О-ох! Кісточки мої!
І за вікном ще темно.
Що там на годиннику?..
Божечки, тільки за північ повернуло! А сну - як і не було. Знов нудитися до самого світання, знов колупатися в минулому!
Боже, навіщо мені це все? Чим я завинила перед тобою?
Я ж не просила цього, а ти даєш! Невже не знаєш, як важко таким, як я? Кому ми потрібні? Це поки молоді та повні сил, то всі горнуться, навіщають, чогось хочуть від тебе. А як постарів, то нікому не має діла, ніхто не зрозуміє, що твориться на душі твоїй.
Навіщо, Боже, тримаєш мене до сих пір на цьому світі? Що я такого ще не зробила, які гріхи не спокутувала?
Не мені розповідати - сам же добре знаєш, що пережити довелося.
І тридцять третій рік - коли люди борошно з жолудів робили, бо зерна не було справжнє змолоти. А жолуддя те - це ж отрута,- ним шкіри видублювали, а людям їсти його довелося. Сама бачила, якими після того ставали: чорні, наче земля...
Хоч і малою була, але все пам’ятаю.
Нашу сім’ю, можна вважати, біда ця оминула. Бо тато був, і працювали вони з мамою, то якось дітей прогодовували.
А люди їжаків їли. Тодоска - двоюрідна сестра мамина,- казала, що в яких рильце свиняче, то ті можна споживати, а з собачим носом - ні, бо погані вони.
Та що там їжаки! По той бік долини жінка з дочкою років шести жила. Й не стало видно дівчинки тієї. Питають люди: ”Де це вона?” “Мама моя до себе забрала,” - відповідає жінка. Та хтось підглянув, як вона доньку зарізала, посолила та в діжечку склала. Люди в сільраду заявили, прийшла комісія і знайшли руку дитячу. Забрали жінку й більше ніхто її не бачив.
Все пам’ятаю...
Як з мамою та братом під вечір сусідку на підводу висаджували - померла, а ховати нікому. На цвинтарі викопали яму неглибоку, поклали туди жінку, притрусили трохи землею - щоб собаки не розтягли до ранку, - а вже наступного дня зробили могилку, як треба...
Боже, боже!
Нас у мами з татом на той час троє було. Я найстарша, то ж, коли батьки відсутні, все на мені. Соломія с братом скарлатиною захворіли - я зелепухи із садка носила, давала їм. Хто ж знав, що кислого не можна при цій хворобі? Соломія оговталася без наслідків, а братові дало ускладнення і він осліп на одне око. Я ж хотіла як ліпше, а воно…
Тато наш добрий був. Мама свариться, кричить, а він підійде, обніме. “Параско, чого ти? Все владнається,” - говорить. І усміхається. Як війна почалася, провели ми його з іншими чоловіками за село й лише через три роки папірець отримали: “Пропав безвісти”. Кажуть, обоз, в якому тато їхав, розбомбили під Вінницею. Якби було написано, що загинув, то сім’я, яка разом з мамою вже налічувала дев’ять ротів, отримувала б допомогу, а так доводилося розраховувати лише на власні сили.
Аксентій з Ганною гончарювали, а я продавала - горщики, макітри, баньочки. У Ганни вони маленькі, гарненькі виходили. А ще коли брат поливою їх прикрасить, то вважай, що базар удався - швидко все розпродувалося.
Скільки я з тими глечиками наїздила! І в Луги, і в Пісчанку, і до Котовська, на ярмарок...
Коли повна гарба з горщиками біля колії перевернулася на мене, думала не виживу. Дід Панас, з яким тоді ми крам перевозили, біля волів сидів, то ж його не зачепило. Повідкидав швиденько він черепки, витяг мене з-під них, а сам, поки я оговтувалась, цілі глеки збирав та складав назад, у гарбу.
На ярмарку люди, що довірили нам свій товар, як дізналися, що майже все побилося, озвіріли, гроші вимагати почали. Добре дід заступився: “Чого в дівчину вчепилися? Ви поїздом їхати забажали, а їй довелося вночі поверх горщиків трястися, мерзнути. Не наша вина, що гарба перевернулася - на її місці будь-хто з вас міг би опинитися...”
А скільки пішки відходила до Чечельника й назад, поки вчилася на тракториста в МТС? Мама ж не хотіла відпускати мене: “Не дівчаче це діло,”- говорила. Та дядько Прокіп, який записав мене туди, наполіг. “Ти, Параско, подумай, - каже.- У нас людей набирають на відбудову Донбасу. І дочку твою заберуть, бо підходить за віком. А в тебе ще, поглянь, он скільки ротів - чи витягнеш сама, без неї? Та якщо вона вчитиметься на механізатора, то забрати не посміють - бронь.”
Мама плакала, але мусила відпустити.
Боже, боже!
Отак щотижня, пішки, через ліс - тридцять кілометрів туди, тридцять назад. І в дощ, і в сніг. Навіть вовк перестрівав нас із подружкою: зима, сніжно, ніч місячна - а він вийшов попереду на дорогу, всівся та як завиє. Ми вчепилися одна в одну, заклякли й молилися, щоб відвело...
А вже як працювала на тракторі, чи не доводилося вночі до МТС йти, щоб зламану деталь замінити? Бо не зореш поле - під суд підеш. Розбудила комірника серед ночі, вислухала його прокльони, взяла нову деталь і до ранку вже ремонтувала поламання...
Важко було. По три доби без відпочинку та сну працювали з напарником. Бо нікому було, бо треба було. Може й довго тяглося б так, якби не заснула одного разу за кермом - напарник саме приліг на хвильку в лісосмузі,- й не виїхала на колію залізничну. Добре, що обхідники проходили, розбудили, не дали статися непоправному. Трактор тоді на полі кинула, й сказала, що більше не сяду на нього. Як не бісився голова колгоспу - просив, погрожував трибуналом,- але не повернулася.
З колгоспу вигнали, а тут ще й голод настав - сорок сьомого року. Дядько - татів брат,- як міг, допомагав, хоч у самого четверо таких самих, як ми, було. Він влаштував Соломію в молочарку й та хоч інколи перегону приносила додому, малечу підгодовувала.
А мені їздити доводилося на Західну Україну - купувати, або вимінювати у хазяїв хоч якийсь харч. Збиралися із села ось так гуртом чоловік десять, дізнавалися на станції, який вантажний потяг йде до Львова, розподілялися вздовж колії й потім чіплялися до нього на ходу. Вважай пощастило, коли випадало на майданчику їхати. Але ж часто доводилося висіти всю дорогу на драбині. І добре, якщо вона міцно закріплена. Бо одного разу вчепилася за таку, що теліпалася, наче дрантя в ополонці. І вибору вже не було - потяг не зупинити. Тому зціпила руки, притиснулася до залізних щаблів, вимазаних у нафту, і тобі, Боже, молитви посилала, щоб ті два болти, на яких ще трималася драбина, під моєю вагою не вилетіли зі своїх гнізд та щоб пальці мої не розігнулися самі по собі.
Верхню теплу хустину зірвало з голови, друга, тоненька, від вітру не рятувала, та не до цього було. Бо торбину з крамом той же вітер невдовзі теж висмикнув і поніс десь у поле. На що ж зерно вимінювати? Вдома ж на мене розраховували, а я - з чим повернуся?..
Як дісталися станції, вже й не пам'ятаю. Хтось з жінок зняв і накинув мені на плечі свою хустину, інші поділилися тим, що мали, дали декілька мішечків для збіжжя, яке, можливо, вдасться вторгувати, чи виміняти. Дядько Гнат - з того боку долини,- казав, що боявся щоразу, як потяг вигинався на повороті й видно було діжку, до якої я вчепилася, не побачити мене на тій злощасній драбині.
Дякуючи тобі, Господи, вижила тоді. Навіщо ж так довго зараз тримаєш? Хіба мало пройшла я того року? Одного разу ледь до Польщі не втрапили серед ночі, та своєчасно прикордонники завернули. Багато сіл обійшла, багато чого бачила. Люди, як і у нас, там теж різні зустрічалися. Здебільшого розуміли наше становище, ночувати пускали й зерна давали, а інколи й сала з ковбасами потроху. В одному селі під Тернополем голова сільради, окрім того, що торби наповнив, так ще й на літо сестру з братом зголосився взяти - працювати за їжу, - Аксентій худобу його пас, а Ганна дитя няньчила. Я, коли через два місяці приїхала їх забирати додому й побачила замість худої сестри гладку, опухлу дівчину, розплакалася. А Ганна усміхається й заспокоює: "Не плач - це не від голоду. Я, коли веду козу на луг, кварту олов'яну беру з собою - молока трішки націджу з кози, і п'ю. Тому й погладшала."
Приємні люди, що прихистили їх, добрі. До сих пір з вдячністю про них згадую.
Та були й інші, які нас проганяли, собаками цькували. Запам'яталось, як під Зборовом жінка відкрила ворота: "Ви під Совітами ледачі, робити не хочете! Не дам нічого, йдіть звідси!"- кричати почала. А років через десять вона до нас у село на сезон зерно віяти на току найнялася з дочкою. Я впізнала її: "Пам'ятаєте, - кажу,- як проганяли нас? То хто працювати не вміє - ми? А чого ж ви тоді приїхали сюди?" Промовчала жінка, але видно було, що згадала мене. Наступного дня її на току вже не було - люди кажуть, що поїхала геть…
А заміжня - чи багато доброго я бачила?
Чоловік тільки з війська, лише в однострої, та й моє придане, те що на мені. Жити ніде було, бо у моєї мами своїх ще прилаштувати треба, а його хворіла, та й брат неповнолітній біля неї в невеликій хатчині. То ж записалися обоє в переселенці. Привезли нас у степове село, виділили хату без вікон та дверей - добре, що хоч дах над головою був, - і потім вдень у полі обоє працювали, а після роботи дім до ладу доводили.
Все самі. Але облаштувалися, дітей народили - семеро. Та двох ще малими ти, Боже, до себе прибрав. Всього було: чоловік і до чарки прикладався, і доярок на фермі запліднював, і руки розпускав. Все терпіла, бо діти малі були, бо така твоя воля, Боже. Та не жаліюся - жили не краще, але й не гірше інших. А потім чоловік важко захворів й невдовзі помер.
Через рік пасічник, що винаймав на літо хату по сусідству, свататися прийшов - мені тоді ще й шістдесяти не було, гарна була, струнка, не те що зараз, - але відмовила. Бо не хотіла, щоб хтось командував у моєму дворі, щоб дивився, які торби дітям даю. Я й так все сама вмію - навіщо він мені здався?
А діти підросли, розлетілися, хто куди... Гарні у мене діти, не ледачі. Як поз’їжджаються, то сміх, галас на півсела. Подружка, баба Оля, царство їй небесне, що через три хати жила, не раз говорила: “Як твої, Юхтимо, зберуться, то відразу чутно. Тільки й нарадуюся тоді за тебе, що так весело, шумно у твоєму дворі. Не те що у сусідки: дві дочки, а як з’являються, то сваряться, гризуться щоразу, наче перекупки на базарі - слухати соромно.”
Раніше діти навідувалися часто, допомагали, а тепер здебільшого все на Марії, дочці, що неподалік живе. Шкода її - у самої чоловік до чарки ласий, по двору зараз майже нічого не робить, бо спина у нього болить. А щоб він сказав, якби з моє пережив? Спина у нього! Горілки б менше жлуктив, то й поперек не турбував би. Коли заходить до мене в хату, то відразу ж чарку вимагає. Розмову починає ласкаво: “Мамо, як ваше здоров’я? Чи є вода в хаті?”, та коли скажу, що не наллю, нехай і не просить, то зривається на крик, “кобилі в тріщину” посилає. Я від рідного чоловіка такого ніколи не чула, а тут якесь ледащо буде мене обзивати? Зла на нього не вистачає. Сваримося з ним щоразу, бо не терплю отаких. Але все одно мушу наливати, бо як не наллю, то він вдома дочку пилятиме. А вона терпить, бо шкода дурня - пропаде сам. Отак вона й тягне: мою хату, й свою; мене, таку немічну, та свого чоловіка, нездатного вже ні до чого.
Добра вона - у мене пляшку горілки поцупить і йому несе. Бо хто, крім неї, забрати міг - стояла напівпорожня пляшка на припічку та раптом зникла? Дочки з Києва, коли приїхали, і про це від мене почули, сварити почали: “Навіщо на Марію намовляєте, - кричали.- Хіба мало їй дістається? Скажіть краще, хто горілку в діжку з кукурудзою сховав? Та й гроші у вас ніхто не крав - онде поміж подушок лежать. Самі ж, мабуть, поклали й забули вже?”
І подушки перевертають - показують на пакунок з грошима; в клуню тягнуть, де та клята пляшка в зерні лежить. Кричать, наче я не мати їхня рідна, наче я винна в цьому. Але ж не ховала я, не пам’ятаю зовсім, як робила це!
Хіба, Боже, ти забирати пам’ять у мене почав?
Найстрашніше - не бути здатним обходити себе, та якщо ще й забуваєшся, то краще вже відразу на цвинтар. Не дозволь, Боже, на овоч схожою бути, дай померти при ясній пам’яті й здоровому розумі. Бо нікому ми такі не потрібні…
А діти картають далі: “Раніше, мамо, ви такою не були - в торби, що даєте, тишком не заглядали, щоб ми ненароком зайвого не взяли. І на дітей не намовляли, що забирають останнє у вас...”
Та хіба я їм коли жаліла чого? Себе віддати готова, щоб їм добре було. Хіба я таке можу вчинити?
Боже, боже! Навіщо це все мені?
Руки онде холодні, наче крижані, ноги в Петрівку зігріти не можу. Лікар говорить, що судини надтонкі - кров не циркулює. Та звідки та кров може взятися? Якось перед люстром стала, глянула на себе: груди в одну жменю зібрати можна, не жінка - скелет, зморщеною шкірою обтягнений, - хіба тут є та кров?
Так, в городі ще потроху порпаюся, бо не можу без роботи. Та й бігаю своїми ногами. Внуки хоч палицю й подарували - легка, зручна, інколи, як до базару йду, беру з собою,- та дорогою забуваюся, за спину її ставлю й чимчикую отак собі потихеньку. Сусідки, набагато молодші за мене, заздрять, бо у самих болячок, наче у собаки бліх, з лікарень не вилазять. Та що там сусідки - рідні сестри не раз говорили: “Тобі мама, як первістку, всю силу свою передала - того ти й така кріпка.” Та хіба ж я винувата, що першою на світ з’явилася?
Немає вже сестер, і брата немає - залишилися лише ми з Надією. Їй ось вісімдесят виповниться, а вже підсліпувата й жаліється, що болить то те, то інше. І це ж вона аж на п’ятнадцять років молодша, у місті майже все життя прожила! Хіба там так гарують, як у селі - прийшов після роботи, ноги догори задер і відпочивай собі. А тут від тих думок не знаєш, як ніч добути: дощу казна з яких пір не було, земля суха - нічого сходити не хоче, - а води з колодязя, що за п’ять хат, не наносишся; картопля ледь виглянула, а на ній вже купа колорадів сидить - збирати треба; і стріха на клуні протікає. Казала синові, щоб приїхав, полагодив, а він говорить, що ту клуню вже давно розвалити треба. Ламати багато розуму не потребує, а хто ж нову побудує? Та й де весь той крам, що зараз в ній, зберігати?
Він, звичайно, приїде, щось придумає, підрихтує дах, але..
Якби я могла сама, то не просила б нікого.
Боже, боже! Я ж не знала, що доживу до таких років. Все зараз є: і вдітися, і поїсти - живи тільки й радій,- та здоров’я немає.
Важко, таким, як я. Дуже. Але все одно хочеться ще пожити, подивитися, що воно у світі далі буде…
Ну, ось, наче вже сіріє за вікном.
Діво Маріє, Господь з тобою! Благословенна ти в жонах, благословен плід черева твого, яко Спаса народила, і всім душам нашим достойною є яко істина. Богородицю прісноблаженну, пренепорочну, матір Бога нашого - тебе величаємо. Амінь.
Дякую тобі, Богородице, і тобі, Боже, що дав ще один день - дайте сил тепер пережити його...
Ну, все, доволі скиглити - треба піч топити, борщ ставити. Бо сьогодні має син приїхати. Голодний після дороги буде й відразу спитає, що є поїсти. А як поїсть, губи витре, подякує й скаже: “Давно я такого борщу не їв - найсмачнішого, маминого...”
(від автора:. моє раніше викладене оповідання "Дикі гуси" є своєрідним доповненням до цього твору)
