Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45793
Рецензій: 89591

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Колекція Дена (2)

© Олена , 23-03-2018
Трагічна подія швидко розросталася  плітками. О шостій ранку тіло Дена знайшов у західній частині подвір’я сторож. За  попередньою версією слідства юнак випав із відчиненого вікна башти.
Продершись крізь натовп, я побачив на асфальті обведені крейдою обриси тіла мого приятеля; погано змиті сліди крові, від яких вода в калабанях навколо мала рожеве забарвлення…  
Все ще не вірячи в почуте, не усвідомлюючи побаченого, я повільно рухався в бік аудиторії. Ми з Деном попрощалися лише кілька годин тому. Біля спортзали. Між нами була чимала відстань, але він подався вперед, простягнув мені руку, безтурботно посміхнувся: «Давай. До завтра!»  
Ольга Тимофіївна Новорок – викладач вищої математики, відімкнула ключем двері, впускаючи нашу групу до лекційної зали. Кілька хвилин я тупцював на місці, але не пішов за іншими.
Визираю у вікно. На подвір’ї знову тихо. Слідчі вже встигли поїхати, а декан та викладачі – розійтися. Озираючись, чи ніхто на мене не дивиться, піднімаюся сходами на горішній поверх. Двері башти, яка останні роки слугувало інститутським архівом, заклеїли жовтою стрічкою.
Кілька секунд віддихавшись, я збирався спускатися, коли почув позаду:
– Їм здається, що це самогубство.
До мене наближався Фаворик. Я не міг зрозуміти, чи він стояв в кутку сходового майданчика, чи щойно вийшов із закритих дверей, але його поява добряче мене налякала.
– Це не самогубство, – шепочу я. Ден занадто любив життя. Невже за кілька годин щось звело ту любов нанівець?
Він кивнув і почав повільно сходити вниз.

Я не потрапив на жодну з лекцій. Замість них пішов до інститутського гуртожитку. Відколи сусід Дениса одружився і переїхав до власного помешкання, Ден жив сам, повільно перетворюючи кімнату на справжній холостяцький барліг.
Щойно я торкнувся облізлих дверей, вони повільно відчинилися. Я зустрівся обличчям з Юлією.  
– Максим…
– Що ти тут робиш?
– Забираю свої конспекти. Позичала їх Яровому. Мене впустила вахтерка, – інтенсивно жестикулюючи, відказала вона. – Я вже піду.  Поспішаю…
Промовивши останнє, вона швиденько вислизнула на сходовий майданчик. Не питаючи, навіщо я тут, не прощаючись.  
Вигляд кімнати дивував. Речі перетасовано і розкидано, в шафах стихійний безлад. Ден ніколи не переймався чистотою приміщення, але навряд чи б він влаштував довкола такий безлад.
Повертаючи на місце книжки, які я кілька днів тому, гостюючи у Дена, акуратно поскладав, я намацав на столі, під скатертиною, щось тверде. Витягнув з-під картатої тканини Денисів нотатник. Зім’ятий, розпластаний. Озирнувшись, заховав його під піджак.

Надвечір в холі інституту почали збиратися студенти. Позносили свічки. Обличчя Дена на світлині сяятиме від вогників лампадок навіть тоді, коли місто порине у погодинну темряву.
Помічаю серед натовпу Юлію. Вогник на її лампадці був неспокійний, все поривався згаснути, ніби вона стояла  на протягу.
Не наважуюсь підійти. Зараз не найкращий час.
Коли від колони від’єдналася фігура у яскраво-червоному шалику, йду за нею. Оминувши центральну алею та вийшовши за ворота, Фаворик зупинився.  
– Юначе, ви щось хотіли?
Аби я тільки знав, чого хочу. Сьогодні вранці професор теж сумнівався у версії, яка ближче до вечора стала ледь не офіційною. Тому слухняно киваю і йду йому назустріч:
– Поговорити.
– Звучить серйозно, – з його інтонації важко було зрозуміти, жартує той чи ні. – Я знаю  тихе місце. Сподіваюся, у вас міцний шлунок.  
Ми зайшли до маленького кафе, яке губилося поміж сірими багатоповерхівками. Тихе, затишне місце. Зовсім не схоже на ті заклади, де щовечора лунав шансон і збиралися  бритоголові «захисники» дрібної комерції.
Я розгорнув меню, знаючи, що грошей вистачить хіба що на філіжанку кави.
– Я сьогодні не обідав. Замовив би печеного коропа, – пробурмотів собі під ніс професор, коли до нас підійшла офіціантка – молоде рудоволосе дівча з ледь помітним ластовинням на переніссі, –  але ж ви не вмієте його готувати.
– Чому не вміємо? – з викликом перепитала вона. – Якщо страва є в меню…
Низький, хриплуватий голос дами не надто пасував до її дитячої зовнішності.
– Вже куштував. І треба ж було так познущатися з риби, – скрушно зітхнув Фаворик. І продовжив поблажливим тоном: – Замовлю щось простіше. Картоплю з котлетою.
Дівчина поспішно забрала меню і, непривітно зиркнувши на мене, наче маючи за співучасника цієї «кулінарної змови», пішла. Коли ми лишилися вдвох, я запитав, чи вірить професор у версію про самогубство.  
– Двері до архіву давно нормально не зачинялися, а Денис був емоційно нестабільним юнаком. Проте…
Я виклав на стіл нотатник Дена.  
– Що це? – без особливого інтересу запитав Фаворик. – Записник, який я вчора забрав у Ярового?
–  Це не просто записник. Це його колекція.  
– І що ж він колекціонував?
– Таємниці, – запнувся я. – Знаю, це звучить дивно.
– Більш ніж.
– Не знаю, звідки в нього з’явилася та незвична пристрасть. Можливо, йому подобалось відчуття влади над людьми. Ден мав широкі зв’язки, міг  познайомити вас з потрібними людьми або дістати необхідну річ. Дехто розплачувався з ним не грошима, а секретами.
Професор ліниво погортав сторінки.
– Ви думаєте, що це якось пов’язано з тим, що сталося?
–  Без сумніву, – захопившись, я підвищив голос. – Вчора Ден мені сказав, що в нотатнику з'явився новий запис.
–  Справді? Який? – подався вперед Фаворик.
Я розгорнув нотатник на останній заповненій сторінці, прочитав:
« Я знаю твою таємницю. Ти боїшся літати».

Нотатник залишився у Фаворика. Чомусь його: «Треба розібратися» викликало більше довіри, аніж слова слідчих: «Ми робимо все можливе».
Я прокинувся задовго до світанку. Не снідаючи, затемна пішов до інституту, зустрічаючи дорогою перші автобуси. Коли за деревами з’явилася інститутська башта, пригальмував. Сьогодні вона видавалася ворожою істотою, яка поглинала, перетворювала людей на спогади.
Наблизившись, помітив, що вікно, під яким знайшли Дениса, й досі відчинене. Від вітру білу фіранку на ньому хилитало в різні сторони. Ненажерливий звір знову роззявив свою пащу.
– Застібку на вікні зламали, – почув я в напівтемряві. До мене наближався двірник. Спершись на велику лопату для чищення снігу, він продовжив: – Там все повиривали з м’ясом. А хто ремонтуватиме? Хіба науку зараз фінансують?
– А хто це зробив?
Він поглянув на мене як на дурника.
–  Самогубець.
Я відмовився від простягнутої мені цигарки. Поспішив розпрощатися.
Фаворик  розмовляв на сходах із деканом. Помітивши мене, подав жест рукою, наказуючи йти за ним. Ми пішли до інститутського історичного музею.
Отримавши у спадок від Белінського занедбаний історичний музей, професор проводив там увесь вільний час, поволі наводячи  лад, реставруючи експонати.
– Мабуть, міліція закриє справу, – зачиняючи за нами двері, сказав він. – Визнає смерть студента самогубством. На віконній рамі були відбитки лише Ярового.
– У нього не було причин стрибати?
– Він постійно у щось вплутувався. Декан втомився від вибриків племінника. Пообіцяв  відрахувати його з університету.
– Це б не змусило його стрибнути, – я пройшовся вперед і спинився біля прикритого сірим полотном стенду.
– А це б змусило? – професор підняв вгору нотатник. – Якщо ви так в цьому впевнені,  беріть зошит і йдіть до міліції.
– Хіба вони повірять?
– Не знаю.
– Хтось же зробив той останній запис. Доки зошит був у вас.
– Я під підозрою? – в голосі Фаворика з’явилася іронія. – До мене в музей ніхто не заходив. Запис зробили раніше або пізніше, – він сів за стіл. – Я читав ті нотатки. Абракадабра: «Н. І. любить П.В.» або « М.В. – нічний метелик». «М.В». – це Марина Василенко? Таке миле дівча… А як вам ця: «В.С. – математика». «В.С.» – Віктор Смолко? То що в нього з математикою?
– Не знаю. Він списує, як і всі. До речі, там є і моя таємниця. «М. К. подобається Ю.Д.» Денис так жартував. Він любив абревіатури. І нікому не показував свій нотатник.
– Але ж вам він його показав?
– Ні. Якось просто розповів про той запис. Жартома.
– Здається, йому просто подобалось справляти враження. На вас, на інших студентів. Можливо, на дівчат, – скептично похитав головою професор. – Не думаю…
– А я думаю, – вихопилось у мене, – що через одну з тих таємниць його вбили.  
                                                            
                                                                            Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-03-2018

Ущіпніть мене.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 23-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.200474023819 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …