Десь далеко внизу тисячами фарб текла траса. Тисячами вогнів. Світло фар, а в деяких – світло очей, світло сердець. Десь далеко внизу...
Монетка загубилась у теплій гущавині темряви, так і не торкнувшись жорсткого асфальту.
Вона досі рідко торкалась жорсткої реальності.
Лише мить і все буде скінчено.
Красиво. Ніч. Місто. Романтика. Вона сиділа на височенному мості. На самому краєчку. І вдивлялась у низ.
У венах її так само кудись поспішала кров. Ті самі кольорові машинки, тільки розміром менші. Поспішають, щоб повернутись знов. Знов і знов...
“ Нащо йти, щоб повертатись? То лише коло. Суцільне коло. А ми все життя блукаємо у ньому. Отак, у темряві. Абсолютно не замислюючись…”
...
“ А може я пташка? Так легко… крок, і я вже у хмарках. Назавжди.
Мабуть це егоїзм у найвищому його прояві.
Легко?!!
Мені – так. То буде суцільний кінець. І разом з тим початок, та то вже буду інша я.
Мені – легко. Найкоротший шлях. Як завжди – за течією. Мене штовхнули, і я пішла. Я вже тут...
А їм? Тим, хто залишиться, як їм?
А хто, власне, залишиться? Хіба мене розуміли колись? Я робила щось для того? Взагалі щось робила?
Завжди йшла. І завжди поверталась. За новим болем. За отрутою.
Я ковтала свою бездіяльність раз за разом. Я труїла себе. Я труїла навколишніх. Своїм сприйняттям. Точніше повним не сприйняттям всього і одразу.
Легше! Всім буде так легше.
Просто це теж дія. Стрибнути важко. Це мій вчинок. Мій! Мій, мій, мій… лише мій. Я не звикла… смішно! і тут потрібен поштовх. Того, всього того виявилося замало?!
Я нічого, нічогісінько не можу зробити сама. Навіть цього…”
І раптом постать. Чужа постать.
Вона сиділа.
Він стояв ніби-то поруч, та все ж так далеко…
Висота. Вітер. Занадто темно, щоб розгледіти щось. Та крізь пожовклий, наче від довгих років праці, світ ліхтаря видно його погляд.
Ось що таке відчай. Що таке кінець. Коли вмирає душа...
Лише погляд недбало кинутий Їй.
“Трагедія? В мене?!! Ні. Моя трагедія ніщо у порівнянні з цим.”
Два психа на одному мості…
Чому??
Він надзвичайний. Не треба бачити. Варто просто відчути. Схопити клітинку, що зірвалася з його рук. З його вій. Вітер лишив одинокою краплинкою на Її щоці.
- Що ти робиш?! Така краса має жити!!
Вона не знала його. Не бачила навіть зараз. Мала б розуміти: сама ледве не вчилась літати. Та було щось іще.
Ближче. З кожним подихом вона була все ближче до нього. До життя.
“Шанс. Єдиний шанс. Дивний шанс.Невже я зможу зробити щось. Губити вже нема чого. Дивні думки, як для людини, що ледве не стрибнула сама. Я маю врятувати його. Або стрибнути за ним.”
Вітер грав Його волоссям. Погляд порожній. Зараз Він бачив то, що не бачив ніхто інший. Бачив, бо дивився всередину себе. Всередину міста. І в той же час за межі кола…
Поряд наче гордий прапорець довгий кольоровий шарф на стовпі.
- Навіщо?
- Бо так треба.
- Так. Я згодна. Я теж не можу більше тут. Не можу так. Не можу ходити по колу. Дихати цим повітрям. Гнилим повітрям. Я задихаюсь від суцільної брехні. Я мала б стрибнути, бо інакше ризикую захворіти. Захворіти на те, що й всі. Лицемірство. Театр зараз не мистецтво, а норма життя – варто лише грамотно обрати роль… Не можу! Мала б стрибнути… бо втомилася бути німою. Втомилась бути не почутою. Іншою. Втомилась. Дійсно, нащо то все? Стрибай. Та у тобі я побачила шанс. Можливість. Хочеш – стрибай. Та тоді я стрибну за тобою.
- Що ти розумієш? Роби, що хочеш. Мені байдуже.
Вона стала поруч. Марно. Він сильний. Якщо вирішив – зробить це напевне.
“ Добре. Нехай це буде останнім поштовхом.”
5, 10, 15, можливо година. Можливо лише мить. Він все ще дивився туди. Якби побачити. Можливо зрозумілося б щось… вона чекала. Дивно, та доля Її зараз була в руках людини, яку Вона бачила вперше.
І раптом він заплакав.
- Злізь. Негайно злізь звідси!! Що ти знаєш? Ну чому, чому ти причепилась? Стільки років суцільного аду. Я вже все вирішив. ВСЕ! Чому мені навіть померти спокійно не дають?! Не грузи… ти ж не знаєш. Дійсно не знаєш нічого. Можливо, я маніяк! Суспільно небезпечний елемент. Можливо так буде краще. Всім. Йди!! Я не хочу брати твою судьбу. Залиш її. А з мене досить.
- Роби що хочеш. Та якщо стрибнеш ти – стрибну і я. Я теж вирішила. Так.
І Вона взяла його безкровні, закляклі пальці у свої долоні. Там досі розганялася кров. Вона дивилась вниз. Так, це було б надзвичайно красиво. Навіть казково. Ідеальний кінець життя повного дисгармонії. Для рівноваги.
Кінець. А кінець це завжди початок. Та в незнанні зробити цей крок зважуються не всі.
Інколи це на краще.
Це був міст. Між. Зараз просто між.
Ненависне коло не витримало тиску. У ту ж ніч воно розлетілося світом. Уламки вже не мали сили.
Сонце ніжно торкалося наших вій. Все той же міст. І траса під ним. Я все ще не знала його імені. Не знала проблеми. Суті. Сенсу. Чому він тут. Чому я. Єдине, що я знала напевне: ми житимемо. Можливо навіть до старості. Можливо навіть щасливої...
Варто одного разу стати на край, щоб зрозуміти, що все це не дарма. Стати на край, щоб відігріватися несмачною кавою, і посміхатись несміливому новому сонцю.
Я не знала, як жити тепер. Та знала, що переступила той поріг. Переступила.
То дійсно був кінець. І я померла. Померло щось у мені. Якась частинка, що вперто надавала діям інертності.
Сонце було все вище. Дихалось все легше. Бачилось ясніше...
...можливо наші шляхи розійдуться тепер назавжди, У повному незнанні, та я впевнена, що і ти вдячний мені не менше.
Машини все їхали у невідомих напрямах.
Кров лишилась теплою у наших венах.
Прикро, доведеться помирати як всі. Не естетично, десь у лікарні.
Та навряд чи я зважусь на це ще колись.
Можливо не доведеться жаліти комусь іншому...
18.06.06.
