Наступного ранку Юлія не з’явилася в інституті. Аби не нудьгувати на парах, я вкотре, на прохання Ігната, перечитав його випускну промову.
– У мене закипають мізки, – зізнався той. – Промова має вийти епічною.
– Прохання декана?
– Гірше. Татка. Він хоче посадити свій дипломатичний зад у першому ряду і дивитися, як мені аплодуватимуть. Старий вважає мій червоний диплом своїм черговим трофеєм.
Я співчутливо кивнув:
– Викинь або заміни третє речення. А так нормально.
– Я б із задоволенням викинув всю промову, – Ігнат недбало згорнув аркуші, накрив їх конспектом.
Я несподівано смикнувся. Намагаючись привернути мою увагу, Михась – місцевий ботанік, вдався до «радикальних» засобів – ущипнув мене за лікоть.
Проте, його пропозиція виявилась доволі мирною. На вихідні він шукав напарника для однієї «халтурки» на будівництві. Я охоче погодився. До стипендії лишався тиждень, а в моєму гаманці вже були страшні протяги.
Я практично не слухав розповідь Фаворика про князівські міжусобиці. Спостерігаючи, як аудиторією рухалась яскраво-червона пляма – його незмінний шалик, думав про Юлію. Намагався підібрати доречні слова вибачень.
Минулого вечора, відшукавши дівчину в бібліотеці, я повідомив, що Руслан знову продаватиме їй ліки. А вона навіть не поглянула в мою сторону. Лише іронічно кинула: «Дуже щедро з твого боку».
Наприкінці лекції Фаворик влаштував невеличкий «історичний» двобій з Ігнатом. Юнак безпомилково називав запропоновані професором дати, запнувшись чи не на тридцятій. Його щоки і ледь згорблений ніс одразу зробилися червоними.
Я бачив, Фаворика тішило те, що він зміг поставити на місце самовпевненого студента. Та професор вчинив мудро, дозволивши Ігнатові зберегти обличчя. Розповів дотепний жарт на історичну тематику, натякнувши, що захоплюється знаннями Саєнка.
Я не розповів Фаворику таємницю Юлії. Лише натякнув, що вона тут ні до чого. Як і ще двоє «підозрюваних» з нотатника. Марія С. не потрапляла до міліції за крадіжку. З дівчиною просто трапилась досить кумедна історія з непередбачуваними наслідками. А наш одногрупник на прізвисько Шпагат, почувши моє неординарне запитання, гаркнув:
« – Ви всі подуріли? Який рекет? Мій брат – бізнесмен! Я говорив це твоєму дружку. Тому, що хотів навчитись літати», – він зареготав, милуючись тим, яке враження справив на мене його сміх.
– І що він?
– Я просто його послав. Порадив нас не чіпати, – Шпагат нахилився до мене, дихнув в обличчя терпким цигарковим димом. – А він правильно все зрозумів, послухався».
– Я б поставив на Шпагата. Та до міліції треба йти з доказами, а не припущеннями, – сказав я при зустрічі Фаворику.
Він задумливо потер долонею підборіддя.
– Знаєте, зошит вашого друга починає нагадувати скриньку Пандори. Може наробити багато шкоди. Через нього я випадково посварився з однією молодою парою. А вони такі милі. Мабуть, не покличуть на весілля, – він загадково посміхнувся. – Здається, у нас мінус один підозрюваний. І плюс одна проблема. Навіть не уявляю, чи варто нам цим займатися далі?
Я не відповів на його запитання, бо і сам не уявляв, як бути далі.
– Тут багато незрозумілих ініціалів. Я бачив запис про випускника. А це, здається, викладачі, – я вказав на виділені олівцем рядки.
– Але я забирав зошит на очах вашої групи, – нагадав той.
Професор поглянув на годинник, став складати речі. Він вже збирався замикати двері музею, коли до нього підійшла симпатична дівчина з оберемком товстих зошитів.
– Покладіть їх до мене на стіл, – попрохав Євген Мирославович, пропускаючи її вперед.
– Можна, я заберу наші курсові? – переступивши поріг музею, запитала вона.
– Пошукайте серед паперів.
– То до вашого музею зовсім ніхто не заходить? – посміхнувшись, перепитав я.
Чарівливість зими надто крихка. Разом із снігом місто позбулося й того особливого лютневого шарму, стало сірим та непримітним. Я безцільно блукав вечірніми вулицями. В кишені «муляли» квитки на виставу міського самодіяльного театру. Я кілька разів набирав у телефонній будці завчений напам’ять номер Юлії. Але клятий автомат, проковтнувши дріб’язок, видавав лише безкомпромісні короткі гудки.
Я б не наважився прийти до дівчини без запрошення. Тому, покружлявши певний час біля її під'їзду, подарував квитки зустрічним перехожим.
Завдяки вієрним відключенням місто поринуло у погодинну сутінь. Освітлені вулиці чергувалися з темними. Проходячи повз нашу альма-матер, я помітив в одному із вікон тьмяний вогник свічки. Здається, то був музей.
Не стримався, зайшов. Доки я минув темний коридор, спустився на «нульовий» поверх, нарешті з’явилася електрика.
Схилившись над настільною лампою, Фаворик роздивлявся сторінки нотатника.
– Знайшли щось цікаве? – привітавшись, запитав я.
– Можливо… Виявляється, його потрібно було не лише читати, але й розглядати, – він нарешті обернувся. – До речі, замок на дверях музею розхитано. Хтось планував улаштувати собі нічну екскурсію. І навряд чи його цікавили наші скромні запилені експонати.
– За нами стежать.
– Спостерігають. Знаєте, більшість цих таємниць – звичайні плітки, – професор провів рукою по шовковій обкладинці нотатника. – Вашого друга дурили. Або він сам себе дурив.
Двері тихенько відхилилися. На порозі з’явилася професор Новорок. У напівтемряві важко було не замилуватись східними рисами її обличчя.
Помітивши мене, вона питально поглянула на Фаворика. Він люб’язно привітався, запросив її заходити. Намагаючись проковтнути здивування, я поспішив зникнути.
