Весна прийшла на Оболонь. Зелена і бруньката. Я радів весні так, ніби ми бачилися вперше. Вдихав її пахощі, замішані на димі з Оболонського проспекту і мружився від сонця, либонь, найяскравішого за увесь рік. Сьогодні я йшов за Винниченковою „Сонячною Машиною”. Я вже майже дочитував перший розділ у Букві, коли мене нагнав охоронець. Звісно, можна було б тоді й купити ту книгу, але дух протесту взяв своє. Чи ж міг я віддавати гроші в установу, де мені не дозволили дочитати перший розділ „Сонячної Машини”? Звичайно, ні! Нібито це було єдине місце в Києві, де можна купувати книги. Ось візьму і на зло перекупникам куплю книгу просто на видавництві! – вирішив я і поїхав на Оболонь шукати „Наголос”.
Виявилось, що це не так просто – адреса, яка вказувалася на їхніх книжках вчора привела мене в дитячий садок, де злюка-нянечка півгодини пояснювала мені, що ніякого „Наголосу” тут і близько нема і що „ходять тут, дітей лякають”...
Йшов від того дитсадка злий, як чорт, дзвонив у довідкову, довго пояснював, що ж мені насправді треба і довго лаявся, коли взнав, що доки шукав дитсадок, двічі проминув будинок, в якому міститься видавництво...
Зате сьогодні я йшов цілеспрямовано і впевнено. Вздовж Оболонського проспекту, повз квітучі вишні, охайні багатоповерхівки (виявляється, й таке буває!), замріяно наштовхуючись на перехожих...
– Здравствуйте, брат! Последователи Кабалы желают вам доброго дня! Уделите минутку, взгляните на мир по-новому…
Переді мною стояв невисокий на зріст хлопчина з наплічником і у білій тенісці з відкритим коміром. Вітер ще був холодненький, тож я подивувався, як він не мерзне.
– І що воно за штука, твоя Кабала? – запитав я з ввічливості, а ще зі співчуття, бо хлопчина виразно хапав дрижаки.
– Кабала – это наше учение, брат. Ми даруємо вам книгу безкоштовно. – він зграбно дістав з наплічника досить таки товстого томика. –Принимайте нашу веру...
Я скоса поглянув на простягнуту мені книгу, а потім на хлопчину:
– І багато платять?
Той замахав руками:
– Ні-ні! Я вірую, і ви віруйте! Кабала дарує нам прозріння...
– Та ні, дякую. Я таким не захоплююсь. Щасти тобі!
– Візьміть візитківку, раптом передумаєте!
Довелось взяти. Я йшов далі з якимось неприємним осадом на душі, відчуваючи, що день вже не стане таким чудовим, як був ще кілька хвилин тому. На щастя видавництво „Наголос” вже було поруч. Я хвилин з десять простовбичив перед дверима з кодовим замком, чекаючи, доки хтось увійде або вийде, аж доки надумав постукати. Відчинив мені заклопотаний молодик у рваних джинсах і з сережкою.
– Мені видавництво „Наголос”... – несміливо почав я.
– Відділ реклами, збуту, редагування, поліграфії?.. – ліниво запитав молодик, жуючи ґумку.
– Збуту, я думаю.
– Третій поверх. Опт?
– Роздріб.
– А нащо?!
– Хобі в мене таке, купувати книги на видавництвах. – пояснив я. Молодик стенув плечима і пропустив мене перед собою. Ми піднялися на третій поверх, потім молодик прочинив двері і гукнув досередини:
– Ей, Гоша! Тут пацан хоче книгу купити... Нє, вроздріб... Звідки я знаю? – потім оглянувся до мене. – Яку книгу?
– Винниченко, „Сонячна Машина”.
– Чуй, Гоша! Під грифом „новинки”.
В прочілі з’вилась чиясь рука і подала молодикові книгу.
– Двадцять п’ять гривень.
– У книгарні двадцять. – зауважив я.
– Давай двадцять. – погодився молодик і, посміхаючись від вуха до вуха, наставив руку. Довелось віддати двадцятку. А це значило, що пряма маршрутка до Лісової мені вже не світить.
Книга була нова і пахла чорнилом. Я розгорнув її на середині і глибоко вдихнув запах. Гарно! Не хотів ховати „Сонячну машину” в портфель. Подобалось дивитись, як вона виблискує глянцевою обкладинкою в моїй руці...
– Вирішили повернутись! – озвався раптом до мене захоплений голос. Я підвів погляд, то був мій недавній знайомий хлопчина з Кабалою. Він аж сяяв від захвату, дивлячись на мене своїми ясними очима і посміхався. Раптом, в голову мені прийшла несподівана думка.
– Ось держи, брат. – я протягнув йому „Сонячну Машину”. – Це тобі. Приймай нашу віру, брат...
