У неділю зранку я прокинувся від тупоту та брязкоту пряжки на ремені. Батько просунув одну ногу в холошу та намагався зробити те ж саме з другою. Але після вчорашньої гулянки з кумом у нього це не виходило. Він стрибав на одній нозі, тупотів, брязкав пряжкою ременя та беззвучно ворушив пересохлими губами. Я розумів, які саме слова мали б злітати з його губ.
Працював батько буровиком в суто чоловічому колективі, де ніхто себе не обтяжував пошуком шляхетних слів та виразів. Бурили коло села, то ж ми з братом, коли не треба було ходити в школу, часто навідувалися до бурилок. Якось батько при нас сказав матері, що завтра будуть перетягувати агрегат. Це було щось новеньке, ми не могли такого пропустити і зразу після сніданку побігли в степ подивитися на це дійство.
Буровий агрегат, змонтований на тракторних санях, тягли два трактори. Один, здоровенний С100, тяг сани, а менший ХТЗ підтримував копер. Якщо шлях йшов під уклін, то маленький трактор підстраховував копер ззаду, якщо ж вгору, то спереду. Весь час з галасом і лайками менший трактор то переганяв бурову, то відбігав назад. Місце, куди треба було поставити бурову позначав кілочок з бирочкою. Найбільше мороки та відповідно галасу було, коли встановлювали агрегат так, щоб робочий інструмент знаходився навпроти кілочка.
Все, що ми бачили, потім обігравали вдома. Нещодавно подивилися кіно «Над Тисою». Там наприкінці фільму солдат строкової служби з крану, що переносив колоди через річку, плигає на пліт і скручує ворожого професійного диверсанта. Наступного дня я зображував солдата, для чого заліз на гілку, що росла майже паралельно землі. Це був той самий кран. Брат зображував диверсанта на плоті то ж став під деревом. Я мав плигнути, приземлитися перед братом і вступити в двобій. Та, нажаль, промахнувся і навалився брату на голову. Він впав і об коріння дерева розбив ніс та губи.
Не дивно, що побачене нами в степу, наступного дня розіграли вдома. За бурову слугувала табуретка, перевернута догори дригом, а за трактори дідові чавунні праски. Від діда, що був кравцем, залишилось дві таких праски - велика для грубих тканин та маленька для делікатних. Велика – це С100, а маленька – ХТЗ. Познаходили мотузків, прив’язали "бурову" до "тракторів" і стали тягти по кімнаті. Під час гри, коли якраз притягли «бурову» на місце, до кімнати зайшла бабуся.
- За…й на кілочок! – кричить брат, використовуючи ті ж самі матюки, що вчора чоловіки в полі.
- Хлопці, не можна так! – сплеснула в долоні бабуся.
- А, не можна. Від…й на …й !
Бабуся з матір’ю провели з батьком виховну бесіду. Не треба пускати дітей до буровиків. А якщо вже прийшли, то слідкуйте за мовою. Та й взагалі вказали батьку, що він і вдома часто втрачає контроль і говорить як на буровій. А дома ж ростуть діти. При цьому нагадали більш давню історію. Мати попросила відремонтувати ослінчика, що розхитався. У батька був один метод ремонту – цвях сотка. Під час роботи влучив по пальцю, не стримався і висловив все, що думав. Мені це страшенно сподобалося. Я побіг до себе в кімнату, знайшов іграшковий дерев’яний молоток та став бігати по кімнатах, грюкати по стільцях і повторювати батькові слова. Мати перелякалась та бабуся її заспокоїла. Сказала, щоб не звертала уваги і мені це швидко набридне. Але мені це не набридло, я навіть спати ліг з молотком. Вранці прокинувся, схопив молоток, грюкнув по табурету.
- Мамо, як?
- Що як?
- Як тато казали?
- Не пам’ятаю.
Побіг на кухню до бабусі, грюкнув молотком по ослону:
- Бабусю, як?
То було давно, коли я був ще зовсім маленьким. А зараз я – дорослий школяр-першокласник, що мав до батька нагальну справу. Вчителька загадала в понеділок прийти на заняття з рахівницею. В кого немає - треба попросити батька разом зробити. Тож після сніданку я вийшов з хати поговорити про справу. Батько стояв посеред двору з вилами в руках і мрійливо дивився за річку, де був центр села.
- Тату, нам вчителька дала завдання, щоб ми разом з батьком зробили якусь річ, не пам’ятаю як вона називається. Ось тут в щоденнику написано.
- Нахера ще … – батько осікся на півслові. Мабуть згадав про свою обіцянку стримуватися при дітях. Швидко пробіг очима по запису в щоденнику. – Знаєш шо – по змовницьки оглянувся навкруги. – На тобі двадцять п’ять карбованців, збігай в центр, купи мені пляшку горілки. Тільки ж бери з білою головкою. А на решту купиш те, що тобі треба. Я вчора бачив у крамниці у тьоті Ліди. Стій! Може не вистачити. На тобі ще п’ятірку. На решту купиш подушечок.
Подушечки - це такі цукерки. Звичайні карамельні цукерки - продовгуваті трубочки з начинкою всередині, запаяні з двох кінців. Ці ж цукерки були в довжину такі ж самі як і в товщину. В наслідок запаювання утворювалася форма, схожа на подушечку. А ще звичайні цукерки загорталися в кольорові папірці. Подушечки продавалися в розсип, а щоб не злипалися, пересипались коричневим цукром-піском.
У крамниці на верхній полиці багато років лежали шоколадні цукерки «Кара - кум». Їх ніхто не купував, бо були занадто дорогі. Колись брат філософськи зауважив, що в місті мабуть хтось же такі їсть. З того часу мріяв переїхати в місто, щоб їсти такі цукерки. Купували зазвичай льодяники «м’ятні», «дюшес» та «барбарис». Хоча до сьогодні не розумію тих, хто купував барбариски. Вони такі кислі, що щелепу зводить. Найсмачнішими карамельками вважалися «ракові шийки» та «гусячі лапки». В них, на відміну від тих же подушечок, начинкою було не повидло, а якісь сухі надзвичайно смачні крихти.
Батько, коли купляв горілку, на решту брав «сніжок». Це така пориста карамель, просякнута м’ятою та ментолом. Коли її розкусиш, то в роті дерев’янів язик. Я їх не любив, та батько після випивки на роботі завжди приносив ці цукерки «від зайчика». Цього разу він приніс незвичайні подушечки. В них замість повидла була начинка така сама, як у «ракових шийках». Не треба мати надзвичайні логічні здібності, щоб здогадатися, що такі цукерки завезли в нашу крамницю. Та за цими подушечками я ладен був іти на край світу!
Батько страшенно перелякався, коли я заплаканий повернувся додому:
- Ти що розбив пляшку?!
- Та ні, ось вона.
- А чого ж ти рюмсаєш?
- Я не купив подушечок.
- Чому?
- Не знав – скільки брати? Ви ж сказали на всі гроші, що залишаться. А тьотя Ліда сказала, що в неї в продажу нахерища немає!
