Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45696
Рецензій: 89415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Колекція Дена (5)

© Олена , 10-04-2018
Останні дні Фаворик скидався на хорта, який взяв омріяний слід лисиці. Одного ранку, зайшовши до аудиторії, він виклав на стіл записник Дена. Задавши нам, наче школярам,  письмову самостійну роботу,  розсівся за столом.
Зацікавлено гортаючи сторінки нотатника, професор майже не дивився в нашу сторону. Вперше на його лекціях ми так натхненно списували.  
По завершенню заняття я затримався біля викладача. Якщо Фаворик  дозволив своєму авторитету похитнутися в очах студентів, на те мали бути вагомі причини.
Нахилившись над моїм листком, Євген Мирославович хвацько підморгнув:  « Ми здіймаємо хвилю».

У п’ятницю замість лекції Фаворик затягнув нашу групу до свого музею. Розділив на пари, роздав завдання. Переважно технічного характеру: повитирати пил, перебрати папки з документами.
Музей мав досить просторе приміщення. За бажанням тут легко було загубитися. Ми з напарником, Михайлом, опинилися біля кутових стендів, які підпирали  західну стіну.  
Створені професором пари швидко «перетасувалися». Михайло, кілька разів проїхавшись ганчіркою по полицях, подався до своїх товаришів. А я, витерши посивілі від пилу черевики,  відшукав Юлію.
В моїй присутності дівчина й досі вдавала короткозору.
– Юль, ти віриш, що я не розповідав Дену про свого дядька-аптекаря? Що я не знав про його брудні пропозиції, – не надто впевнено почав я. – Віриш?
– Вірю, – не обертаючись, зітхнула вона. – Це все?
Я не знайшов, що відповісти. Тому відійшов. Забракло сміливості промовити те надважке слово на літеру «к».
Чому я вирішив, що наші почуття взаємні? Нас поєднувала лише спілкування на парах і єдина прогулянка парком, катання на каруселі, від якого голова йшла обертом. Чомусь мені  тоді здалося, що атракціон там ні до чого…
Фаворик, завершивши порпатись у старих паперах, кинув їх до шухляди, поверх Денового нотатника. Стягнув гумові рукавички. На кілька хвилин вийшов з музею, залишивши двері відчиненими.  
Повернувшись, одразу зазирнув до шухляди. Увімкнув стару настільну лампу. Покликав мене до столу:
– Допомагатимете.
Пара добігала кінця. Студенти почали зносити професору пересортовані папери. Першою до нього підійшла Марина.
– Покажіть свої долоні, – попросив Фаворик, щойно вона передала йому аркуші.
Дівчина розгубилася. Для чогось витерла руки в блискучі чорні лосини. Продемонструвала їх викладачу. Той схвально кивнув. Випереджаючи моє запитання, прошепотів: «А тепер ми зводимо укріплення, об яке розіб’ється наша хвиля».
Дивне прохання Фаворика виконали і наступні студенти. Він чемно дякував кожному, аж доки перед ним не опинився Ігнат Саєнко. Поглянувши на його руки, професор примружився: «Свята давно минули. А ви й досі сяєте».
Ігнат здивовано дивився на свого опонента, явно не розуміючи, про що він. Лише коли Євген Мирославович націлив на нас світло настільної лампи, я помітив, що на долонях юнака мерехтять дрібні срібні блискітки.
За мить до музею забіг переляканий першокурсник Михась: «В чоловічому туалеті дим!»

Доки ми прибігли, сміттєвий кошик встигли залити водою, від чого обвуглені рештки паперів мали ще жалюгідніший вигляд.
– Що тут таке? – з-за спини Фаворика визирнула перелякана вахтерка.
–  Недопалок.
– Іноді маленькі капості можуть перетворюватись на великі проблеми, – важко зітхнула вона.  – Я зробила так, як ви просили.  Віддала хлопцю ключ. Можете заносити туди свої речі.
– Який ключ?  Якому хлопцю? – не зрозумів професор.
– Студенту! Смаглявому такому, симпатичному. А що? – стишила голос вахтерка. – Він сказав, що ви просили ключ від архіву. Після того випадку  заборонено… Але ви викладач…
Фаворик її не дослухав. Вилаявся і побіг сходами вгору. Я – за ним.
Двері архіву були не замкнені. Ніхто не намагався цього приховати.
– Саєнко! – переступивши поріг башти, гукнув професор.  
У напівтемряві від відчиненого вікна відділився силует.
– Професоре, радий вас бачити. Ви подобаєтесь мені значно більше від вашого попередника. Той був слимаком, – Ігнат зробив кілька кроків вперед. – То чим ви намастили обкладинку Денового нотатника?
– Болгарські рум’яна. Сестра придбала їх у перекупки. Ними неможливо фарбуватися. Зате вони годяться для розфарбовування дитячих стінгазет.
– Хвалю, – Ігнат голосно зааплодував.
– Я знав, що за нотатником  прийдуть. Навіть здогадувався, хто.  
– Денового нотатника більше немає. Вогонь вміє знищувати сміття.
– Не зовсім. То був лише дублікат, – розвів руками Фаворик. – Знаю на ринку тітку, яка дістане будь-що. Правда, її послуги коштують не дешево.
Ігнат повторив оплески:
– Ви не даремно були моїм фаворитом.
– Навіщо ви сюди прийшли?
–  Тут можна  подумати.  
– Про вбивство Дениса Ярового.
Сміх Ігната перейшов в кашель.
–  У Дена був надто довгий ніс. Він тягнув його до землі.
– Напередодні смерті Ярового ви приносили до музею конспекти. І мали змогу попрацювати над його нотатником. А потім заманили Дениса до архіву. Щоб він не розбовкав вашу таємницю.
– То що такого страшного знав про мене Ден? – Ігнат склав руки на грудях.
– Ви спите з професором Новорок. А вона допомагає вам із оцінками за предмет.  
– Я кохаю Нату, –  його голос змінився. – А Ден вигадав те, чого насправді немає.
– Денис отримав інформацію від пані Новорок. Їй знадобилася його послуга. А Яровий любив, коли з ним розраховуються таємницями.
– Наш світ нагадує діряву кишеню, – задумавшись,  відказав Ігнат. – В ньому не тримаються таємниці. Ми занадто переоцінюємо друзів і недооцінюємо ворогів. Я пояснював Наті, що мені начхати на ті оцінки. Що мені потрібна лише вона. Повторював це щодня. А для неї все було грою. Вона все торочила: «Граємо за правилами». Сприймаючи мене за чергове молоде тіло, якому не обов’язково мати душу.
Фаворик провів  рукою по стіні, намацуючи вимикач. Коли архів залило тьмяним  світлом,  Ігнат примружився, закрив очі долонею.  
– І ви вирішили позбутися зайвих елементів гри?  
Саєнко поблажливо посміхнувся.
– Думаєте, вистежили мене, впіймали? Насправді у вас нічого на мене немає. Бо я не вбивав  вашого Ярового.
Нарешті він сказав те, що я так хотів від нього почути.
– А для чого ви змінили літеру в записі «І.С. – математика»? І відкрили вікно, зламавши защіпку? Певно, хотіли провітрити приміщення.
–  Мене дістали його брудні жарти, двозначні натяки. Я просив Дена відчепитися, пропонував гроші. У мого старого їх вдосталь. Вимагав, щоб він позбувся того клятого записника. Не відомо, що у нього там ще є. Скільки життів він би міг знищити.
Ігнат взяв з підвіконня пляшку Спрайту.  
– Коли я змінював ті літери, я був готовий йти до кінця. Мені так здавалося…Я відкрив вікно. Але потім передумав. Я не міг…Я ж не якийсь там покидьок… А ваш друг відмовився знищувати зошит. Сказав, що сам встановлює у цій грі правила. Пообіцяв, що якщо захоче влаштувати скандал, його ніхто не зупинить. Спровокував бійку. Я його відпихнув. Не сильно… Той ідіот просто не втримав рівновагу.
– І ви промовчали про те, що насправді сталося?
– А ви б на моєму місці розповіли? – з викликом запитав Ігнат.
– Сумнівний нещасний випадок. А як же ваша фраза: «Ти боїшся літати»?
– Він панічно боявся літаків. І висоти. Тому я запросив його на горище. Щоб налякати. Не дивіться на мене так, – з натиском попросив Саєнко. – Не залякаєте.  
– Звісно. Зі зв’язками вашого батька…
Слова професора дуже насмішили Ігната.
– Батько не буде мене рятувати. Слідуючи своїм довбаним уявленням про життя, він  ліпив з мене лідера, переможця, – хлопець торкнувся рукою свого носа. – Це результати його науки.  У сьомому класі я приніс двійку з англійської. Не вивчив нові слова. Через високу температуру. А його було плювати на мої виправдання. Він зламав мені ніс. Старий часто лупцював мене за погані оцінки. Принижував, проїдав мозок червоним дипломом. Покидьок може купити весь наш інститут. Але татусь вимагає, аби я заробив червоний диплом  власним розумом. Тільки я не розумію тієї клятої математики. Народився тупим. Який з мене економіст? – зробивши кілька ковтків, він вмостився на підвіконні. Біла фіранка, гойдаючись на вітру, нагадувала танок оскаженілого привида.
– Злазьте, – м’яко наказав Фаворик. – І ми поговоримо.
– Ігнат, злізь, – наближаючись до нього, тремтячим голосом попросив я. Вид із вікна пригнічував. Здавалося, місто лежало на пошерхлій долоні вічності. – Будь ласка…
Він, наче зумисне,  посунувся на край підвіконня.
–  Я просто хотів, щоб мені дали спокій! Перестали щось від мене хотіти. Я збирався проказати ту кляту промову, кинути таткові в пику триклятий червоний диплом і назавжди піти з дому. Я втомився вистрибувати зі штанів, щоб бути кращим.  Втомився… Можете сказати старому, що я спланував і здійснив вбивство. Цікаво, чи почне він мною пишатися? – Ігнат підняв вгору пляшку Спрайту. – Ваше здоров'я, панове!

– Гадаєте, ми вчинили правильно?
Фаворик, не відриваючи погляду  від горнятка кави,  повів плечем:
– А як думаєте ви?
–  Мені постійно сниться, що він знову падає, а я не можу його врятувати.
Професор мовчки кивнув.
– Ви бачили, як поводив себе на кладовищі батько Ігната? Наче він завітав на одну зі своїх дипломатичних зустрічей. Такі порожні очі… Ми нічого не розповіли слідчим. Ще одну смерть визнали нещасним випадком. Шкода, що старий Саєнко ніколи не дізнається, як скалічив життя власного сина.
– Думаєте, до нього б дійшло? Такі люди…
– Такі люди теж мають серце. Принаймні, я в це вірю, – переводжу погляд на годинник. – Коли ви почали підозрювати Ігната?
– Намагаючись розшифрувати один із записів у нотатнику, я випадково звернув увагу на інший. «В.С. – математика».  Колір чорнила на рисці і двох дугах літери  «В» відрізнялися. Звісно,  у Дениса могла закінчитися паста. Але саме велика риска мала колір, ідентичний кольору решти літер. «А чи не потрібно читати «І.С.?» – подумав я. Згодом я побачив Ігната разом з професором Новорок. Його погляд надто багато говорив…, – він потягнувся за серветкою. – Отримавши зразки почерку студентів, я звірив їх з останнім записом у  нотатнику Ярового. Почерк Саєнка не був ідентичним, але дуже схожим.  
– А як ви дізналися про угоду  Новорок із  Денисом?
– Я запросив її на каву, – посміхнувся той. – Виклав свої припущення. Моя версія про роман  дуже насмішила Наталію. Вона сказала: «Я просто допомагаю бідному хлопчику. Батько його тероризує».
– То про яку послугу вона просила Дениса?
– Точно не знаю. Можу лише припустити. Говорили, що остання наукова робота професорки – частковий плагіат. Ви ж розумієте… Міг вибухнути скандал.  
– А Ден попрохав свого дядька-ректора все владнати…  
Фаворик знизав плечима.
– Професорці Новорок вже немає чого боятись. Вона переїздить до столиці. І, схоже,  має надійного покровителя.
До нас підійшла знайома рудоволоса офіціантка.
– Ми ще не просили рахунок, – не обертаючись, повідомив Фаворик.
– Це не рахунок, – вона поставила перед нами на стіл велику залізну тарілку. Зняла з неї кришку. – Ваш короп.
– Але…
– Можете бути спокійні. Ми навчилися його готувати, – уходячи, вона змовницьки  підморгнула моєму супутникові. – Я пригощаю.
– Ви бачили таке? – засміявся він. – То що, спробуємо?
За вікном, серед сірих будівель, за якими губилися залишки дня, виринув силует у темно-синій куртці.
– Іншим разом. Добре? – прошепотів я, дістаючи з кишені зім’яті купюри. – Мені треба…
Прослідкувавши за моїм поглядом, Євген Мирославович схвально кивнув:
– «Ю.Д» – гарний вибір.

Опинившись на вулиці, пришвидшую кроки. Холодне повітря охолоджує думки.
Наздоганяю Юлію.  Вітаємось. Кілька хвилин йдемо мовчки. Вона задає темп, я  намагаюся не відставати.
Коли вона завернула на «пофарбований» іржею пішохідний міст, виходжу наперед:
– Юль…
– Макс, що ти хотів? – дівчина зупиняється, забирає з обличчя волосся. – Мені треба додому. Батько чекає.
– Зажди. Лише хвилинку, – витягую з куртки записник Дена, який віддав мені Фаворик.  Жбурляю його в каламутну воду. – Минуле має залишитися в минулому, а ми – рухатися далі. Сподіваюся,  ми рухатимемося в одному напрямку.
Вона нічого не відповідає. Але її погляд теплішає.
Обертаюся до ріки. Кола на воді кольору тонованого скла – єдине, що залишилося від маленької чорної  книжечки, яка наробила багато лиха. Замріяні промені вечірнього сонця заливають червоним сяйвом гілки дерев, на яких вже повибивалися поодинокі бруньки. Наближається весна…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Перший млинець

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 12-04-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 11-04-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 11-04-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-04-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.01486992836 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …