Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45913
Рецензій: 89808

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Безбожник ч.2

© Михайло Нечитайло, 16-05-2018
Вже давно збудовано сільську церкву, батюшка, в миру Драч Іван Петрович, ревно соборує там свою паству, а роки репіжать дощами та снігами, контактують з поверхнями, а бляхи гниють, і кольорові розписи повняться вологістю, як очі прихожанок слізьми від Божого слова з попівських уст. Одним словом, приходять часи, й усі церкви потребують ремонту. Хай і невеличкого, подекуди, та все ж.
Івану Петровичу ще в часи будівництва набридло валандатися сільськими дворами, вимотлошуючи копійку. То одне дасть, ще й перехреститься та зрадіє, а інше, як Овдієнко Пимон, одягне тогу безбожника та й цвікає межи очі непотребними балачками, плутаючи сіль і пилюку.
Тому Іван Петрович, сиріч отець Іоанн, воскрешеся іже з полонів жебрацтва, спорудив обитель свого поняття про віру й віропослушників.
У тій обителі було поставлено наріжний камінь – оскільки всі під Богом ходимо, всі маємо бути йому за те вдячними. Не тільки словами в молитві, що прославляють Господа, а й копійкою до церкви, як знаком суголосності небесної віри та її земного втілення.
– Кожен з пастви, – ніс отець Іоанн, – має віднести до церкви сорок гривень помісячного внеску, аби показати свою відданість вірі й Божому замислу.
Іванна Овдієнко пропонувала давати кожному на церкву по сто гривень щомісяця, аби не пересох ручай людського милосердя, але отець Іоанн порахував, що тої плати не кожен осилить, відповідно, множитиметься число відказників, а пакості сієї, як то непокора громадській думці й ухилення від її усталених правил, допускати не можна, бо то річ заразна, множиться, яко вірус во плоті, й ради тоді дати проблемі одною молитвою та закликами годі, а інших дієвих ліків до примусу в отця не густо.
Тож народ зупинився на сорока гривнях і ніс щомісяця кожен прихожанин до церкви суму, адекватну кількості мешканців його хати, що мали дотик до релігії. А оскільки, на думку отця Іоанна, дотик до релігії мали всі, окрім хіба Мустафи Кемаля, приблудного арабського жениха місцевої молодиці, адже хресним знаменням кожного ще в дитинстві далекому осінили, то всі дві тисячі вісімсот жителів села малися урізноманітнювати церковну атмосферу щомісячним привнесення свіжих фінансових ароматів.
Хто бурчав, хто й не дуже, а несли справно, навіть Мустафа, що й пальці в пучку, аби перехреститися, скласти не вмів, і той платив подать во славу Аллаха, як гомонів межи люду. Хто ж зволікав із платнею по причині недороду на кошти, або ж виїжджав кудись надовго чи то по науку, чи по мандрівних нахилах, чи в нірвану всесвітньої праці поза межами отчого дому падав – усі бралися на список, де підраховувалися їхні борги, аби після появи боржника на рідних теренах мав він пред'яву на сплату й виконав свій обов’язок перед Богом і людьми тою тисячею гривень, яку примудрився покласти на карб своєї відсутності, як печать на свіжу свинину на базарі.
Драч Іван Петрович окріпнув у селі, не тільки батюшкою, газдою заможним грів небо, херувими почіпляв на пальці в образі перснів кованих, дім вибудував, Конча-Заспа елітна плакала, авто мав не яке-небудь, а чорне та велике, немов комонний драпіжний, що зібрався на найбільшу війну й мав там показати найвищий блиск, тож підбирав для себе найкращого чорного рисака, і то на вихід мав авто, а ще декілька було на день буденний.
І церква цвіла. Позеленілі й облізлі бані були скинуті долі, а на їх місце вивершили золочені, немов свята Лавра заглянула в їхнє село. Дзвони, про які колись ніхто й не мріяв, тож і місця на церкві їм не лишили, були викувані на замовлення та вивершені на спорудженій поряд храму дзвіниці. Біля церкви в лузі розрісся величезний став, аби було де Водохреща справити по всіх канонах. А що вже карасі та коропи виляскували хвостами по поверхні, немов і самі просилися до служби, то батюшка знав толк у рибі й ціні на неї.
Отець Іоанн марив ще й монастирем. І чоловічим, і жіночим. Бо важко було самому давати толк земельці, котрої набрав у прихожан у оренду, піклуючись про сферу клопотів для майбутніх монастирів. Але з монастирями не складалося, щось не зросталося в документації і брак відчувався в повітрі на схимників та послушників, тож земля просто родила отаву поза сільськими обріями в довколишніх степах, а Драч Іван Петрович мусив те все пожинати, аби дав Господь хліб насущний днесь.
Так і текли літа в селі, приносячи отцю Іоанну повагу людську за організацію в найкращих традиціях віросповідання, а Драчу Івану Петровичу – легкий дотик бізнесової зваби, бо мав до неї неабиякий талант і гріха в тім не бачив.
Та все ж не все ткалося в тих тонах, на які розраховував примхливий у кольорах панотець. Дві істоти в селі нагло й потужно чинили спротив – ігнорували честь уділити Господу зі свого заробітку бодай гривню. Хоча ні, гривню якраз принесли.
Пимон Овдієнко стояв на церковному подвір’ї й тицяв до рук батюшці дві зіжмаканих гривні.
– За мене й за неньку, – повторював, – на розвиток храму.
Князь Ярослав Мудрий, зображений на купюрі, здавалося, прозирав         з-поміж Пимонових пальців і пирскав у кулак, сміючись з тої пожертви за всі п’ять років, відколи отець Іоанн відколупував у кожного віруючого церковну частку.
– У нас такса – сорок гривень, – роз’яснив батюшка.
– То я ж не на торги прийшов, у церкву, – осміхнувся єхидно Пимон. – Тут не повинно бути такси, тут має бути добра воля людська.
Батюшка на те уваги не звернув, сходив до храму, виволік звідтіля густо списаного зошита, попорпався в ньому, зодягнувши на ніс окуляри, знайшов жадане й подав його Пимону, як оселедця під шубою в ресторані:
– У тебе, раб Божий Пимон, дві тисячі чотириста вісімдесят гривень боргу. А оскільки доглядаєш ще й за старою матір’ю, яку я, шануючи її поважний вік і підточений хворобами організм та зважаючи на твою повну владу над нею, турбувати не буду, то маєш ще і її борг перед Господом сплатити. А ти приніс дві гривні замість майже п’яти тисяч. Совість твоя де, чоловіче? Побійся Бога.
– А нащо боятися Бога? – торочив Пимон. – Він же не сатана, що страх і руїну несе.
Отець Іоанн не став встрявати в суперечку, бо вважав, що віра не потребує такого поняття, як дискусія, а більше схильна до запопадливості перед Божою волею, він просто закрив зошита, зняв окуляри з носа й запхав їх до витонченого футляра, та й сказав:
– Ви з матір’ю маєте сплатити борг, інакше церква від вас відвернеться.
– Церква цегляна, їй відвернутися ніяк не судилося, – не повірив Пимон, – а ви, отче, не Бог, ви така ж людина, як і я, так що ваше відвертання мені нічим, крім вашої такої ж, як і у всіх, дупи, не грозить. А Божий гнів і попівська дупа – це настільки різні поняття, як сльоза й усміх. Бувають, звісно, й сльози від сміху, й сміх від сльози в істериці – але плутати їх однак не варто. Не мильтеся на Боже місце, отче, я однак вам не повірю, що ви зайняли його престол. Ніколи.
– Я такого не говорив і не скажу, доки й світу, – заперечив батюшка. – Я служитель Бога, а не Бог. Але борг, Пимоне, верни. Верни, я тебе прошу, не бери гріха на душу, не гніви святих.
– Святі, якщо вони святі, гніву не мають, не їхній це світ і не їхній хліб, – стояв Пимон перед засадженою квітами алеєю. – Я даю стільки, скільки вважаю за потрібне та скільки маю. Бог – не здирник, ви дуже в ньому помилилися, святий отче. Так помилилися, що й дух святий з вас вийшов разом зі пшиком, котрий ви зродили над копійкою, боячись пропустити її мимо на своїм віку.
– Боячись пропустити?!... – примружив очі отець Іоанн. – Тоді скажи мені, мудрагелю, з якого такого крою я мався викроїти оці, що бачиш, хороми для Бога та його віри, аби не скнів над копійкою, аби не стягував її зі світу? З твоїх двох гривень? Та якби не я, ще й досі молилося б село в звичайній хатині в заростях здичавілого бузку. А так дивись, - і рукою гордо обвів довкола. – Тут я весь. Біля Бога, заміть. І люди це бачать.
Розвернувся й поважно, з гідністю, закрокував до храму.
А Пимон сичав позаду:
– Бог не може жити в хаті, тож усі потуги ваші марні, отче. Та мої дві гривні вартніші вашого храму, бо вони ближчі до Бога. Бо я їх даю від душі, а ви свій храм подарували замість душі, аби Бог її не чіпав і простив наперед кожен гріх. Я не прошу Бога ні об чім, я просто даю дві гривні, а ви так дістали його проханнями, що він від вас давно втік. Ви гляньте, отче, на очі ікон у вашому храмі. Вони порожні. Вірити в Бога можна й без ікони, і в ікону можна вірити без Бога. Це різні речі, отче, Бог та ікони. Як різні золото й любов.
– Геть звідси, безбожнику! – обернувшись, скрикнув панотець. – Не твоя це парафія, мій храм, геть!
Пимон пішов.
– Хотів віддати борг, – буркнув тільки у хвіртці, – всі п’ять тисяч, а воно не склалося. Не знаю, може, так і на краще, бо чи Богові гроші треба, це ще питання, а мені й хворій неньці треба точно – це факт.
Отець Іоанн серед тиші церковного двору те вчув.
– Гріх має звичку бути прощеним, – гукнув навздогін.
– То візьмете борг? – перепитав Пимон.
– А чом би й не взяти? – повеселішав панотець. – Коли заблудле ягня йде до церкви, його проганяти не варт, бо втрапить сатані в лапи.
– А як же моя єресь? – сумнівався Пимон Сергійович. – Чи гожий я після неї до сплати боргу перед церквою? Напевно, навряд.
– На те й церква, аби народ спокутував гріхи, – наче акафіст виспівував батюшка, наближаючись до заблудлого. – Раз приніс борг, отже, усвідомив уже щось. Отже, крок ступив до прощення. Ну, давай гроші, – підійшовши впритул, простягнув руку.
– Я б дав, – мовив Пимон Сергійович, – але мене немає за що прощати. А немає за що прощати, то нащо давати. Я балакав учора з Богом, то він сказав, що я йому нічого не винен. Та всі не винні. Я так і не можу зрозуміти, за що ж люди платять. Прийшов оце з двома гривнями, аби хоч для себе прояснити істину. І прояснив. Богові ніхто ніколи нічого не платив. Гребуть люди. Одні в одних. Але жоден з тих, що гребуть, так ніколи й не зміг бодай копійку передати Богові. А якби раптом Бог простягнув з неба руку та сказав, аби поклали туди хоч щось по добрій волі, я б хотів побачити, як би ви тікали від тої руки, отче.
Якщо сказати, що риза на отцеві Іоаннові почервоніла, то в це ніхто не повірить. Але вона не тільки почервоніла, вона ще й спалахнула.
– Ти, ти, – повторяв панотець, – та як ти смієш торкатися вустами Господа, коли ти безбожник?! Ще й клятий.  Одурити мене надумав, насміхнутися, аби батюшка побіг за грошима й до безбожника. Ах ти ж тварюка, прости мене, Господи.
А далі нахилився й зашепотів у саме вухо:
– Ти мені його принесеш, той борг. По добрій волі. Богом клянуся.
Пимон не встиг відповісти, бо Іван Петрович швидко крокував до церкви. Немов хотів чим швидше заручитися підтримкою Бога з церковних ікон у своїй клятві.
– Як можна клястися тим, над чим ти не владний? - не міг зрозуміти, йдучи геть, посивілий безбожник. – А ще піп.
Та років через три й піп, і безбожник знову зійшлися біля життя та віри.
У безбожника Пимона Сергійовича Овдієнка померла мати. Від старості потухла, як свічечка, котра виплавила весь віск. Малася бути похоронена.
Мусив Пимон Сергійович дибати до Драча.
– Відспівати треба, – стояв у дверях.
Панотець задумано пошкріб бороду.
– Аякже, аякже, – бубонів, – усі мають належно постати перед Богом.
– Завтра маюся хоронити, – домовлявся конкретно Пимон Сергійович. – Опівдні.
– А хіба встигнете до завтра? – чомусь засумнівався отець Іоанн.
– А що ж тут устигати? – здивувався Пимон Сергійович. – Я ж бачив, що ненька скоро помре. Готувався заздалегідь.
– То маєте в наявності всю суму боргу? – здійняв брови батюшка.
– Себто? – потребував уточнень Пимон Сергійович.
Отець знову дістав зшитка, занурився в цифри:
– Ви вже накрутили на двох майже сім тисяч.
– При чому тут ваш уявний борг до відспівування? – обурюватися почав Овдієнко.
– Маєш сплатити, – на своєму стояв батюшка.
– Не буду, – вперся Пимон Сергійович.
– Тоді й відспівувати не буду, – круто став сторчака й панотець.
– Не маєте права, не маєте від Бога таких повноважень, – натякнув Пимон Сергійович.
– Про які повноваження Господні ти заходився говорити, коли ти безбожник?! – прошепотів, звузивши очі й оглянувшись, батюшка. – Бачиш, Пимоне, як воно віз до коня завжди котиться. Земля кругла й Бог усе бачить. Є правда та справедливість на землі, є. А ти, певно, думав, що все на самоплив пущено – як захотів, то так і повернувся. А воно не виходить. І не вийде. Плати гроші й хорони матір, як маєш серце в грудях.
– У мене немає таких грошей, – якось ураз втратив пружність до опору Пимон Сергійович.
– Банки працюють до п’ятої вечора, – дав пораду панотець. – Кредит узяти – зараз не проблема. А ні, порадься з сином, з дружиною своєю колишньою, Іванною, вона вже поривалася сплатити за тебе й свекруху борг, аби не впадали в гріх остаточно, от тільки я не взяв, пожалів твою жінку, бо й так на церкву сплачує щомісяця вп’ятеро більше, ніж належить. Чому має ще й за безбожника платити, коли той живий і при здоров’ї?
– Вп’ятеро, кажете, більше належного платила Іванна?... – вхопився за новину Овдієнко. – То порахуйте гарно, може, відповідне за мене й неньку вона вже давно перерахувала?
– Не плутай Євангеліє з Книгою псалмів, чоловіче, – порадив батюшка. – Колишні чистосердечні пожертви не є перекриттям чийогось боргу.
– Ви – бухгалтер і скнара, а не піп, – раптом вибухнув Пимон Сергійович.
– Не принесеш боргу, не відспіваю матір, – твердо став на давню образу отець Іоанн.
– Це Бог один на всіх, а піп – ні, – став супроти й Пимон Сергійович.
І гунув по довколишніх парафіях.
Та на його подив, жоден з довколишніх священнослужителів не посягнув на право отця Іоанна відспівати Овдієнкову матір.
– Не можу, – гугнявили. – Це як кожен почне один поперед одного ганяти по похоронах та вихвачувати скоромне з рук, рушиться наш устрій.
З іншого, паралельного патріархату, щоправда, й смикалися.
– А до якої віри більше хилилася покійна? – перепитували тільки.
– Та яка різниця? – буянився Пимон Сергійович. – До Бога хилилася.
– Е-е, не кажіть, – хитали головами, – віра має бути викристалізувана.
– Бог один, – волав стомлений пошуками син.
– Звісно, що один, – погоджувалися. – Але віра має бути викристалізувана. Щоби ми точно знали, чи в тон з нами співала покійна.
Так нікого й не знайшов Пимон Сергійович.

                                                                       (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 22-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Aнастасія Войцехівська, 22-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Щєпкін Сергій, 19-05-2018

Що занадто, та занадто

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 17-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-05-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7294449806213 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …