Тепло, сонячно, десь плаче немовля… Сиджу у затінку, оточений сірими, кам’яними стінами, намагаючись розгледіти кого-небудь за похмурими вікнами. Допиваю вино, тихенько наспівую щось напівзабуте, згадую далеких друзів.
Вони підійшли непомітно.
«Хлопче, допоможи жінку винести з п’ятого поверху…ще живу…»
Піднімаюсь сходами , похапцем ховаючи спітнілі, тремтячі долоні. Маленька кімната самотньої, покинутої дітьми, забутої онуками жінки - диван, телевізор, застиглий у кутку кіт, шафа з запиленими книжками, засохлі квіти.
«Дуже важкий стан, відмовила печінка», - говорить, мабуть до мене, лікар, якось недбало тримаючи крапельницю.
«Що ж», - чую позаду – «понесли потихеньку, бери посередині, ТАМ ЛЕГШЕ».
І…раз, помалу, помалу, так… обережно… тримай, трохи відпочинемо… пішли, ще поверх… обережно, все...
«Швидка» поїхала, увімкнувши сирену. Наостанок жінка з заплаканими очима щось положила мені до кишені. Так і є – гроші… Не озираючись, йду геть з цього клятого двору.
В автобусі бачу дівчину з пролісками. Чомусь плаче. Якось кумедно, зовсім по-дитячому, схлипуючи і закусивши губу.
Наші погляди зустрілись. Секунда, дві… Вона знітилась, ще дужче притисла квіти до грудей, ніби намагаючись сховатись, зникнути…
Автобус рушив далі, залишивши мене на зупинці. Якоїсь миті здалося, що вона посміхнулась, ніби промовляючи наостанок «Чекай…ми неодмінно зустрінемось».
Бабуся з очима немовля смикає мене за рукав, примушуючи повернутись до реального життя. Шепоче щось про Царство Небесне, життя після смерті, спасіння, віру, страждання, надію… розмахуючи перед очима якоюсь книжечкою. Я мовчу, дивлячись у небо на розмитий слід веселки.
«Ну треба ж хоч трохи готуватись!», - добиває стара останнім аргументом.
Мені чомусь хочеться розповісти їй про помираючу жінку і ту дівчину з автобуса; довго переконувати, волати, лаятись, нервово смикатись, сміятись у вічі-все для того щоб врешті-решт крикнути – «Я живий! Я живий!».
Повертаюсь до гуртожитку. Цей звичайний день нарешті закінчився. Оминаючи поодиноких перехожих, захмелілими від вина та кохання губами шепочу, щось до болі знайоме «Як добре те, що смерті не боюсь я …».
