Хуртовиною, котра почалася ще звечора, нанесло повно снігу, і до півночі височенні білі кучугури понамітало на мерзлу ріллю. Довжелезними високими переметами лежали вони одна біля одної, перетворюючи землю на хвилясте біле море. Крізь темряву вузькими проміжками поміж хвилями вітер наосліп гнав перед собою незлічені табуни сніжинок. Вони скорялися батогам і спочатку летіли прямо, а потім зненацька закручувалися вихором, стикалися між собою, утворювали нову купу й чіплялися одна за одну, з острахом бути віднесеними кудись на край світу.
Дід стояв посеред віхоли й одсапувався, немов тільки-но продерся крізь один з вихорів чи скотився з найближчої купи снігу. Закутаний був у довжелезного, колись жовтого, а зараз аж чорного від років, латаного-перелатаного кожуха. Одвертався від вітру й захищав обличчя, високо піднявши комір, а сніжинки гралися його сивим розкуйовдженим волоссям й сідали відпочивати на такі ж сиві вуса.
- Але ж і холодно ,- дід похукав собі на руки й почав їх розтирати ,- Стара, де ти є?
- Та тут, куди я од тебе дінуся? Знайшли?
Так само, мовби із віхоли, поряд із ним з’явилася старенька бабуся, закутана так, що з-під заліпленої снігом хустки виднілися тільки очі.
- Здається так. Вийшли прямо на світло.
Хатинка стояла просто посеред поля. Залишки тину і сама будівля були майже повністю закидані снігом так, що замети з навітряного боку вже лежали на стрісі, і тільки маленьке віконце слабкими жовтими відблисками світилося крізь віхолу й темряву. Вітер вив і змітав з низького димаря сніг, мішаючи його з димом.
- Хтось є у хаті ?- дід підійшов до дверей і обережно постукав.
Ані звуку. Та й що вони могли почути крізь таку завірюху?
Він якусь хвильку почекав. Потім постукав іще раз, уже сильніше. Можливо йому тільки здалося, немов хтось усередині задзвенів металом защіпки, проте двері зненацька відчинилися. Не гаючи часу обоє швидко прослизнули досередини і причинили двері за собою.
У хаті було темно і порожньо. У печі ліворуч весело тріскотіли дрівця. Вогонь похапцем заковтував їх і розкидав задоволені відсвіти на лавки попід стінами й декілька невеличких, заметених снігом віконець. Тепло наповнювало приміщення і миттєво обертало сніг, нанесений у хату, на воду, а та стікала і утворювала на підлозі калюжі. Дід із бабою невпевнено озиратися навкруги.
- Є тут хто-небудь ?- хотів було вже гукнути дід. Баба утримала його від цього, притулила одну руку до його губ, а іншою показала праворуч.
Майже біля стіни, якнайдалі від гарячої печі гойдалася причеплена до сволока колиска. Дід мовчки зняв кожух, поклав його на найближчу до дверей лавку і сів. Баба розмотала з голови хустку й тихо підійшла до колиски.
На подушці спало дитя. Мало біляві рідкі кучерики, заплющені оченята й розкидані в усі боки ручки та ніжки. Уві сні воно стягло з себе пелюшку і тепер зовсім розкрите та голе спало горілиць, тихо посапуючи носиком. Баба обережно, щоби не збудити, вкрила його пелюшкою, й сіла неподалік від колиски на лавці.
- Де ж господарі ?- прошепотів дід, звертаючись до неї.
- Може вийшли на деякий час. Зараз повернуться ,- так само пошепки відповіла вона.
- Хто ж нам одщепнув двері?
- Та ж вони й були відімкнутими. Може просто не спочатку відчинилися.
Немов на підтвердження тихо рипнули двері. Три коти: білий, рудий та сірий, усі троє розкошлані, розкуйовджені й розкудлані, немов тільки-но жорстоко дерли одне одного пазурами, проте чомусь без жодних слідів снігу, хоча хуртовина надворі ще продовжувала лютувати, по черзі прослизнули до хати. Двері самі собою зачинилися, а новоприбулі одразу від порогу вишикувалися у рядок і один за одним рушили до колиски. Не поспішаючи, вони широкою дугою оминули діда, котрий заціпеніло витріщався на них, і дісталися вже середини помешкання.
- Тпрусь, - тихо кишнула на них стара, проте коти й вухом не повели.
Навпаки, вони одночасно стали на задні лапи і вже навшпиньках попрямували далі. Не ламаючи строю, коти рядком підійшли до колиски, поставали з обох боків, два ближче до баби, один далі, і почали колисати дитя, муркотіти та приспівувати: «Люлі-люлі мій синочку, зроблю тобі колисочку…»
Баба першою отямилася від заціпеніння.
- Киш ,- вона замахнулася на них єдиним, що мала у руках, а саме власною хусткою, і це, здається, подіяло.
Двоє котів, котрі стояли ближче, несподівано зникли, а третій, сірий, повільно задкуючи й не відводячи від старої погляду, одійшов до дальньої стіни. Там він заскочив на лавку, якомога зручніше вклався на ній, згорнувся клубочком, а потім посміхнувся собі у вуса і промовив:
- Диспозиція проста. Ніхто з вас не встигне мене упіймати.
- Ти хто ?- дід нарешті спромігся спитати.
- Правильне питання – половина відповіді. Вам зручно буде думати, що я - кіт. Маю цікавіше питання: хто ви?
- Що це ви тут виробляєте? Ану киш звідси ,- пошепки спитала і баба.
- Колись я дозволив вам ходити по Землі, а тепер «киш» ,- ображено, немов не чуючи питання, вимовив кіт ,- «І глечик молока, і шматок пирога, і лапки визолотити, і хвостик висріблити.»
- А де господарі?
Кіт послідовно не бажав помічати питань і продовжував пащекувати далі:
- Я господар. А хто ви власне такі? Жартую, звичайно ж. Усе я знаю. «Приспи мою дитиноньку, щоби спало – не плакало, росло – не боліло.» Зверніть увагу «щоби спало - не плакало», а ви що ж?
Кіт якось чудернацько махнув хвостом, від чого немов тонкий напівпрозорий серпанок розгорнувся перед дідом і бабою в напівтемряві.
Десь серед того мороку, немов у страшному сні, коти їли качок, вовки обгризали боки у баранів, пси жерли чиюсь ягничку. Усюди блукали страшні сновиди, жахливі бабаї тинялися світом, шукаючи дітей, котрих матері залишали напризволяще, бо ті не хотіли спати. Немов у цілому світі, щось змінилося, зсунулося, перейшло якусь уявну межу, і звичні спокій та мир перетворилися на смерть, кров та жах.
Краєм ока баба помітила, що дитя у колисці почало непокоїтися. Воно стало потроху виборсуватися зі сну, кривитися і тихо пхинькати.
- Бачите, що відбувається ?- кіт знову махнув хвостом і видіння зникло.
- А ми тут до чого ?- дід та баба вже запитували один поперед одного.
- Та ж ви усе це й робите.
- Як робимо?
- Погано.
- А ти хто такий?
- Той, хто тримає колиску ,- кіт посміхнувся ,- Чи ж не чули: «Дитя буде спати, котик воркотати. На кота – воркота, на дитя – дрімота.» Тільки я виконую свої обов’язки, а ви ні.
- Чому?
- Бо мало спите. От у вас і виходить казна-що. Для якісних снів потрібен якісний сон.
- Робимо свою справу, як можемо ,- зненацька почав захищатися дід.
Кота це не задовольнило:
- Могли б і краще.
- А дитя чиє ?- спитала баба.
- Моє. Або не моє. Новонароджений – то світ, а новостворений світ – то дитина. Не чіпайте дитя. Нехай спить.
- Доки ж воно спатиме?
- Доки не прокинеться. Упанішади вважають усе сном Бога. У буддизмі сон узагалі може існувати без того, хто його бачить. Отак, шановні. Чи то метелик вам сниться, чи ви снитеся метеликові. Чи я вас створив, чи ви мене. Не має значення.
- Не розумію.
- Нічого. Подрімаєте трохи. Виспитеся. Відпочинете і підете далі.
- А що ж буде з дитиною?
- Чи ж самі не знаєте? «Господь колисатиме, янголи співатимуть». Ну і так далі. Не турбуйтеся про це. Дарую вам дещицю часу ,- кіт посміхнувся і зник.
Дитина вже давно заспокоїлася. Вона спала, а разом з нею спали зайченятка і мишки, метелики і бджілки. Спали веселкові луки, спали квіти, спали коні-хмаринки. Спали дерева і плеса, спали міста, села і цілі країни. Два білих голуби сиділи на Колисці Світу й співали прекрасних пісень, а тоді, зненацька, перетворилися на янголів і полетіли геть.
Дід втомлено відхилився до стіни і промовив:
- А дійсно, стара. Як давно ми з тобою не відсипалися?
Він склав хустку учетверо й ліг на лавку, підмостивши її собі під щоку. Баба підійшла до нього, вкрила кожухом і сіла йому в головах. За вікном вигодинилося. Віхола припинилася. У небі зорі плелися візерунками, сяяли й підморгували з висоти. Місяць блищав і зазирав у вікно. Ніч, немов велику таїну, тримала хату на руках і вигравала тиху колисанку.
Баба сиділа на лавці й поглядала то на вогонь, котрий уже починав згасати, то на колиску, котра продовжувала хитатися. Вона прошепотіла:
- Спи старий. Нехай тобі насняться добрі сни ,- змовкла на мить, а потім почала гладити дідове сиве волосся і тихо співати, поступово починаючи дрімати:
«Ходи сонку, до нас, до нас,
Тобі буде в нас гаразд.
Будеш, сонку, у нас спати,
Мале дитя присипляти…»
