Я вже цього не зрозумію в житті.
Хоча б тому, що нема кому пояснити зназовні, а всередині чигає тільки цілісна, послідовна розповідь, запакована для принагідного переповідання. Заготовка до розмови. Зародок роману. Людина в собі книжка. Книжка - то людина.
Нема в цім одкровення, no big deal. Фотка також людина. Сліди по снігу. Стежка по газону. Набрати в рота фарби й - дмухнути на руку.
Приємно те, що самої людини вже нема - це знімає багато проблем - а лише віддалені сліди.
Як удави зсередини, ви знаєте.
***
Дивіться.
Осьде поряд на полиці "Мобі Дік" і "Гулівер". Скажімо так. Стоять, притерті палітурками, та поряд. Марячи метафорично, вони могли би спілкуватися. "Я був поплив". "Так і я, - каже той, - я теж ходив у море". "А буря...", - згадує. "Вах, - відповідає, - шторм..."
Але ніколи, взявши "Мобі", не наштовхнешся на - "я побачив у повітрі острів [а радше - "я побачив острів у повітрі..."], заселений людьми [а радше - "людьми заселений"], що з ["зі", радше] своєї волі могли підіймати його і ["й", радше] опускати або ["чи", радше] рухати вперед"...
(То відредаговане виходить: "...я побачив острів у повітрі, людьми заселений, що зі своєї волі могли підіймати його й опускати, чи рухати вперед...")
Це десь і ми притерті палітурками. Ба наші оповідки не просякнуть.
***
Call me Ishmael.
Звіть мене Ішмаель.
Я не хтів би, щоби мене так-о-то звали. Це все 'дно, що "звіть мене Навуходоносор". Уявіть-но, як би вам жилось у школі?
Це коли Ліля Тумасова підскочила до мене та попрохала: "Гей, Кіхнарик, допожи нам спіймати Шило!". Так його справді звали.
Це коли вчителька - Світлана Володимирівна Шевчук - одна з небагатьох, кого я пам'ятаю, побічно кажучи - оголосила, що Лариса Ліфар ("Ліфарка", за нашими класними звичаями) тепер-но змінила прзівище (гм, "се новина - була - для мене") та стала Лариса Ус (від чого я кликати її почав "Усиха"...).
На цьому, вважаймо, розумування закінчено.
Канєц фільма.
This - Is - The End! (Як то говорено в Hellgate: London, де я нині розважаюсь).
