Того дня вранці - рано, що вдосвіта - почовгав на кухню варити каву. Двері на кухонному балконі прочинені, звідти тягне так, наче ті двері ведуть до холодильника, а не на квітневий балкон в нашому славному середмісті. Запалюю газ. Це привертає увагу мухи - чи не першої в сезоні, а ще - добряче примерзлої на вистиглій кухні. Вона здіймається зі столу важко, навіть із невеликим розбігом; летить якось трохи боком і по-джмелиному повільно, непевним зиґзаґом, але дещо враз заступає важкість і непевність. Я вже бачу, де закінчується той зиґзаґ - а вдіяти, навіть вигукнути нічого не можу, тому що мушина приморожена повільність все ж таки блискавичніша за мій досвітній переляк. Вона прямує в газове полум'я - і ось вже пролітає низенько над тупими блакитними жувальцями, її огортає крихітна помаранчева хмарка вогню - яскрава й кіптява, авжеж, органіка - і комаха падає на білу емаль, обезкрилена, але жива. Мені зводить шкіру на лопатках: Локі, ми йдемо додому...
Мушка лежить нерухомо із секунду, тоді перебирає кінцівками, наче перераховує - а ніжки вціліли всі. Та без крил балансу не знайти - й дзизкальця також зійшли на попіл, а яка ж без них рівновага, ні, панове, ніякої рівноваги... А може, це шок дається взнаки - адже щойно вона з двокрилих звелася до безкрилих, з комашого небесного воїнства втрапила в комашине пекло, приєдналася до незчислених нас - безкрилих, знекрилених, нелітаючих, нелетючих, приземлених. Що ж то тепер в її фасеткових очах? Чи не...
- Та заради ж Бога, припиніть це!!!
...А пізніше було навіть трохи смішно. Вітер навесні трапляється брикливий, наче лоша. От і вчора - туди смикне, сюди смикне, а тоді штовхне, але так, не по-лошачому, а наче бугай який навалився своїм живим, гарячим і пристрасним тоннажем.
На перетині двох вулиць середмістя тулиться ятка - жіночий одяг. Я часто проходжу повз неї вранці та ввечері, коли продавчиня вдягає своїх манекенів на роботу та роздягає їх на ніч. Бачив їх голісіньких; знаєте, навіть пластиковий, місцями битий, дряпаний та оздоблений скотчем, анатомічно-реалістичний жіночий тулуб тілесного кольору таки привертає увагу, а надто кілька таких тулубів, навіть отак - без голів, без ніг, лежачі на столі або стоячи на ньому, або й ще в "доміку" - величезній картонній коробці, з якої стирчать погруддя та... погруддя догори дригом. Я дивлюся на них з деякою співчутливою симпатією; в голові трапляються думки про долю тих, хто слугував моделлю для цих ляльок і про те, як це позування вплинуло на ту долю, та й про самих ляльок також - а ви спробуйте не персоніфікувати будь-що такою мірою антропоморфне, як жіночий анатомічно-реалістичний тулуб тілесного кольору, хай і без голови - особливо без голови. Чи є в пластика ієрархія? Хто крутіший - цілі манекени, половинки або голови професора Доуеля; манекени в бутіках, на базарах чи в секс-шопах; руки в рукавичках чи ноги в шкарпетках або панчохах...
...Але до справи. Той грайливий, брикливий і поривчастий вітер вчора таки добряче штовхнув ятку на перетині двох вулиці середмістя. І таки досяг свого! - наче Зевс у образі вітру, він підхопив один з жіночих тулубів - а сьогодні вона вбралася в брунатний светрик із іскрою - і потягнув його через дорогу. Саме ввімкнулося зелене світло, "зеброю" крокували перехожі, до них наближалися автівки, а між ніг і серед коліс підстрибував асфальтом жіночий тулуб - обезголовлений, без ніг, він несамовито вимахував порожніми рукавами, немов благаючи. Чи не про...
- Та заради ж Бога, припиніть це!!!
Так і блукав у справах увесь день, увесь день мавши перед очима то комаху, огорнуту червонястою кулею копіткого полум’я, то жіноче півтіло під колесами, огорнуте стрімкими півколами безпорадних рук. Або то в мене уява розбурхалася, або й справді - вчора то був день жахіть.
Та ні. Брешу. Ніяких справ у мене вчора не було. Просто уява розбурхалася…
