Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2521
Творів: 45477
Рецензій: 89010

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина третя - Деміурги (закінчення)

© Олександр, 22-03-2018
– Що ти маєш на увазі? – запитала  Цофія.
– Зараз дізнаєтесь. Але мені потрібна згода всіх – якщо хтось буде проти, або сумніватиметься, то може нічого не вийти. Субомі, я бачу твій скепсис, та згадай берег.
Нігерійка, яка перед цим розглядала траву, доволі швидко підняла голову, подивилася на Василя, але промовчала.
– Який берег? Ти про що? – поцікавилася Галя, яку здивувала реакція негритянки.
– Субомі розповідала, що їй подобається спостерігати, як сонце опускається в океан. От я й кажу, хіба ти тоді хвилювалася, що воно не піде купатися, що поверне назад, чи може океан зникне? Ти вірила, ти знала, що буде тільки так і не інакше. Мені зараз потрібна ваша така сама віра. Від вас багато не треба: забути про розбрат, уявити щось приємне та слухати мене. А все інше повинно статися саме по собі. Можете налаштуватися, а коли будете готові, то всідайтеся зручніше, розслабтеся і віддайтеся своїм найщирішим мріям. Не треба думати про погане – нам бажано посилати в загальний казан позитивні емоції.
– Про який казан ти говориш? – спитала Новія.
– Це я умовно так назвав нашу спільну справу. То що, мені розраховувати на вас?
– Звичайно, нема питань, – погодилася аргентинка.
Галя та Цофія знизали плечима, мовляв, куди ми дінемося, а Субомі, коли Василь подивився на неї, лише легенько усміхнулася, на що отримала зустрічну посмішку.
– Василю, не хвилюйся, ми все зробимо,- Ю Вей перезирнувся з австралійцем та індусом. – Еге ж, хлопці?
– Тільки давай вже без спотикачу, добре? – Модесто поглядав то на аргентинку, то на дерево, яке вони вдвох виростили. – Бо я не впевнений, що знову втримаю Новію.
– Цього разу обійдемося без допінгу – експеримент повинен бути чистим. Якщо готові, сідайте попарно, ось так, – Василь показав, як треба сідати – Добре. Посидьте трохи, заспокойтеся, налаштуйтеся на приємне, можете прикрити очі.
Василь став збоку, щоб не заважати, дочекався поки всі всядуться, обійшов творчий октет, зупинився навпроти американки та Ю Вея.
– Зараз  я почну говорити, можете мене слухати, але буде краще, якщо моя промова слугуватиме вам лише фоном, віддайтеся своїм почуттям, своїм думкам, нічого не робіть під примусом – нехай ваша сила сама витікає з вас і творить те, чого бажає ваша душа.
Василь присів навпочіпки, поклав руку на переплетені долоні китайця та Цофії. Жінка спочатку здригнулася, напружилася, та  Ю Вей, не розтискаючи долонь, великим пальцем погладив її руку й американка знов розслабилася.
– У мене теж є сад, Ю Вею, – почав тихенько Василь. – Був. Невеликий. Хотілося мати в ньому всього потрохи, та площа не дозволяла. Раніше щороку висаджував квіти, кущів теж було різних вдосталь... До чого це я веду – коли приходив з роботи, то наскільки б не був зморений, в першу чергу йшов у садок. Жінка ще казала: “ Ти такий смішний, – каже, – коли поміж дерев ходиш. Зосереджений, серйозний, наче  мала дитина, яка щось робить і окрім свого заняття більше нічого на світі не бачить.” Говорить і сміється, по доброму так. Але ж це правда – кожне дерево, кожна квіточка проходила через мої руки, я хворів разом з ними, радів розпусканню бруньок, появі першого плоду. Ти зрозумієш мої відчуття, Ю Вею, я бачу. Спробуй передати їх Цофії, бо вона виросла в місті....
– Наше містечко маленьке,- американка  відповіла теж тихо, – майже звідусіль оточене лісами, так що…
– Цофіє, не треба слів, передай відповідь через своє вміння. Заплющ очі, уяви те, що хочеш показати…
Василь побачив, що китаєць, який дивився десь позад нього, здивовано підняв брови й усміхнувся.
Не відпускаючи руку зі стиснутих долонь американки та Ю Вея, Василь повернувся й побачив, як дерево Новії та італійця почало міняти колір листя – тільки що воно було зеленим, аж ось потрохи стало жовтіти, з’явилися білі, червоні та ще якісь, наче прозорі, відтінки. Збентежені бабайці метушилися поміж гілок, не розуміючи, що відбувається, а коли раптом листя почало опадати, дорослі тваринки скочили на землю й заверещали, мабуть, запрошуючи малих послідувати їхньому прикладу. Дітвора, чи боялася злазити, чи просто не хотіла цього робити, знай продовжувала собі далі гасати деревом. Один з батьків вже зібрався допомогти їм, вчепився за стовбур, щоб піднятися догори, та раптом все різнокольорове листя з дерева здійнялося в повітря, невідомо як згуртувалося й утворило чудернацько-фантастичну фігуру. Тільки коли цей невідомий  об’єкт облетів навколо дерева й попутно прийняв на свою спину малих бабайців, які сприйняли його наче старого товариша, Василь в обрисах летючого звіра побачив знайомі риси міфічного дракона. На його мовчазне питання Ю Вей лише усміхнувся й продовжив далі спостерігати – чи може керувати? – польотом казкового красеня.
Дракон опустився до трави, підчепив дорослих бабайців собі на спину, так, що ті навіть не встигли злякатися, ще раз облетів дерево й попрямував у бік хаток.
З однієї з них саме вийшли близнюки й дракон ледь не зачепив їх своїм хвостом, після чого зник серед дерев, що росли поза будиночками. Видно було, як присів, мабуть, з переляку, коротун і завмер з розкритим ротом Дідько, зачаровано споглядаючи небачене досі крилате диво. Куцак озирнувся на центр галявини, де сиділи Василь з кандидатами в деміурги, сказав щось братові й вони швидко пішли туди, де тільки-но зник листяний дракон.
Тим часом на голому дереві плоди стали тріскатися і з них посипалося великого розміру насіння. Частина упала на траву й зникла, інша незрозуміло як піднялася догори на “небо”, там вибухнула, наче святковий феєрверк  і застигла в своєму яскравому максимумі, мигаючи, наче зірки морозної безхмарної ночі.
Все це відбувалося за повної тиші. Василь озирнувся й побачив, що інші пари теж спостерігають за дивотворінням американки та Ю Вея. Сама Цофія й досі сиділа з прикритими очима, які, проте були спрямовані догори й збоку здавалося, що жінка милується зірками.
Василь відпустив стиснуті долоні першої пари, піднявся і зітхнув. Американка відчула, що він прибрав свою руку, розплющила очі:
– Щось вийшло?
– А ти сама подивися, – відповів Ю Вей, показуючи на “небо”.
– Але це ще не все, – Василь усміхнувся. – Вашому тандему вдалося створити раніше небаченого звіра.
– Це ти про бабаків?
– Ні. Бабайці теж новий вид, але це інше – таке я міг собі уявити тільки в казках.
– То де він, щось я не бачу нікого? Чи воно настільки мале?
Василь засміявся:
– Він полетів он туди, за хатки. І мені здається, що це ідея твого напарника, реалізована вами обома.
– Василю, що в тебе за звичка, тягти кота за його кульки – кажи вже, хто це, – не викаблучуйся.
– Цофіє, ми створили дракона, – притримуючи долоні жінки, відповів китаєць. – Вибач, але мені закортіло чомусь саме його. У нас, в Китаї, дракон є тотемною твариною, це уособлення всього самого доброго й світлого в цьому світі...
– А він хоч гарний вийшов?
– Дуже. Маю надію, що ще побачимо його.
– Василю, у нас вийшло, бо ти брав участь?
– Не знаю. У мене було бажання сприяти цьому, я дуже хотів, щоб спроба була вдалою, але основна робота дісталася вам з Ю Веєм. Гаразд, відпочивайте. Субомі, ви з Даром готові?
– Хіба можна бути готовим до життя? Тут – або живеш, або ні.
– Субомі хоче сказати, що звичайно готові, – індус узяв долоню нігерійки в свою.- Розпочинай, дуже вже кортить дізнатися, що ж вийде з наших рук.
Негритянка взяла Василеву п’ятірню й поклала на свою з Дамодаром переплетені долоні.
– Ми вже зрозуміли, що з тобою це виходить краще. І можна, я не буду заплющувати очі?
– Як що ти цього бажаєш? Чого ви усміхаєтеся? То занадто серйозні, аж страшно  інколи дивитися на вас, а тут світяться, наче повня безхмарної ночі. Зізнавайтеся, вже щось задумали?
Нігерійка захихотіла, а Василь лише зараз помітив, що вона дивиться десь поза його спину. Індус теж дивився туди й вуса його розділилися на дві половинки – він усміхався на всі кутні.
Василеві не залишалося нічого іншого, як обернутися й вигукнути?
– Йо-ой!
Голе досі дерево замість листя вже було вкрите великими різнобарвними сніжинками, які відбивали світло нових “зірок”, наче дзеркальна куля на танцювальному майданчику. Їх було так багато, що ні стовбура, та навіть й гілок роздивитися крізь них не було ніякої можливості. Сніжинки не падали додолу, знай собі колихалися на одному місці, хоча ніякого вітру не спостерігалося.
Коли Василь придивився уважніше, то помітив деяку закономірність в їхніх рухах, їхньому блиманні. Здавалося, що десь там, поза межами його слуху, грає нечутна мелодія, а дерево всього лише виконує функцію великого візуалізатора.
Василеві кортіло запитати, звідки Субомі та індус – жителі тропіків, – знають про сніг, але він побоявся зруйнувати неймовірне видіння, тому сидів тихо й спостерігав.
Несподівано листя-сніжинки розсунулися  й назовні виглянуло перелякане мавпяче обличчя, з дзьобом замість носа та пір’ям на місці чуба. Дзьобоніс хотів щось, мабуть, сказати, бо вже розтулив рота, але встиг лише булькнути й відразу заховався назад.
Через мить стовбуром на траву потихеньку опустилася велика біла горила. Василеві здалося, що людей перед собою вона взагалі не помітила, бо всілася  й спокійно почала збирати навколо себе різнокольорове листя, яке не полетіло хтозна куди разом з драконом.
Тим часом з дерева злізла ще одна горила, вже звичного для ока темного кольору, щось гукнула догори й звідти, наче невеликі лантухи, гепнулися долі двоє дитинчат, а третє зависло на чиємусь, схожому на лев’ячий, хвостові. Маля верещало, та випускати хвоста не хотіло. На допомогу йому поспішили перші двоє гориленят і під їхньою вагою здобич опустилася трохи нижче, бо стало видно ноги лева, які намагалися втримати тіло на дереві.
Спроба малят стягти звіра не залишилась поза увагою темної горили. Вона підійшла та смикнула за хвоста двома лапами й на траву відразу ж упало схоже на грифона створіння. Воно відразу схопилося на ноги, змахнуло синіми крилами, чим підняло в повітря залишки листя, і спробувало злетіти. Але малеча міцно вчепилася в свою здобич і спроба птахолева з мавпячим обличчям  могла закінчитися невдачею, якби не втрутилася біла горила.  Альбінос відклав уже зібране листя, схопив двох малят і підтягнув до себе на коліна. Гориленята, мабуть, з переляку відпустили хвоста й грифонові вдалося все-таки злетіти. Третій малюк верещав, але тримався, доки не вдарився об гілки й упав нарешті до рук темної горили. Дерево легенько затряслося, з нього посипалися сніжинки й укрили тонким шаром все, що знаходилося внизу.
Засніжені тварини чомусь нагадали Василеві великодні писанки, такі ж святково-яскраві, хіба що тільки без рук та ніг. І альбінос йому здавався чимось знайомим, але ніяк не виходило згадати, чим.
Грифон зник за деревом, невдовзі з’явився над хатками й полетів далі, в тому ж напрямку, що й дракон. Темна горила не відразу, але загнала малят нагору, подивилася на білявого, щось мугикнула йому й теж полізла слідом за дітьми.
Альбінос рукою струснув з голови сніжинки, намацав зібране раніше листя, розклав на колінах, потім почав вимощувати його собі на лоба, на потилицю, на вуха.
Василь не розумів, навіщо він це робить, аж поки не почув позад себе, як Новія комусь говорить: “Поглянь, капелюха собі майструє!”
Тільки тоді до нього нарешті дійшло, що так Субомі підкреслює схожість білої горили та його, Василя.
Альбінос тим часом намагався подивитися, що у нього вийшло, смішно косив очима й вертів головою так, що листя врешті-решт розлетілося. Горила нервово ще більше розкидала його, озирнулася, зітхнула й теж полізла на дерево.
На галявині запанувала тиша. Василь відчував, що всі дивляться на нього, принаймні індус та Субомі це робили відверто, усміхаючись при цьому самі собі, а може насправді йому, Василеві.
Зачекавши ще трохи, Василь прибрав свою долоню зі сплетених рук аргентинки та Дамодара, подивився на інших.
– Що?
– Білявий – це твій вплив на процес?- перепитала Галя. – А нічогенький такий, хоч і горила. Схожий на тебе.
– Нічого я не впливав, принаймні свідомо цього не робив. Я взагалі не знаю про свою роль у всьому цьому. Тож не дивіться на мене, як на… білу мавпу.
Василь посміхнувся:
– А схожість є, визнаю. Дякую вам, Даре, Субомі. Новіє, тепер ваша черга.
Аргентинка заплескала в долоні.
– Нарешті, бо я вже почала хвилюватися, що ти всю енергію потратиш на інших, а нам з Модесто не вистачить.
– Але ж я не напружуюся, енергію не трачу, сиджу й спостерігаю лише.
– Може ти просто цього не відчуваєш. Втім не важливо, ми вже всілися, розпочинаймо. Модесто, подай-но свою руку.
– Ти вже придумала, що будеш творити? – спитав Новію  Василь, сідаючи біля неї на траву.
– Навіщо, хіба минулого разу погано й без цього вийшло? Модесто заспіває, я налаштуюся на мелодію, а там воно саме кудись виведе. Каталізуй вже нас.
– Що?
– Василю, прокидайся! Клади вже до купи свою долоню.
– Ох ти ж і нетерпляча, Новіє.
– І не тільки – я вже казала про це.
– Мені вже можна співати? – тихенько спитав Модесто.
Василь хотів сказати, що спочатку він почне говорити, а вже потім італійцю можна буде заспівати свою баркаролу, але аргентинка випередила його.
– Звичайно, ми вже готові. Італієць спочатку замугикав щось бравурне, потім прокашлявся й завів пісню без слів. “Дійсно, талант, – подумалося Василеві.- І чому його в гондольєри понесло, міг би в опері виступати? Слава, гроші. Втім, це його справа.”
На галявині тим часом від співу італійця, чи від чаклування Новії, з дерева позлітали всі сніжинки й стало видно в самому його центрі кубло, де, згорнувшись калачиком, спали всі горили – старші по краях, а малеча між ними. Ні пісня, ні шурхіт снігу, що оадав, не розбудив їх, тільки альбінос, наче уві сні,  поплямкав щось, пригорнув до себе малят і  засопів собі далі.
На дереві почали набрякати бруньки – це було видно неозброєним оком,- потім з’явився перший листочок, за ним ще один, і ще, і ще, аж поки вся крона не зазеленіла соковитим смарагдовим кольором. Водночас під деревом потяглися догори перші паростки з насіння, яке впало ще під час чаклування Цофії та Ю Вея. Деревця росли дуже швидко, а коли досягли зросту людини, несподівано для всіх витягли коріння з грунту й почали розходитися в різні боки. Невдовзі вся галявина була засаджена новими деревами, до речі відстань між ними була доволі велика, мабуть, щоб надалі їхні крони не змагалися за місце під сонцем. Деяким саджанцям довелося в пошуках вільної ділянки пройти навіть за хатки й Василеві стало цікаво, чи зможуть вони перетнути невидимий кордон між їхнім Філіалом та справжнім Раєм, але він вирішив про це дізнатися після того, як закінчить експеримент з усіма учасниками.
На основному дереві вже розпускалися квіти, причому не одноманітні, як це буває зазвичай, а різної форми та забарвлення. Водночас невідомо звідки з’явилися безліч метеликів та невеликих, на кшталт колібрі, пташок, які літали від квітки до квітки й своїм мерехтінням створювали фантастичну візуалізацію пісні гондольєра.
Василеві чомусь подумалося про сімейку горил – як вони там? чому не виходять? чи може вчаділи від аромату квітів?
– Все, досить, – він прибрав свою руку з переплетених долонь Новії та Модесто. – Зробимо перерву.
– Василю, що сталося? Ми ще не закінчили. Чи тобі не сподобалося те, що у нас вийшло? Василю, ти чуєш? – аргентинка вже смикала його за руку. – Що з тобою? Ти раніше не був таким.
Модесто мовчки спостерігав за діалогом і втручатися, мабуть, не збирався. Зате Галя вже була тут як тут:
– Який гедзь тебе вкусив? Поглянь, Новія ледь не плаче – тобі подобається дивитися, як течуть жіночі сльози? Може все-таки поясниш свій вчинок?
– Вибачте. Я, мабуть, ввів усіх в оману – нафантазував собі чортзна чого, ще й вплутав і вас у це.
– Так, Василю, нумо закінчуй свої песимістичні розмови, – Кей стояв поруч, тримаючи Галю за талію. –  Розкажи нам зрозумілою мовою, що не так. Невже тебе не вразили результати попередніх експериментів? Невже після цього ти ще сумніваєшся в наших, та й своїх теж, можливостях?
– Я не можу доступно це пояснити. У мене присутнє якесь відчуття неправдоподібності всього, що відбувається. Ось це місце, ці хатки, дерево, якого не повинно бути – це, мабуть, ілюзія, а ми всі, або хоча б тільки я – під дією гіпнозу. Втім, раніше я вважав, що на мене гіпноз не діє. Ущипніть мене – може я дійсно сплю?
Галю не треба було два рази просити й через мить Василь вже волав на всю галявину:
– Ой! Боляче ж! Я просив легенько.
– Хіба? – Галя посміхалася. – Я, наприклад, цього не чула? Може хто інший чув?- вона обвела присутніх поглядом. – Всі мовчать, отже, не казав. То ж витри свої шмарклі й закінчуй те, що почав. На тебе все людство дивиться.
Василь іронічно посміхнувся.
– Невже все?
– На даний момент так воно і є, бо окрім нас інших людей тут немає.
– Гаразд. Я спробую. Новіє, на чому ми закінчили? Новіє, ти де?
– Он де вона, біля дерева, – тихо відповіла Субомі. – Говорить про щось з горилою-альбіносом. Покликати її?
– Ні, не треба. Мені здається, вона не захоче продовжувати сеанс. Ще раз вибачте – щось на мене найшло, зірвався. Галю, готуйся. Зараз Новія повернеться і ми продовжимо з тобою.
Аргентинка шепталася з горилою доволі довго – альбінос нахилявся до вуха жінки, щось бурмотів, а та у відповідь усміхалася, кивала головою, інколи щось шепотіла навзаєм. Нарешті примат піднявся на дерево, а Новія, продовжуючи усміхатися, повернулася до гурту.
– Про що ви так довго? – першою запитала Галя. – І якою мовою ви спілкувалися?
– Якщо відверто – я над цим не замислювалась. Говорили, та й усе. До речі, Модесто, йому сподобалася твоя пісня. Італієць аж зашарівся, та нічого не відповів.
– Новіє, вибач за мій негарний вчинок, – почав було Василь, але аргентинка його перебила.
– Пусте, забудь.
Мабуть, інформація, передана їй горилою, все-таки муляла, тому що Новія не витримала, нахилилася до Галининого вуха й щось їй зашепотіла. Галя слухала мовчки, але вираз її обличчя говорив про те, що вона дуже здивована.
Американка не стерпіла:
– Ти ж казала, що це секрет, чому ж тоді патякаєш кому попало?
– Цофіє, ця інформація й до мене також  відноситься,- Галя не стала сердитися, навпаки, навіть посміхнулася у відповідь. – Так що все в межах домовленостей.
– Але ж це не культурно, шептатися при всіх, – додав китаєць.
– Ю Вею, не будь базарною тіткою – у жінок можуть же бути свої таємниці, еге  ж? Якщо виникне потреба, вас теж повідомлять про їх зміст, – Галя розправила свою сукню. – Кею, підходь, підійшла нарешті наша черга. Василю, не тікай –  без тебе не почнемо.
– Я не збирався, – боковим зором Василь бачив, як Новія вже шепочеться з Цофією та Субомі. – Всідайтеся, я подумаю трішечки про що говорити.
– Не треба думати – сядь поруч і приєднай до наших долонь свою, – все інше зробимо ми з Кеєм.
Василь був заінтригований: після розмови з горилою-альбіносом в поведінці Новії дещо змінилося, перемовини на вухо з іншими жінками змінило і їхню поведінку теж. Про що ж балакали аргентинка та горила? Чому на нього дивляться, як на альбіноса?
Тим часом на дереві почалася чергова трансформація: квіти осипалися і на їхньому місці почали наливатися соком різноманітні плоди. Деякі Василь вже бачив: онде яблука, груші, там банан і апельсини. А оці вже були незнайомі –  схожі на гігантські реп’яхи жовтогарячого кольору, кожен розміром з великий кабак, які ще й до того ворушилися, наче в них сиділи живі істоти. Невдовзі один реп’ях зірвався і замість того, щоб упасти додолу, полетів нагору, зник серед туманного “неба” і через мить яскравий спалах на тому місці освітив галявину не гірше справжнього сонця. Потім ще один реп’ях відірвався від гілки, злетів догори та зник, щоб вибухнути вже в іншому місці. Як раніше зірки з’являлися на умовному небі, так зараз безліч яскравих сонць засіяло аж до горизонту.
Поки всі милувалися фантастичним видовищем, Василь побачив, як із-за хаток вибігли Дідько з братом й попрямували до гурту. Вигляд у них був серйозний, якщо не сказати – переляканий.
– Дідьку, ви таке пропустили?  – не втримався, щоб не похвалитися, італієць.- Тут…
– Почекай, Модесто, ми майже про все знаємо. І не тільки ми, – відповів Головчорт. – Василю,  мені не відомо, як у вас це все вийшло, але часу тренуватися більше немає. Вашого дракона, дерева, що ходять самі по собі, оці сонця бачили деміурги, про яких ми говорили раніше. Якби результати вашого чаклування залишилися в нашому Філіалі, то можливо домовитися вдалося б.
– Ви говорили з ними?
– Так.
– А стіна? Вона не заважала?
– Ні. Чути було добре та й бачили ми один одного відмінно, а пройти ні їм, ні нам через стіну не вдалося. Ісімсіз вмовляв нас перейти під їхнє керівництво, але  Куцак майже вговорив їх поки що нас не чіпати.
– Дідьку, я бачив батькові очі, коли Німету обіцяв нам безпеку, розміщення в Раю, та інші гаразди, – втрутився коротун. – Вони говорили, щоб ми не вірили речам деміургів.
– Чому ти раніше про це не сказав?
– Не встиг – саме тоді над нашими головами дракон перетнув стіну й зник десь поза спинами наших візаві.
– Дракон зумів пройти через перепону?- здивовано перепитав коротуна Василь.
– І не тільки дракон – грифон перелетів її, наче нічого перед ним і не було. Дерева теж помандрували, не помічаючи стіни. І сонця перелетіли вглиб Раю, наче птахи.
– Тобто, вони всі пройшли до основної території Едему?
– Так, – Куцак виглядав стурбованим. – І це не сподобалося деміургам – я бачив страх в їхніх очах. Що й не дивно – одне діло, коли ти щось твориш в резервації, а зовсім інше, якщо в небезпеці твоя територія. Вони звикли все тримати під контролем, а тут незаплановані звірі, дерева-мандрівники, зайве освітлення у вигляді багатьох сонць – я б теж перелякався.
– Нам цього точно не пробачать. Отже, у нас залишилася одна спроба – налякані деміурги спроможні на все, і невдовзі слід очікувати їхнього візиту сюди.
– Але ж, Дідьку, ми не впевнені…
– Василю, пам’ятаєш, я жартома називав тебе Людиною Зеро?..
– Як, як? Повтори, що ти сказав? – аргентинка, яка перед цим разом з усіма уважно слухала, вийшла наперед.
– Кажу: ще на початку нашого знайомства з Василем, назвав його Людиною Зеро, тобто нулем, невідомим Ніщо. А чому ти перепитуєш?
– Саме перед вашою появою Новія мала розмову з горилою-альбіносом, – продовжила Галя. – І та їй повідомила, що серед нас є Ніхто, який допоможе всім стати справжньою Безкінечністю. І що цей Ніхто також білий і також схожий на горилу. Новія відразу подумала на Василя.
– Агов, почекайте! Що за горила, що за альбінос?- озвався коротун. – Дідьку, про що ви балакаєте?
– Брате, я  сам ще не все зрозумів, але мені здається що ми на порозі якогось відкриття. Що ще казала ваша горила?
– Для того щоб досягти Безкінечності, потрібні всі цифри, а Ніхто повинен підтримувати їх, а не стримувати.
– Про Василя ми все зрозуміли, а от про цифри – ні,- до розмови приєдналася Цофія. – Може у вас є якась думка стосовно них?
– Цифри, кажете? – Дідько почухав бороду. – Їх зазвичай дев’ять і нуль на додаток.
З нулем визначилися – це Василь. Він також Ніхто, Зеро, Людина, якої немає.
Але вас восьмеро та ми з братом – десять. Вже не сходиться.
– І ще ментори, – додав Ю Вей.
– Ні, вони майже не беруть участь в експерименті.
– Якщо цифру вісім покласти горизонтально, то вийде знак безкінечності. – Дамодар також додався до обговорення. –  А хто з вас дев’ятка – ти, Дідьку, чи твій брат – я не знаю.
– Може одного з вас треба виключити зі списку? – запропонував Кей. – Тільки як вирішити, хто нам потрібен?
– Нікого не треба виключати, – нарешті озвався Василь. – Якщо вважати слова горили правдивими, то дев’ятка – обидва брати. Бо вони близнюки, отже, одне ціле, примхами долі розірване навпіл. До того ж їхній батько теж деміург, а мати  - земна жінка. Мені тільки не зрозуміло, як трактувати “стримування” та “підтримку”? Я ж наче вас ні в чому не обмежував, як міг підтримував. Невже цього мало?
– Коли я ходив до школи, – втрутився Ю Вей, – вчитель розповідав нам про нуль. Говорив, що це тільки зовні непотрібний знак, а насправді за його допомогою можна числа збільшувати, або навпаки – зменшувати. Головне, де він буде розташовуватися – якщо після цифри, то вона стане вдесятеро більшою, а якщо перед, і з комою, – вдесятеро меншою. Може це якось допоможе?
– Є!- вигукнув Дідько. – Всі замовкли, щоб не злякати. Зараз я спробую оформити думку.
Головчорт хмурив брови, чухав лоба й бороду й врешті-решт видав:
– Василю, ви коли перед цим творили, ти сидів перед парами?
– Так.
– Дівчата, а ви що планували створити?
– Я – сонце, в першу чергу,- відповіла Галя.
– Я – зірки, – додала Цофія.
– Мені хотілося відтворити океан, – але не вдалося, – сказала нігерійка.
– Зате я не жалкую – моя весна була яскравою,- Новія накручувала на палець пасмо волосся.- І ще… Втім, не важливо.
– Отже, тепер треба, щоб Василь був позад вас, підтримував.
– Але ж я не зможу покласти свої долоні на всі вас,- Василь відчував себе винуватим, тому що не знав, як допомогти.
– Якщо ми всядемося в коло й візьмемося за руки, то зв’язок будь з ким  означатиме загальний контакт, – запропонував індус.
– Василь в колі, а ми дивимося зовні, – уточнив Ю Вей.
– А про що нам думати? – запитав італієць. – Треба ж, щоб мета була спільна, так? А то знов буде – “хто в ліс, а хто по дрова.”
– Я зрозумів, – Василь розправив плечі. – Всідайтеся, як домовилися, Дідьку, візьми брата на коліна – Куцаче, так треба, – все інше залиште мені.
Василь завмер, дивився на дерево й пробував згадати все, що з ним трапилося за останній час. Здавалося, пройшло всього лише декілька земних днів, а вражень та інформації вистачило б не на одне життя. І те, що відбувалося зараз, мабуть, теж було запрограмовано невідомо ким, бо нарешті він досяг своєї мети – бути комусь потрібним. Звичайно, цікаво, що буде далі, але це буде потім. Тепер він опора для цих людей – звучить фантастично, але якщо в це вірять інші, то який сенс не вірити йому?
Але ж не дарма кажуть, що першим було слово. Що змусить з Нічого створити Все?
– Василю, ми вже готові,-  перебив Дідько його роздуми. – Кажи, що робити – ми всі зосереджені на тобі.
Василь озирнувся. Навколо нього, взявшись за руки сиділи незнайомі колись люди. І не тільки люди. Якщо вірити словам братів-чортів – на нього зараз дивилися деміурги, майстри, творці, дивилися з відкритими очима, повними довіри та надії. “Ось воно!” – Василь усміхнувся.
–  У мене ніколи не було такого досвіду, тому я не знаю, що робити, що говорити. – Він поклав свою руку Дідькові на плече. – Але я відчуваю, що основним питанням будь-якої творчості є любов.
Любов, кохання, лав, аморе, амор… Не важливо, якою мовю це сказано, головне, щоб відчувати її. Згадайте себе в цьому почутті, відкрийтеся йому, пориньте в нього повністю і коли воно заполонить ваше єство до останньої клітинки, до останнього атома, відновіть в пам’яті, з чим ця емоція була пов’язана. Почніть віддавати, відзеркалювати кохання, станьте своєрідним джерелом його, уособленням сонця, яке не спалює все, що поряд, а дарує лише світло та тепло; протягніть проміння свого кохання, наскільки дозволить ваша уява, наскільки вистачить ваших сил, а якщо здаватиметься, що вони вже закінчуються, зачерпніть нову порцію зі свого бездонного джерела й продовжуйте випромінювати найкраще, на що спроможні.
Ви разом надвелика сила, ви ще не розумієте, куди вона може завести, але я бачу, як прокидається світанок нового, досі небаченого Світу – це ваша спільна робота, – не зупиняйтеся, віддавайте все, чим багаті й стане ще багатшими. І весь цей світ буде вашим також.
Слухайте мене, але не зациклюйтеся на моєму голосі. Я – Ніщо, я – всього-на-всього провідник, дороговказ. Ваша ціль – ви самі. Дістаньтеся найпотаємніших куточків вашої підсвідомості, витягуйте звідти все, що заважає вам рухатися вперед, освячуйте його живою водою свого кохання і теж кидайте в горнило, в якому вже гартується, ущільнюється ядро нового Всесвіту.
Все, що у вас присутнє, лише збагатить новий світ. Але повторюю – робіть все з любов’ю.
Кохання – це свято уяви над інтелектом. Не стримуйте свою уяву, і нехай інтелект наздоганяє її, співпрацює з нею.
Кохати – значить бачити диво, яке не бачать інші. Подаруйте можливість бачити диво всьому, що можете уявити. І нехай для вас  в цьому процесі не існує ніяких перепон…
Краєм ока Василь побачив, як від кожного з присутніх до нього потягнулися світлі промені. Він відчув, як вони заполоняють все його єство, перетворюючи кожну клітинку тіла на нову Галактику. І коли тиск цього світла став неймовірно високим, Василь вибухнув...

***
Десь голосно співали цвіркуни – може за вікном, а може у вухах. Втім, це було вже  не важливо, бо Василь нарешті відчув те, до чого завжди підсвідомо прагнув – гармонію. Він, мабуть, не зміг би описати словами своє відчуття, як неможливо намалювати шепіт вітру, або запах зірок, але йому хотілося, щоб кожен відчув її, хотілося всім показати дорогу до неї. Проте пам’ять нашіптувала Василеві, що кожен повинен сам знайти свій шлях і самостійно пройти по ньому, бо тільки власний досвід дозволить розкритися гармонії повністю. Тому все повинно йти, як іде – потрібне знання знайде свого адресата в потрібний момент, – і врешті-решт все буде так, як має бути.

04.01. - 22.03.2018
_________________________________
Післямова.
Вітаю всіх, хто дочитав до цих рядків. Хотілося б почути не лише слова подяки – якщо твір сподобався, – але й зауваження, бо досконалим своє дітище не вважаю. Ваші пропозиції, в разі моєї з ними згоди, обов’язково будуть враховані під час чергового редагування твору.
Дякую

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Роман Мтт, 28-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 23-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 22-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1589550971985 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …