Потай, не афішуючи, зійшлися. Перебрався до Каті в середу, а в неділю малася добре клювати риба, тож Сем зібрався на рибалку. Це було його друге після сцени захоплення, проти якого Гліцинія не мала свого часу нічого проти, бо звідтіля, на противагу сцені, він приносив не тільки порожні оплески в захмелілих очах, а добре відро, а то й два, риби.
Поцілував Катю, зібрався на рибалку.
– Куди? – сонно потягнулася Катя.
– На рибалку, сонечко, – пояснив. – Нюхом чую, будемо сьогодні з рибою.
– Не смій! – схопилася з ліжка. – Одного ледь відучила від цього браконьєрства, аж на тобі – й другий туди ж.
– Не зрозумів, – щиро розгубився Сем. – Я ж розповідав, що я затятий рибалка.
– А що тут розуміти? – вередувала, надувши губки, Катя. – Я люблю до нестями природу й нікому, хто близько біля мене, не дозволю її плюндрувати.
– То й не плюндруй, – розгубився зовсім. – Я ж тебе з собою не беру.
– Ще чого не вистачало, – стала в дверях. – Ти маєш відчувати мою душу, аби не перетворитися в мого колишнього Василя.
– При чому тут душа до невинної рибалки, Катю? – отетеріло стояв посеред кімнати, не знав, як діяти далі. – Коли ми зустрічалися, ти ж не мовила й слова проти мого захоплення.
– По-перше, я ненавиджу, коли вбивають ради розваги живе, будь то високого польоту птаха чи безмовна риба. А по-друге, я люблю, щоб мені корилися, бо яка ж то любов без покори. Поки ми зустрічалися, ти не був близько біля мене, принаймні, в тій стадії, коли ми одна родина, отже, й одне ціле. А тепер ситуація змінилася кардинально, я відповідальна за тебе, а ти за мене, аби я себе не втрачала, як особистість, – не вгавала.
– Ти, ще чого доброго, й на сцену мені заборониш виходити, – кліпав повіками.
– На сцену – ні, – роз’яснювала, – сцена – то твоє. Я, навпаки, все від тебе відмету, аби ти був лишень при сцені. Я зроблю з тебе актора. Ти навіть сам не знаєш, що я з тебе годна зробити. Але для цього мені потрібна твоя безвідмовна покора.
– Ще чого?! – обурився. – Що ж це за актор, як він без волі?
– Не плутай, Самійле, волі в творчості з волею в житті, – хотіла погладити по щоці.
Мимоволі відсахнувся.
– Що ти з мене здатна зробити, коли не зробила чогось дуже цінного в професійному чи творчому плані з себе? – не вірив її запевненням. – Задля чого я маю відрікатися від усього?
– Я – не ти; в мені крихта таланту, а в тобі – скеля, – таки пригорнулася. – З мене можна хіба цяцьку вистругати, а з тебе – монумент.
– Та вже пізно щось із мене стругати, – противився. – Та й усе мене влаштовує. Чого я маю жертвувати всім життям заради якоїсь примарної чиєїсь уяви?
– Не хочеш жертвувати – не жертвуй, – відштовхнула – Але нащо тоді ти мені, коли не віриш сам у себе? Як я можу вірити в твою силу, коли в неї не віриш ти сам? Нащо мені твої криваві риб’ячі ріки, коли я бачу в тобі актора, а не монстра?
– Та я рибалка, а не монстр, протри очі, жінко, – не витерпів, заперечив грубо. – І чим ти краща від Гліцинії, коли так же само хочеш привласнити мою душу?
– Вона її хоче похоронити, а я покласти в сейф на збереження, щоби з часом у цех Мельпомени на шліфування віднести, аби виточити брильянт на тисячі творчих каратів, – гаряче шепотіла.
– У нашому райцентрі, Катю, схаменися, що ти городиш? – намагався привести жіночку до тями. – Поясни – як? Як, де, чим і за що ти збираєшся мене шліфувати в тисячі каратів, коли в нас дві тисячі грошей на двох і так буде чи й не до нашого скону?
– Собою, для себе, – налила раптом сльозами очі. – Самійле, ти там маєш бути, на сцені. Я все життя готова покласти, аби тільки бачити твою неперевершену гру. Скрізь, де тільки можна в цьому світі.
– Так дивися, хіба ж я заперечую, – аж зітхнув чогось полегшено.
– Значить, не йдеш на рибалку? Ніколи? – раділа його полегшеному подиху.
– Та з якого дива? – напружився.
– Бо я тебе бачу, побач же й мене! – кричала. – Я нащо одну порожнечу прогнала, щоби тут же в другу впасти?
– Катю, твої вимоги дурні й безпардонні, – кинув. – Я піду на рибалку, бо я так хочу, бо я це люблю.
– Ти теж бачиш тільки себе, – відвернулася. – Йди. Але без права повернення.
– Мені вже це казали, – підійшов, хотів обняти за плечі, але вона ними пересмикнула, тож відмовився від затії. – Гліцинія казала. То в нас спільні діти, море спільних днів і турбот, і то я не віддав волі. Невже думаєш, що віддам тобі, коли між нами тільки душі й ледь крапля спільного життя? Я не люблю, коли мене роз’єднують, Катю. Я не терплю роз’ємності.
– То йди, чого стоїш, – мовила, не озирнувшись навіть.
– Прощай, – зібрав речі, пішов.
Відрибалив два дні. З ночівлею. Треба було кудись вертатися, бо в холостяцьку нору на знятій квартирі вертатися не хотілося зовсім.
– Піду до Гліцинії, там діти, – врешті вирішив. – Якщо не знає ще нічого про Катерину й не прожене.
Так і зробив.
– Що, – зустріла дружина в дверях, – осмислив, що поема в житті я, а не сцена?
Нічого не відповів, тільки буркнув:
– Я прийшов до сім’ї.
– А як же сцена? – не вгавала.
Заплющив очі, витис з них дві сльози.
– Я прийшов до сім’ї, – повторив.
– Ти добре подумай, щоби вибір був остаточний, – наголосила дружина.
Цілу ніч не спав, крутився. Вибір був не з легких, вибір був нестерпний, вибір був без волі, навіть не між двома жінками, вибір був між сценою й рибалкою. Сцена вабила більше, але на бік рибалки стали діти.
І він вибрав рибалку.
І стоїть тепер на міській площі перед будинком культури, в який ось уже шість місяців не заходив, бо ж обіцявся Гліцинії, стоїть і плаче. Повіялася з міста назавжди в невідомість, відцуравшись остаточно свого Васі, Катерина, ніде нікого, тільки закохана в чистоту Гліцинія дома та вудки в сараї, які щонеділі хоч трохи розвіюють душу, аби не скипілася в суцільний біль.
Його гукали, прохали ледь не на колінах вернутися в колектив. Він відвертав очі й відмовляв.
– Переріс я все це, – відповідав. – Утратив інтерес.
Врешті перестали прохати. Врешті й майже забули.
Тож він стоїть серед міської площі й плаче.
– Семе! – чує оклик.
Гліцинія! Звідки тільки й узялася тут?
Хотів витерти сльози, а вони натомість хлюпнули з-за вій річкою. Разом з ненавистю до неї, тої, що позаду, що забрала все.
– Що?! – повернувся, люттю переповнений весь.
– Ти плачеш? – натомість. – Ти плачеш, чоловіче? За сценою?
– А тобі що? – скрипів зубами, зрошуючи потріскані губи сльозою.
– А мені вже нічого, – відповідала Гліцинія. – Можеш вертати до своєї сцени. Там уже немає Катерини.
Аж остовпів і власними люттю та сльозами вдавився.
– Ти що, знала?... – тільки й спромігся вичавити з себе.
– А ти що ж думав, чоловіче, я від сцени твоєї скипалася? – гомоніла жінка. – Та побійся Бога. Мене твоя сцена хоч і не хвилює, я її хоч і не схвалюю, але най ти сказишся, плигай по ній, мені з того що, втрата велика, чи як. Але по Катерині плигати не дам. Бо я поема, я. Чи маєш щось проти?
– То мені можна на сцену? – не вірив своєму щастю.
– Але без великої чарки, – наголосила. – Хоча на рибалці, якщо чесно, ти зюзяєш більше.
– Мені можна на сцену? – одно допитувався.
Махнула рукою – йди, мовляв.
– Гліцю, ти поема, тільки ти, – побіг до будинку культури, потім повернувся, поцілував дружину в губи. – Бо поема там, де людину не роз’єднують.
– В нероз’ємності на частки людське щастя, Гліцю, – гукнув, відбігаючи. – Ти – поема, раз ти це відчула. Повір, ти найкраща поема на землі.
