Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45580
Рецензій: 89202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Колекція Дена

© Олена , 18-03-2018
Небо поволі біліло, очищаючись від темного нальоту ночі. Все чіткіше проступали  величні обриси башти, нагадуючи про те, що зараз я маю бути в іншому місці.
Хукаю на задубілі долоні. На годиннику за чверть дев’ята. А чергу, здавалося, хтось зачаклував, наславши на неї всемогутнє прокляття «нерухомості». Але ж не кинеш все, не побіжиш. Тітка заледве дістала додатковий талон на борошно.
Із захриплими звуками міського годинника, здається, прокинулась і продавчиня. Щойно я наблизився до заповітного віконця, шлях мені перегородив чоловік у темній шкіряній куртці. Впізнаю червоний плетений шалик, кілька разів обгорнутий навколо довгої шиї професора. Бігло привітавшись із дівчиною та забравши  борошно, Фаворик обернувся, на мить затримав на мені погляд.  
В цій ситуації тішило одне – сьогодні ми обоє запізнимось до інституту.
Нарешті з’являється моя двоюрідна сестра, Любця. Дівчинка вже вистояла чергу біля гастроному, отримала масло та олію, купила дешеві свічки. Передаю їй пакунок, поспішаю попрощатися.    

Свого часу наш інститут відкрили в колишньому маєтку графа, прізвище якого загубилося серед безкінечних сторінок історії. Велика трьохповерхова будівля з пологим дахом і величними колонами. Дев’ятнадцяте століття залишило багато подібних будинків у різних містах країни. Єдина незвична річ – башта у західному крилі з гострим, схожим на готичний, шпилем – екстравагантна забаганка власника або легковажна примха архітектора. В «зелені» пори року вона ховається за кронами  дерев, і лише взимку демонструє місту свою похмуру красу.  
Відчиняю масивні дерев’яні двері з кільцем, пролітаю повз вахтерку, яка застигла над чорно-білим екраном маленького переносного телевізора, з якого до неї щасливо посміхалися члени родини Кепвел,  і ледь не зіштовхуюсь перед аудиторією з Євгеном Мирославовичем. Фаворик встиг скинути верхній одяг, лишивши поверх коричневого костюму все той же червоний шалик. Професор викладає в нас уже третій тиждень, а ми ще жодного разу не бачили його без цієї яскравої частини гардеробу.
Шепочу одразу й вибачення, і вітання. Фаворик незворушно киває, пропускаючи мене вперед.
Не озираючись, прямую до свого місця, поряд з Денисом та Ігнатом.
– Макс, навіщо ти привів професора? – посміхаючись, штовхає мене в бік Ден. – Ми сподівалися, що його сьогодні не буде.
– Хай би не прийшов жоден з них, – розмріявся Ігнат.
– І навіть викладачка математики? – хитро примружившись, запитав Денис.
Звісно, професор Новорок – чарівна жінка. Але я не настільки люблю точні науки і схиляюся перед її східною красою, аби рахувати години до наступної пари.
Нашу розмову перериває гучний голос Євгена Мирославовича. Професор підходить до трибуни, за якою ховається більша частина його тіла. Ми бачимо лише смужку червоної тканини та видовжене, чисто поголене обличчя з чіткими скулами і важким, подвоєним підборіддям.
З початком лекції нашорошуємо вуха. Наша група поволі звикала до нового викладача. Попередник Фаворика, Белінський, несподівано покинув  інститут і, разом із сотнями своїх колег по всій країні, подався в дилетантське підприємництво. Тепер «комерсант» стоїть на ринку, торгуючи зимовим одягом.
Насправді  Белінський вважався поганим викладачем. Його тримали на кафедрі для солідності, бо той мав небачене для 90-х років диво – закордонну освіту. Хоч через це професора і ретельніше за інших перевіряли на «благонадійність».
Не відомо, як він свого часу потрапив до Франції, чому повернувся. Белінський не був дурнем, але надто тісно товаришував із зеленим змієм. Поглинула його та залежність, позбавивши решток гідності. Читаючи лекції, він тер червоні з похмілля очі і дихав на студентів міцним перегаром. А вони, наче міську легенду, передавали одне одному інформацію про те, що для позитивної відмітки в заліковці не обов’язково відвідувати всі лекції професора. Достатньо прихопити на іспит пляшку пива та пачку цигарок.
Белінський і сам не соромився оголошувати свій «тариф». Про це знали не лише студенти, а й інші викладачі. Та довгий час «французу»  все сходило з рук.

Белінського змінив Фаворик. Але на той час ми вже розучилися поважати як старого професора, так і його предмет. Та Євген Мирославович, дивак, який, здавалося, знав напам’ять кожну історичну дату від початку створення світу до сьогоденням,  одразу навів лад в аудиторії. При цьому він не опускався до криків та погроз. Вистачало стриманого погляду «господаря ситуації», наказової інтонації. Ми поки що не розгадали цього дивного чоловічка із червоним шаликом. А тому слухали і підкорялися.
Ден розгорнув лекційний зошит, поклав поверх нього інший. Палітурку нотатника  було обтягнуто чорною шовковою тканиною. На полях білосніжних сторінок проступало щось схоже на водяні знаки.
Не знаю, звідки в нього такий скарб. В наших крамницях подібний записник не дістанеш  навіть з-під прилавку.
– Твоє замовлення, – Ден передав мені пакунок, в якому лежала кольорова «райдуга» Slinky – подарунок для Любці. Минулого разу він дістав для дівчинки кілька Снікерсів. А вона порізала їх на частини і розділила між подружками.
Виймаю гроші, а Ден тим часом розповідає про краль, яких зустрів зранку біля гуртожитку. Ігнат демонстративно відвертається. Він не пропустить жодного слова  лектора. А наприкінці заняття матиме найкращий конспект. Правда, зумисне писатиме «кардіограмою», щоб той не розійшовся між студентами.
Роззираючись, помічаю в аудиторії Юлію. І вже не слухаю балачок Дена. Дівчина, притримуючи рукою прозорий  обідок для волосся, схилилася над зошитом.
– Вам не цікаво? – біля нас зупиняється Фаворик.
– Вибачте, – одночасно відповідаємо ми.
Він переводить погляд на нотатник в руках Дениса.
– Це якось стосується історії?
– Ні. Але…
– Тоді до кінця лекції це побуде в мене. Щоб не відволікало.
Він забирає нотатник. Ден мовчить і супиться. Здається, хлопець здатен одним лише поглядом затягнути шалик на шиї пана, який так нахабно привласнив його скарб.
За кілька хвилин до завершення пари Дениса Ярового викликають до деканату. Йдучи, він наказує мені забрати у професора свій нотатник. Киваю, підозрюючи, що він повернеться ще до закінчення лекції.  Ден постійно потрапляє в неприємності. Але він – племінник декана. Тому щоразу відбувається стриманими нотаціями і неофіційними доганами.
Цього разу Денис не встигає повернутися. А Фаворик, поклавши зошит поверх товстелезних книг та пошерхлих карт, заявив, що віддасть його лише власнику.
Дізнавшись про це, Ден розізлився. Давно я не бачив хлопця таким лютим. Начхавши на лекції, він з годину стовбичив біля дверей історичного музею, чекаючи викладача.
Прийшов звідти знервований. Спершу я думав, що професор не віддав йому нотатник і Ден   хвилюється за свою дивну колекцію, яку так дбайливо збирав протягом багатьох років. А потім помітив краєчок чорної обкладинки поміж  підручників приятеля.
– Щось не так? – врешті не витримавши гиркання Дена, поцікавився я.
– Хтось брав мій нотатник, – підвищив голос хлопець. – Або професор вирішив  пожартувати.
–  А що сталося?
– Не повіриш… Там з'явився новий запис, – від хвилювання Ден ковтав слова. – Хтось написав там нову таємницю.
– Нову таємницю? – почуте здалося мені цілковитою маячнею. – Чию?
– Мою.
Ден більше не хотів розмовляти. А я не випитував у нього подробиці. Поспішав додому. Переглянути конспекти перед вечірнім веєрним вимкненням світла.

Вранці я йшов до інституту за Юлією. Крок у крок. Боячись заговорити, намагаючись підібрати потрібні слова. Дізнатися, чому вона перестала зі мною спілкуватись, чому так вперто уникає?
У своєму незмінному спортивному взутті вона пересувалася швидкими кроками. Я тримався трохи позаду, але біля інститутських сходів пришвидшив ходу. Грець з ними, з потрібними словами! Зараз просто підійду до неї і запитаю: « Чому ти мене уникаєш? Ми ще друзі?»
Але Юлія встигає проскочити у відчинені двері з юрмою студентів, а мене зупиняє одногрупниця, Марія. Просить занести  до деканату якийсь звіт.
Беручи з її рук папку, помічаю на подвір’ї незвичне пожвавлення. Професори, студенти збираюся в групи, перемовляються. Декан розмовляє з чоловіком у міліцейській формі.
–  Нас пограбували? – запитую я у Марії.
– Ні, – шепоче вона. – Денис Яровий…
– Він знову щось накоїв?
– Він… помер.

                                                                           Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 19-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0973451137543 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …