"Він довго дивився в її очі та посміхався одними лише губами. Гадав, чи розуміє ця наївна дівчинка, чим насправді стане для неї їхнє весілля? Звичайно, йому довелося як слід побігати, щоб залишити позаду всіх претендентів на її руку (а насправді на величезний статок, що залишився після смерті батька), але він це зробив. Тепер залишилось небагато, через декілька місяців відбудеться нещасний випадок і привіт. Тільки б кредитори не знайшли його раніше, ніж він отримає доступ до грошей, хоча в такому випадку йому допоможе вірний кольт, який кого завгодно переконає ще трохи почекати".
- П'єр, - Лорейн, лагідно скуйовдила волосся та цьомкнула в маківку чоловіка, що сидів за комп’ютером і захоплено барабанив пальцями по клавішам, - пам'ятаєш, ти обіцяв вийти надвір з Ріком. Вже півгодини минуло, відірвись від своєї книжки, будь ласка, герої нікуди не втечуть, а песик страждає.
В підтвердження її слів, золотистий ретривер, що терпляче сидів біля дверей з того самого часу, як почув заповітне «гуляти», неголосно, але з докором заскиглив.
- Добре, - насупився письменник, трохи роздратований тим, що відірвали його саме тоді, коли «процес пійшов», застібнув поводок на нашийнику собаки, та згодом вони відправилися на вулицю.
"Можливо, краще, вкласти в руку героєві не кольт, а беретту?" - під час прогулянки П'єр замислився про майбутню сцену, де вороги все ж таки наздоганяють пару, що мчить у весільну подорож в машині. Кольт йому подобався більше, він був довгим, блискучим, та виглядав би на обкладинці більш цікаво. Але з іншої сторони, поєднання двох букв "т" жіночий рід озброєння надавали деяку вишукану легкість реченням, тому письменник завагався. Рік вже нагасався двором, дослідив весь простір в межах досяжності, зробив все, чого потребував, тому наполегливо став тягнути хазяїна додому. Він вже давно помітив, що як тільки той потрапляє на вулицю, миттєво занурюється у себе, тому потрібно з усих своїх собачих сил тягнути його куди тобі потрібно, а він буде тільки в’яло перебирати ногами, заглиблений в свої думки.
Коли П'єр повернувся, то з задоволенням вмостився в своєму напрочуд зручному кріслі, зробив щедрий ковток чаю, який саме заварила його турботлива жінка, розбудив кількома клацаннями задрімавший комп'ютер, заніс пальці над клавіатурою, закрив очі, і ...
Сцена, що розвернулася перед його внутрішнім поглядом суцільно відрізнялася від того, що він збирався написати. По-перше, Дін, якого творець залишив їхати в авто, чомусь в авто цьому не їхав, а навпаки, стояв перед машиною, стискав в правій долоні кольт, а лівою охопив талію Марісоль; а по-друге, вони до самозабуття цілувалися.
Як? Чому? Що коїться? Запланована стрілянина вже відбулася? Тоді чому дівчина жива? Що, хай йому в біса грець, таке трапилось?
- Пробач, друже, - герой, білявий та мужній Дін, розкрив очі і подивився на письменника, - Знаєш, нам Марі зовсім не подобається розвиток сюжету. Звичайно сцена, де моя дівчина гине від ворожих пуль надзвичайно ефектна, особливо, коли в останню мить її життя я розумію, наскільки вона для мене важлива, але ми відмовляємося це грати.
- Овва. А хто вас, власне, питає? – розгнівався подумки П'єр. - Я вас вигадав, я й буду вирішувати що, як та коли відбудеться.
- А ти спробуй, - ніжно притиснулась до грудей коханого Марісоль та іронічно глянула на письменника, - без нас все одно нічого не вийде.
- Вийде, - буркнув та повернувся в реальний світ П'єр, - все чудово вийде і без вас. Зараз і перевіримо, ви у мене ще побачите, як свавілля коїти.
"Коли його спритну фіолетову феррарі почав витісняти з дороги до болю знайомий чорний порш, Дін мало з глузду не з’їхав від жаху, - з надмірними труднощами, перериваючись майже на кожному символі написав П'єр та зупинився. Видихнув. Подивився на екран, де чорніло лише півтора рядка. Провів пальцем по клавіатурі…
В голові роїлися думки, образи, фрагменти фраз, які незважаючи на всі намагання уперто не бажалися злитись хоча б в що-небудь більш-менш пристойне. Слова ніби глуздували з нього, розбігаючись тільки він збирався схопити одне з них, а застиглі в уяві дві машини і не думали рухатись з місця, перетворюючи мізансцену в казна-що. П'єр підвівся, пройшов до вікна, потім завітав на кухню, куди відразу прибіг та став радісно махати хвостом Рік. Повернувся. Сів за комп'ютер.
Ничого. Так пройшло ще півтори години.
- Дідько з вами, хай буде по-іншому, - нестримано гаркнув письменник, у якого вже одно з повік сіпалося, створив новий файл, викинув з голови усе, що намітив раніше і натхнення, нарешті зглянулося над ним.
Він так і не пішов спати в цю ніч. Дружина вже звикла до його непередбачуваних приступів трудоголізму, тому цьомкнула чоловіка в волосся, та подалася до спальні.
- П'єр, - з захопленням подивилась йому в очі зранку, коли тільки-но дочитала майбутню книгу, - Такий незвичний поворот, я була впевнена, що Марі вб'ють у перестрілці, а Дін тільки в останній момент зрозуміє, що любить її. Але ти таке написав... Я й гадки не мала, що у нього вистачить духу зізнатись їй в справжніх мотивах одруження. А вона просто вибачила його та прямо там виписала чек тим кредиторам. А цей поцілунок в останніх рядках... Так чуттєво ти ще не писав, коханий. Це найкраще, що я коли-нибудь читала у тебе.
Критики, що рецензували його нове творіння, були з нею згодні.
