Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45600
Рецензій: 89227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Колекція Дена (3)

© Олена , 30-03-2018
Ранок розсівав над містом дрібний надокучливий дощ, який злизував з вулиць рештки брудного снігу. Обличчя тих, хто зібрався на кладовищі, ховалися за різнокольоровими парасолями. А ті, разом з квітами та вінками, видавалися єдиними яскравими плямами на тлі сірих надгробків.  
Марія, староста нашої групи, принесла великий оберемок червоних гвоздик. Роздаючи  кожному по квітці, нагадувала, що з понеділка ми маємо повернути їй за них гроші. Роззираючись, я не знайшов у натовпі Юлії. Запитав про неї у дівчат, а ті лише знизали плечима: «Не бачили».
Коли труна опинилася в землі, слово взяв декан. Він говорив, що Денис був хорошим хлопцем, відповідальним студентом. Стандартні, потрібні в таких місцях слова. Шкода, далекі від істини. Насправді Ден поводився занадто безпечно.  Вважав, що контролює все і всіх…
На кладовищі люди перешіптувались про те, що справу закривають. Слідчі поспішили визнати смерть Ярового нещасним випадком. Буцімто він для чогось пішов до архіву. І через необережність випав із вікна.
Ясна річ, такому «зручному» для всіх вирішенню справи посприяв проректор. Не хотів плямувати честь навчального закладу самогубством студента, ставити під загрозу власну  кар’єру. Його допомоги просили і батьки Дениса, які б не змогли поховати сина-суїцидника за церковними звичаями…
Опускаючи на свіжу могилу червону гвоздику, думаю про нотатник. Комусь з тих, хто надто тремтів над своєю таємницею,  дуже пощастило…  

Кількома годинами пізніше ми з професором зустрілися в тій же кав’ярні. Сьогодні на плечах рудоволосої офіціантки красувалася червона квітаста хустина. Вона вигідно відтіняла колір її обличчя, роблячи рум’янець «яскравішим».
Професор намагався повторити лекцію про коропа, а вона, не дослухавши його, задиркувато відказала:
– То вам знову картоплю з котлетою? Одразу б сказали, що не маєте грошей на щось вишуканіше.
Та Фаворик, здавалося, зовсім не образився. Навіть провів офіціантку схвальною посмішкою. «Схоже, він не дражниться, – ще подумав я. –  А заграє…»
– Візьміть, – Євген Мирославович передав мені нотатник. – Щоб переписати те, що Яровий збирав кілька років, мені вистачило трьох годин. Ви читали ті записи?
– Я мало що в них зрозумів. Якби ви…
– Мабуть, зараз ви попросите про допомогу. Навіщо вона вам, якщо ви не бажаєте говорити правду? – не даючи мені оговтатись, ексцентричний викладач продовжив. – Тут одне з двох: або ви не надто уважний, або навмисне дещо від мене приховали.  
– І що ж я від вас приховав? – розгублено запитав я.
Він  розгорнув нотатник на дванадцятій сторінці, попросив мене прочитати третій запис зверху: «Дядько М.В. підсадив Ю.Д. на колеса».  
– Це лише міркування, – розвів він руками. – Якщо припустити, що «колеса» – наркотики, а дядько М.В. – дядько Максима Власенка, то…
Стілець піді мною раптом став завузький.
– Здається, ваш дядько Руслан працює в аптеці, – професор нагородив мене поблажливою посмішкою. – Цей запис один з кількох найбільш… викривальних. Я в це не лізтиму. А ви, якщо бажаєте, поговоріть зі своїм дядьком і пані Ю.Д.

До аптеки я потрапив перед закінченням обідньої перерви. Під дверима облізлої  споруди  встигла вишикуватись чимала черга. Назвавшись студентом-практикантом, мені заледве вдалося пробратися крізь роздратований натовп.
– У тебе дві хвилини, – витираючи в газету масні руки, кинув дядько Руслан.
Я пішов за ним до підсобки. Доки він вирішував, який з двох білих халатів менш зім’ятий, я запитав:
– Що в тебе купує Юлія? Дівчина, з якою я тебе познайомив.  
– Ліки, – невизначено кинув він.
– А ті ліки містять у своєму складі наркотичні речовини?
– З’ясовуй це у виробника, – не обертаючись, сухо відказав Руслан. – А назву ліків – у своєї дівчини!  
Ні прохання, не погрози не допомогли. «Не боюся я твоєї міліції, – врешті, ставши у дверях, заявив він. – Мені ніколи з тобою базікати. Якщо аптека не відчиниться вчасно, ці люди рознесуть тут все до дідька».

Наступні дні, здалеку спостерігаючи за Юлією, я катував себе запитаннями, відповіді  на які  не хотілося шукати. Що дівчина насправді робила в кімнаті Дениса? Чому почерк, яким написали останнє: «Ти боїшся літати» так нагадує дівочий?
А потім Юлія прийшла сама. Дочекалася, доки з аудиторії всі вийдуть. Наблизившись до мене, прошепотіла: «Нам треба поговорити». Замкнула двері.  
– Руслан більше не продає мені ліків, – втомлено сказала вона. – Попросив  розібратися з тобою.
–  Ті ліки…
– Вони тамують біль.
– Вони наркотичні?
– Я не сумнівалася, що це ти, – вона різко розвернулася. – Бозна-чого нагородив  Денису. Щоб він заніс мене до свого дурнуватого зошита, щоб потім діймав!
– Я… ні, –  в її очах було стільки розпачу. Я розгубився. – Я нічого йому не говорив. Я прочитав це в Деновому записнику. Вже після його смерті. Мені не віриться, що то випадковість.
– Можливо. Він збирав чутки, а потім залякував, шантажував людей. Жонглював їхніми долями.
– Ден тебе шантажував? – вражено перепитав я.
– Боягузи відверто не шантажують, – вона нагородила мене зверхнім поглядом. – Натякав, що непогано було б зустрітися якось ввечері.. Аби в нього був стимул мовчати. Тільки він не на ту натрапив.
– Ти була в гуртожитку…, – через деякий час зауважив я.  
– Шукала записник. Здогадувалась, що може початися подібне. Я не знаю, що сталося з Деном. Але моє сумління чисте, – вона пройшлася аудиторією.
– То ось для чого ти зі мною спілкувалася?  Тепер зрозуміло, – я не втримався, піддався емоціям. – Хотіла познайомитись з моїм дядьком-аптекарем?
– Не тому. Не тому…, – її погляд став прямим і спокійним. – Мій тато залишився без ліків. Він повільно вмирає Знаєш, яку дозу знеболювального виписують лікарі? То відверте знущання. А необхідних препаратів у аптеках немає. Хіба в цій країні лишилося хоч щось, що потрібно діставати не з-під поли?
–  Я не знав.
– Та що ви взагалі знали, ідіоти! – її очі потемніли, набули кольору охопленого негодою неба. – Вирішили, що я наркоманка. Захотіли цим скористатися. А тепер ти ще й підозрюєш мене у вбивстві.  
Вона пхнула плечем двері, вийшла.
Я почувався сліпим дурнем. Денис здавався мені просто диваком, якому подобалось колекціонувати чужі таємниці. Я не думав, що він їх якось використовує. А Ден  загрався. І хтось йому цього не подарував…

                                                                            Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 01-04-2018

Перші враження

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оldеr Мann, 31-03-2018

Ось тепер я засну

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 31-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4524898529053 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …