмер і навіть забув дихати. Але вона прокинулася. В наступну мить мене скував писк. Бути мені їхнім сніданком.
Усі каруі оточили мене щільним кількем і приєднали свої голоси. Нехай вони й не демони, але ця паралізуюча властивість їхнього голоса викликала у мене містичний жах.
Раптом всі змовкли, і в печері запанувала гробова тиша. Це руда каруі дала знак. Та сама, що прокинулася першою. Вона спустилася зі свого ложа і підійшла до мене. Решта створінь ґречно перед нею розступилися.
- Не бійся. Ми не завдамо тобі шкоди. Ти в безпеці.
- До обіду? – Зухвалою бравадою я з усіх сил намагався приховати страх, від якого у мене тремтіли коліна і німіло обличчя.
Каруі засміялися.
- Ми не їмо людей.
- Вельми цікаво. Ви їх просто вбиваєте. – По-моєму, я не дуже вдало почав розмову.
- Тільки тих, які хочуть завдати нам шкоди.
- А я не такий?
- Кожне створіння може становити небезбеку. Але ти тут тому, що ми тебе запросили.
- А може я сам вас шукав?
Руда каруі взяла мою руку з перснем і піднесла до обличчя.
- Ти не нас шукав. Ти шукав його. – Вона вказала на гобелен. – Зараз давай поїмо, а потім поговоримо про мету твого візиту і чому ми тебе сюди запросили.
На сніданок були подані фрукти і горіхи в великих корзинах. Каруі розсілися колами. На кожне коло по дві-три корзини. Тепер я помітив ще двадцять чи тридцять рудих каруі. По одній у кожному колі.
Трапеза продовжувалася доволі довгою Каруі про щось тихенько переговорювалися між собою, зрідка поглядаючи на мене. Але, здається, я був їм малоцікавий. Це навівало мене на думку, що я таки не буду делікатесною стравою на їх столі. Тоді, все-таки, навіщо я їм потрібен? Навіщо їм люди з селища? А точніше – чоловіки?
Я сидів і мимоволі любувався каруі. Ідеальні тіла. Навіть шерсть надавала їм якоїсь чарівності. А руденька, незважаючи на сліди декількох вагітностей і набухші від молока груди, були прекрасні.
Так, Джад, ось що буває, коли два роки не маєш жінки. Незабаром і на мавпочок потягне. Вони все-таки ближче за еволюцією до людей, чим ці крилаті створіння. Хоча зовнішня схожість з людьми була більшою у каруі. Ну, якщо не зважати на крила, шерсть і хвости. А так – людські тіла, обличчя.
Але все ж вони не люди. Завдяки метаморфозам, що відбулися зі мною у Лойгу, в мене не тільки посилився нюх, слух і зір. Я також доволі легко вловлював зміст того, що говорить мій співбесідник, на якій би мові чи говірці він не спілкувався. Писк і токування каруі хоч і проникали в глиб моєї свідомості, але про що вони говорять – я зрозуміти не міг. Навіть руденька спілкувалася зі мною на людській мові – жахливо перекручуючи при цьому слова.
Нарешті з їжею було закінчено, і більшість каруі відправились по своїм справам. Залишились тільки руденькі з малюками.
- Так чому ви мене сюди допустили? – Може, було і не тактовно задавати це питання так прямо, але я хотів знати роль, відведену мені.
- Ти нам необхідний. Але спочатко я хочу щоб ті поглянув, як ми живемо. Після цього буде легче все тобі пояснити. Не бійся, тут ніхто не завдасть тобі шкоди. Я дам тобі декілька провожатих, які все покажуть і розкажуть. – Руденька щось пропищала на своїй мові і в залі з’явилося одинадцять темношкірих каруі. Мені нічого не залишалося, як піти за ними. Невже вони так бояться, що я втечу?
Пізніше я зрозумів, що помилився в цьому своєму припущенні. Вони знали чого остерігатися і приклали всі сили, щоб зберегти мене в цілості і збереженні. Але не вберегли.
* * * * *
Я лежав на м’якому хутрі в своїй невеличкій печерці, тій самій, де каруі залишили мене, коли спіймали в горах. Цілісінький день я провів у вивченні життя цих створінь, а точніше – в пошуках Чотириголового. Звіра я не знайшов, якщо не рахувати гобелена. Мабуть, перстень вказував на нього, і це було дивним. Незрозумілим.
Тепер перейдемо до каруі. Їх племя налічувало близько тисячі особин, чи трохи більше. Керували всім руденькі. Нижче на кастовій сходинці стояли їх чорношкірі нащадки. В самому низу знаходилися каруі, які не мали бліддошкірих, рудоволосих предків.
Окреме, поза кастове місце, займали люди, а точніше – чоловіки, викрадені каруі. З деякими з них мені навіть вдалося поговорити. Ні, каруі дозволяли мені робити все, що заманеться. Просто самі мої напарники по нещастю були небагатослівними. Я зміг розговорити лише молодого хлопця на ім’я Сван.
- Мені і тут добре. Це мій дім. Там я вже чужинець.
- Невже в тебе не було сім’ї? – Єдине питання, що мучило мене: яку роль приготували для мене каруі?
- Була. Дружина. І син. І донька.- На мить очі Свана затягла печаль. – Але мені вже назад дороги немає. Гадаєш, вони тримають нас тут силою? Та йди хоч на всі чотири боки – навіть не поглянуть. Деякі і йшли. Вважаєш, ніхто звідси не повертався? Брешуть люди. Багато намагалось повернутися. Тільки там, вдома, нас бояться. І тому вбивають. Я сам, коли був маленьким, з друзями ходив на страту одного такого. Його зв’язали і повели до урвища. І рідна мати з дружиною штовхнули його в прірву. Нема нам дороги назад. Та й поєному молоком з грудей цариці каруі місце тільки тут. Тепер – це моя сім’я. Буває, звичайно, засумуєш. Але тільки на початку… Зараз важко все тобі пояснити. Потім ти сам зрозумієш. Головне – не бійся. Вони не завдадуть тобі шкоди.
Більше нічого цінного я від Свана на добився. І я продовжив свою екскурсію. На мене чекало ще одне знайомство – з молоденькою каруі Ююі з нижчої касти. Вона гралася зі своїми друзями під стелею однієї з величезних печер і, зловивши гаву, чи то наштовхнулася на якийсь сталактит, чи то ще щось (я не розібрав добре). Але зрештою вона шльопнулася прямісінько до моїх ніг. Моя охорона підняла жахливий шум з цього приводу. В якусь мить я навіть злякався, що вони розірвуть Ююі на частини, і вступився за малечу. Знали б вони, чим закінчиться це знайомство, то розірвали б разом з цією крихіткою і мене. Але вони не були ясновидющі і, сівши навколо мене з Ююі, дозволили їй зі мною поговорити. Ююїні друзі розмістилися десь на карнизах під стелею, боючись приєднатися до нас, щоб не отримати від охорони.
Надалі ескурсію я продовжив уже з Ююі. Мої тілоохоронці були цим дуже незадоволені, але заперечувати мені не стали. Ось так і пройшов увесь день.
По поверненні до «тронної зали», я застав царицю сплячою. Будити її не стали. Що ж, розмова відкладуєтося до завтра.
Мене провели до моєї печери, принесли попоїсти і залишили одного.
* * * * *
- Ююі? – Здивувався я. Легкий шурхіт розбудив мене, і я учуяв знайомий запах. Вона тихенько підійшла і схилилася наді мною.
- Я тобі заважаю?
- Ні. Що ти. – Я був радий трохи перепочити від нічних страхіть. Тим більше, що я вже встиг переглянути чергову серію.
- Я принесла дечого поїсти. Ти не проти?
- Я навіть за. – Вечеря з одних фруктів, якими харчувалися каруі, не дуже наситила мене, і тепер мій шлунок вже видавав обуренні трелі.
Ююі присіла поряд зі мною і почала викладати продукти з кошика. Останнім з’явився глечик з якоюсь рідиною.
- Це вино? Ні, я пити не буду. – Запротестував я, мені хотілося в даній ситуації зберігати тверезу голову.
- Не хвилюйся – це молоко.
- Але ви ж не тримаєте ніяких тварин.
- Якщо хочеш щось добути, завжди знайдеш де.
Ююі налила молоко в глиняні кухлі, більш схожі на піали, і простягла одну мені:
- Скуштуй.
Я понюхав білу рідину, пригубив – дійсно молоко. Тільке якесь дивнувате. І випив його одним залпом. Ююі задоволено посміхнулася і замуркотіла якийсь мотивчик. З кожною хвилиною він все ускладнювався і зачаровував. І здавалося, заповнював мене всього, підкоряючи якійсь стихійній силі. Ююі схилилася наді мною, не перестаючи співати своєї чаруючої пісні.
Ось її обличчя вже біля мого. Я відчуваю тепло її подиху. Пісня звучить все голосніше. Не можливо опиратися.
- Якщо каруі захочуть, щоб ти щось зробив. – Пам’ятається, сказав мені Сван. – Вони не стануть тебе вмовляти. Вони просто заспівають свої пісні, і ти сам зрозумієш, що повинен зробити. І зробиш. Опиратися неможливо.
Коли я прокинувся, Ююі вже не було. Чи не сон було це все? – Подумав я. Але ледь вловимий аромат юної каруі, все ще витавший в повітрі, запевнив мене, що – ні, не приснилося.
Сподіваюсь, Ююі не образилась, що я заснув, коли вона заспівала свою дивовижну пісню. Але мені наснився такий сон…
- Цариця чекає вас до сніданку, а потім хоче поговорити. – Доповіла одна з каруі, що супроводжувала мене вчора.
- Вже йду.
Після сніданку в печері залишилися лише каруі-альбіноси. Вони розсілися навколо мене з королевою, яка ледве приховувала хвилювання.
- Ну і навіщо я вам знадобився? – Вирішив я порушити затягнувшуся мовчанку.
- Тобі короткий варіант, чи довгий?
- Давайте короткий.
- Ти повинен вибрати нову королеву.
- Давайте довгий.
- Гаразд. Як ти вже встиг помітити, в нашому племені є жорстка родова ієрархія. Її структура проста, зрозуміла і не викликає жодних питань. Окрім одного – звідки беруться королеви, які повинні бути білошкірими і рудоволосими, при тому, що в нас народжуються лише чорні діти?
- Так, я теж про це міркував, і не зміг знайти відповіді.
- А відповідь проста і складна одночасно. Нам потрібен неупереджений суддя, хтось зі сторони, який би свіжим поглядом вибрав найбільш достойну серед нас. Тобто, найбільш привабливу.
- Але навіщо такий поспіх? Як я бачу, теперішня цариця молода і здорова, і проживе ще не один десяток років…
- Ми не люди і у нас не такі закони як у людей. Ми міняємо царицю раз на рік. У нас на це є свої причини. Всі, кого ти тут бачиш, були королевами. Колір їх шкіри і волосся тому свідчення. Вони пізнали радості і тягар материнства, і можуть достойно керувати ввіреною їм частиною нашої общини.
- Поки що мені все зрозуміло. Але мене дося турбує одне питання, на яке ви мені так і не дали відповіді. Звідки беруться руденькі?
- Все дуже просто. Коли ти вибераеш нову королеву, при тому з чорношкірих, тобі потрібно буде об’єднати з наю свою енергію. Щоб вона вже була не просто одною з нас, але й вмістилищем нової інформації. І ця сила в ній… Я не знаю, як правильно виразитись… Вона починає мінятися…
- Не турбуйтеся – я все зрозумів. – Їх община вела закритий спосіб життя. Хоча я не впевнений, чи є взагалі на цій планеті ще одне племя каруі. Припускаю, що це єдинею Щоб перешкодити вироджуванню свого виду, вони потребують притоку свіжої крові. Для цієї мети вони чомусь обрали людей… Ого! Виходить, вони хочуть, щоб я обрав собі симпатичну самочка і… Нічого собі!
Я підпер долонями голову і розмріявся, уявляючи себе в обіймах цих прекрасних юних тіл. Тепер зрозуміло, чому більшість чоловіків не хочуть повертатися додому, і залишаються тут. А на моєму ж місці міг опинитися Річі… От чорт! Я зовсім завуб.
- А чому ви обрали мене, а не Річі? Ну, того хлопчину, з яким я подорожував?
- Річі нам не підходить. – Якось зневажливо посміхнулася цариці.
Десь в глибині душі я порадів їх вибору і знову уявив себе в обіймах юних каруі. Чомусь мене згадався сьогоднішній сон, де я з Ююі… Тут мене щось насторожило. А якщо це не сон? Якось дивно все сталося. Це не може бути правдою. Чи може? Вона заспівала свою пісню і…
- Знаєте, царице. – Я вирішив висказати свої підозри. – Вчора я познайомвився з вельмви розумною дівчиною. Її звуть Ююі…
- Мені розповіли… - я насторожився. - …що вона прилипла до вас, неначе реп’ях. Та вона з нижніх. А вам потрібно буде обирати з тих, в кому тече кров цариць.
- Ви мене не дослухали, царице. Мені здається… я був з нею цієї ночі.
Який писк здійняли після цих слів каруі важко передати. Я лиш затулив вуха руками і чекав, коли всі заспокояться. Писк стих так само швидко, як і почався.
- Принаймі, він не пив молока з грудей цариці, а без цієї умови він хоч з усіма каруі переспить – нічого не станеться. – Заспокоїла усіх одназ з бувших цариць.
- А навіщо пити молоко з грудей королеви? – Тут же подав і я свій винуватий голос.
- Перед тим, як обрати нову царицю, чоловік повинен бути вигодований молоком нинішньої цариці, щоб наповнитися силою і духом нашого племені, і, відчувши з нам єдність, зробити вірний вибір.
- Я, здається, пив молоко. У нього ще був дивний запах і смак. – Тепер вони точно вб’ють мене.
Знову піднявся писк. Але цариця швидко його зупинила.
- Зніми сорочку, нам необхідно дещо перевірити. – Наказала вона мені. Я не став їй заперечувати. Що вони хочуть побачити – чи не заріс я, як і вони шерстю?
- Ну що там? – Не втерпів я – каруі уважно вивчали мою спину.
- Мітка. У всіх, хто пив молоко цариці, з’являється відмітина на спині – дві темні плями у вигляді наших крил.
- Ну і як?
- Відмітина є. – Видихнула одна з каруі.
Втихомиривши черговий спалах писку, королева наказала:
- Знайдіть і приведіть сюди Ююі.
Каруі кинулись виконувати наказ. Здається, їм не довелося особливо себе втомлювати. Гадаю, Ююі спеціально прогулювалася десь поряд, так як через декілька хвилин її вже підвели до цариці. Боюсь, всі жахливі підозри каруі справдились. Ююі змінилася. Її волосся кольору воронячого крила стали каштановими, а чорна шкіра поблідла. Так, каруі зараз доведеться приймати дуже важке рішення: або визнати члена нищої касти царицею, або знищити її. Але хто посміє підняти на неї руку?
Я сидів мовчки і, щоб угамувати нерваве тремтіння, крутив перстень на пальці. Чорт, як все нескладно і невдало виходить – я сподівався, що виконавши їх прохання, нарешті доберусь до Чотиримордого. Послуга за послугу, так би мовити. А вийшло…
Раптом все пов’язане з каруі перестало мене хвилювати. Було щось поважливіше і посерйозніше – камінь перестав сяяти, лише маленька іскра ледь жевріла біля його края. Чотириголовий знову посміявся з мене і зник. Замість відповідей залишивши лише ще більше питань.
Та чи потрібні мені ті відповіді? На мене напала якась жахлива апатія. Навіщо шукати? Тут так добре. Ось з’ясують вони, що робити з Ююі і все буде спокійно. Затишок, тепло. Ми усі тут як одна велика сім’я.
Я, не звертаючи ні на кого уваги, пішов до своєї печерки. Декілька днів я знаходився в дивному напівзабутті. Мене вже не цікавили ні доля Ююі, ні Річі, ні тітки Еллі з Йоні, ні навіть моя власна. Мені приносили їжу. Я навіть не знаю, чи їв я її…
* * * * *
Сильний ляпас досить неприємно вирвав мене зі сну. – Якщо ти зараз же не підеш зі мною, я власними руками тебе приб’ю.
- Привіт, Річі. Що відбувається? – Я ніяк не міг зрозуміти, де знаходжусь.
- Тебе викрали каруі, і я тебе рятую. Йдемо скоріш, поки вони сплять.
Я, нічого не розуміючи, пішов за Річі. Пам’ятаю, ми карабкались по скелям, потім довго їхали на конях. Нарешті, влаштувалися на привал, і я провалився в сон.
- Ти проспав два дні. – Повідомив мені Річі, коли я прокинувся.
- Мені снився чудернацький сон. Це дивно. Мені зазвичай сняться жахіття. Щоправда, і цей був трохи страшним. Але зазвичай вони інші – про моє минуле життя. А цей ні. Мені снилося, що мене викрали каруі і вони хотили, щоб я обрав царицю. Там була одна молоденька. Вона мене звабила і повинна була стати царицею. Але вона не підходила. І вони не знали, що робити… І у мене тепер є крила, це від молока цариці каруі…
- Повинен тебе засмутити… чи порадувати. – Перебив мене Річі. – Це був не сон.
- Ні?! Тоді я зобов’язаний туде повернутися – вони моя сім’я.
Річі заліпив мені такого ляпаса, що у мене в очах довго миготіли іскри. Але він свого добився, мої думки раптом набули булою ясності і чіткості.
- На, попий бульону. – Буркнув хлопчина, простягаючи мені глиняну миску з мутнуватою рідиною. – Ти не їв уже декілька днів.
- Дякую.
- Нема за що.
- Ти врятував мені життя.
- Не думаю. Здається, каруі зовзім не збиралися тебе вбивати. Але ось залишитися ти міз там на довго, можливо – на все життя.
Я відхлебнув бульйону і спробував проаналізувати все, що сталося.
- А як ти мене знайшов?
- Ну, це було не дуже важко. Два дні я, щоправда, палазив горами в пошуках тебе… Хоча давай по черзі.
Вранці я прокидаюсь – тебе нема. Спочатку подумав, що ти вирішив не наражати мене на небезпеку і втік. Але саме собою виникло питання: чому ти не взяв нічого з собою? Та й обидві коняки були на місці. Взагалі-то, я гадав, що розповіді про каруі – то казочки для малюків. Але твоє дивне зникнення дуже мене занепокоїло. До того ж я розгубився: у мене виникло дві версії твого зникнення. Або ти все-таки кинув мене і коней, і пішов за своєю статуеткою, або тебе викрали ті тварюки, в яких я на той момент не вірив. В общому, я схилявся до першого варіанту. Тому пішов у тому напрямку, в якому тебе вів перстень. Під вечір другого дня я наштовхнувся на печеру і вирішив у ній переночувати. Там мене і очікував сюрприз – це був вхід до лігва каруі. Але тоді я ще не знав цього. Я ліг спади, а посеред ночі мене розбудив жахливий писк. Їх було штук п’ять. Вони обступили мене, і щось активно обговорювали. Я вже готувався відправитися до прабатьків, як вони розвернулися, полишили мене і пішли по своїм справам. Першою думкою було – накивати п’ятами, поки цілий. І я, якщо чесно, таки втік з тої печери. Але потім, обміркувавши, набрався нахабства і повернувся. А вранці пішов в глиб печери. Спочатку дуже боявся, ховався. Але потім зрозумів, що вони не збираються мене зачіпати. Декілька разів навіть нагодували. В общому, дивна місцинка. Я, щоправда, не зловживав їх гостинністю, намагався менше потрапляти їм на очі. Потім заснув в якомусь закутку. А коли прокинувся – знову шукав тебе.
Отак, в решті решт, я таки знайшов тебе в якійсь печерці, застланій шкірами. Ти спав сном немовляти, і я ніяк не міг тебе розбудити. А коли ти, нарешті, прокинувся, то нічого не тямив і навіть, здається, марив. Я спробував тебе вивести. Але ти знову завалився спати. Я не знав, що робити. Це було так страшно.
В решті решт, мені все-таки вдалося тебе розштовхати і змусити йти зі мною. Ти опирався. Я навіть декілька разів тебе зв’язував – ти весь час хотів повернутися. Казав, що вони твоя сім’я, що там твій дім. Мені аж моторошно було, я думав – ти зійшов з розуму. Хоча зараз тобі, начебто, краще. Як ти себе почуваєш?
- Так, безсумнівно, краще. Гадаю, це було від молока цариці. Мені казали, що вигодований груддю цариці навряд чи захоче повернутися додому.
Ми посиділи мовчки. Я попивав бульйон, а Річі задумливо роздивлявся хмарки. Вочевидь, його щось бентежило. І він таки не втерпів:
- Ти знайшов статуетку?
- Статуетку – ні. Чотириголового – так. – Я розповів йому все про гобелен і згашшу іскру в перстні.
- Значить, треба їхати далі?
- Значить треба. – Зітхнув я.
- Куда тепер?
- На південь.
- Тоді по конях?
- По конях. От бісова мати, зовсім забув – потрібно підкувати мого коня.
- Я це вже зробив.
- Коли ти встиг?
- Поки ти спав. Уяви собі, вчора, трохи західніше від цього місця, по тракту проїжджав мій цирк. Вони мені і перепідкували твого коня по старій дружбі. Вмовляли залишитися з ними…
- А ти що?
- Ну, як бачиш, не погодився. Мені там вже не цікаво. Я став більш розсудливим, хочу осісти десь, будиночок побудувати, завести сім’ю… Набридло вже це життя на дорозі.
- А що ж ти тоді за мною ув’язався?
- Тут інше. Ти ж знаєш – це справа честі.
О Господи! Знову цей хлопчина оза своє. Як вім мені вже набрид зі своїм врятованим життям.
- Гаразд, Річі, сідлаємо коней і у путь. Чим швидше все зробимо, тим швидше… сам знаєш.
* * * * *
Величезний металевий шершень поглинув нас і, видаючи страшенний гуркіт своїми крилами, взметнувся в небо. Але чудовиська не злякалися темного черева шершня. Це вони втягли мене в нього. Навіщо ж тілики Шепочуча Трава кинулася за мною. За себе я не боюсь, але вона… Мій милий янголе, навіщо?.. Бридкі демони пекла не потерплять твоєї сяючої білизни…
- Йди но сюди, красунечко. Йди сюди, гарна. – Пики дико гиготіли і тягли свої страшні лапи до Шепочучої Трави. – Не бійся. Ми лише хочемо поласувати твоєю плоттю. Свіже, молоде, ніжненьке м’ясце…
Я рвався врятувати її. Бився і метався, мов загнаний звір. Ох, якщо б тільки мої руки не сплутали цими, схожими на отруйних змій, мотузками! Я вбив би усіх цих тварюх, які колись були моїми друзями. Розтерзав на дрібні шматочки і упивався їх жахливою в моїй ярості смертю.
Шепочуча Трава метнулася до мене, але вони схопили її. Вони не потерплять її небесної чистоти. Все навколо, в межах досяжності їх потворних лап повинно бути осквернено. Якщо б я тільки міг розірвати ці змієподібні мотузки. Чудовиська сміялися мені в обличчя і рвали Шепочучій Траві її білі янгольські шати.
- Ми теж хочемо. Дам і нам поживитися від тебе.
- Ні! – Шепочуча Трава метається і рветься з їх жахливих лап. Навіщо вони кремсають її білосніжні янгольські крила?! Розв’яжіть мене – я вб’ю їх!
- Не хочер? – Пики розлючені. – Смерть краще за нас? Ти сама цього забажала.
Чудовиська розірвали черево металевого шершня і штовхнули мого світлого янгола в низ. Шепочуча Трава спробувала змахнути крилами. Ні, вони зламані! Я врятую тебе! Лютий звір з глибини самого мого існування пробудився і заволодів мною, всією моєю сутністю. Міць цього створіння була величезна. Безмежна. Він лише трохи напружив в мені свої м’язи, і пута розірвалися, немов тонка павутинка. Я кинувся до мого янгола…
- Тримай його! Не дайте йому втекти!
Пізно. Я лечу до тебе, Шепочуча Трава!
Її очі дивились в мої. Вона посміхалася. Її брат – вітер – грався в білих пір’їнках її крил, відносячи за собою у низ. Додому до Матінки-Землі. Зараз я підхоплю тебе. Ось мої пальчі торкнулися твоїх пальців. Не поспішай! Я спробував схопити її в обійми. Підхопити її тендітне тільце… Пізно, Матінка-Земля обійняла Шепочучу Траву першою. Вона не дозволить її ображати. Червоні квіти розпустилися на білих крилах Шепочучої Трави. Чи це не квіти? Кров?!
Звір в середині мене заревів від горя і безсилля що небудь змінити. Занадто пізно. Залишилось лише одне – знову посіяти смерть. В тіла тих, хто посмів образити мого світлого янгола. Зібравши всю свою лють, я виплюнув її в ширяючого наді мною металевого шершня. Він натужно застогнав і вибухнув на тисячі уламків разом з жахливими демонами в середині свого черева…
Я закричав і прокинувся.
- Знову страхіття? – В котрий раз прокинувся від мого крика Річі.
- Спи. Все нормально. Гадаю, на сьогодні це останній. Вже світає. – Я підкинув в багаття хмизу і закутався в плащ.
О! Знову ця пташка. Розміром з сойку. Чорна з блакитним ряботинням. Вона переслідує нас з того самого дня, коли Річі витяг мене з лігва каруі. Вона з’являлася, коли тільки но починало сіріти небо на сході і пітіймався перший туман, і зникала з першими променями сонця. Спочатку я не звертав на неї ніякої ували. Не помічав. Потім подумав, що це якісь вранішні пташки, подібно солов’ям, що водяться в цих краях. Але кілька днів тому я помітив у неї на лапі кільце. Сьогодні я вже був упевнений – всі ці дні, в години перед сходом сонця, нас відвідувала одна й та сама пташка. І я вирішив її спіймати. А може це той дух, який приносить мені нічні страхіття? А може й ні. Тоді що їй від нас треба?
Пташка питливо подивилася на мене, але не полетіла. По-моєму, вона сама просилась до мене в руки. Я обережно підкрався, повільно простяг руку і дбайливо взяв нашу вранішню супутницю в долоні. До кільця на її лапці був прикріплений шматочок паперу. Я розгорнув і прочитав його. Лист, безсумнівно, призначався мені.
«Чи мене ти шукаєш? Я чекаю». І відбиток лапи.
Я сховав листа в кишеню куртки і розтис долоні. Пташка злетіла і розчинилась у вранішньому тумані.
Я ліг досипати, хоча навряд чи мені вже вдасться заснути. Мене роздирала дика лють. Цей Чотириголовий просто знущається наді мною! Що йому потрібно від мене? Яку гру він веде?
І все таки я заснув. Але не більше ніж на годину.
Коли під пекучими сонячними променями розсіювався останній туман, я знову з криком прокинувся від чергової серії жахіття.
- О, вже час вставати. – Знову від мого крику прокинувся Річі.
