Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45342
Рецензій: 88729

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Невдахи з надприродними здібностями. Частина 1 - Будинок з могильних плит. Розділи 1-4

© Ольга Мігель, 18-03-2018
На основі справжніх міських легенд!
Що робити двом журналісткам з Кропивницького, які після випуску з педуніверситету не знайшли роботу, але мають щиру любов до своєї справи та вогнепальної зброї? А ще – тягу до пошуку пригод на власні дупці та екстрасенсорні здібності? При цьому одна з них притягує до себе темні сили, а інша – невезіння.
Як варіант – ми можемо сказати родичам, що працюємо позаштатними кореспондентами. А насправді відкрити на кухні специфічну конторку й розслідувати міські чутки та легенди. Ну, і коли вже на те пішло, то приймати замовлення не тільки від людей, а ще й від міських духів, які непомітно живуть у тіні залізобетону!
Хто ж знав, що один загадковий збіг обставин візьме та додасть проблем на наші голови? Розслідуючи справу, яка виявилась надто дивною навіть для нас самих, ми натрапили на ниточку, що веде до таємниці, якої не варто знати звичайним людям… навіть якщо вони з такими вавочками в головах.
Але доля робить свій хід і вибору, як завжди, не лишається. Тож нам доводиться зануритись ще глибше в міські загадки, аби розгадати таємницю, залишену невідомими силами, та виграти в них… або, хоча б, заробити собі на харчі та оплату комуналки!




Розділ 1. Клієнт завжди правий
Різні люди ставляться до сну по-різному. Одні його обожнюють і готові були б віддаватися йому хоч все життя, якщо б не навчання, робота чи банальна потреба попоїсти. Інші розглядають сон як безцільно втрачені години життя, за які можна було б зробити стільки корисного. Треті бачать в ньому порятунок від тягарів та бід, що поглинають їх день за днем.
Ну а я? А для мене сон був справжньою карою Божою! І аж ніяк не через якісь там філософські міркування. Виною тому було всього-на-всього ложе, на якому я змушена була спати. Цей старий, поламаний диван давно слід було відправити в минуле і продати інквізиторам як особливо витончене знаряддя тортур. Але боюся, навіть інквізитори визнали б його занадто негуманним. Тому мені доводилося спати на ньому, раз по раз стогнучи через стики, що врізалися в поперек і коліна, пружини та збочені рельєфи, якими ця купа дров була багата, наче Емірати нафтою (а можливо навіть більше). Але, на жаль, грошей на новий у мене не було, тому доводилося грати роль мученика, який таким ось чином намагається досягти просвітлення. Влітку, коли починалась спека, я рятувалася тим, що спала просто на підлозі (до речі, можливо саме через ці переривання циклу болю та страждань просвітління я досі не досягла). От тільки коли спека спадала, підлога ставала настільки холодною, що подібний порятунок міг коштувати застуджених нирок... та й не тільки нирок. Тож доводилося повертатися до сну на цьому безжальному виродку.
– Гей, шановна, ну прокиньтеся вже, скільки ще мені тут стирчати? – почула я крізь сон невдоволене бурчання, що супроводжувалося тицьканням в плече.
Перевертаючись, я сонно розплющила очі... та знесла надпотужною звуковою хвилею тіфіла, що стояв біля мого ліжка.
– Та чого ж ви... – ображено пробурмотів міської дух, виглядаючи з-за дивана з протилежного від мене боку.
Потерши очі, я трохи отямилась і нарешті вичавила сонне «Вибачайте». Так-так, сама знала, на що підписувалася, коли запропонувала облаштувати «офіс» саме в своїй квартирі керуючись тим, що так мій шлях до робочого місця складатиме двійко метрів до кухонного диванчика. Але нічні візити клієнтів жодним чином не входили в мої плани! До того ж, тіфіли були нелюдимими дрібними істотами, які рідко вилазили з уподобаних підвалів спальних багатоповерхівок, і ще рідше йшли на контакт з ким завгодно. Тому їхня такого біля ліжка посеред ночі могла викликати бурхливу реакцію навіть у мене.
– То чим можу допомогти?.. – поцікавилася я, аж раптом диван розвалився навпіл! Чортихаючись, я встала з цієї купи мотлоху, накинула старий махровий халат і, вирішивши зайнятися ремонтом дивану пізніше, запропонувала: – Давайте пройдемо в приймальню.
Після чого провела півметрового замурзаного гостя на кухню. При цьому я випромінювала стільки ввічливості, що з легкістю затьмарила б навіть модель з якогось телемагазину. Тіфіли, при всій своїй зовнішній бомжуватості, облаштовували в рідних підвальчиках добре замасковані схованки, в яких часто бували різного роду скарби на досить завидні суми. Ну а мені зараз (в принципі, як і завжди) дуже потрібні були гроші.
– Чи бажаєте чаю? – запропонувала я, підставивши до обіднього столика високий пуфик.
– Так, мабуть, – кивнув тіфіл, сідаючи на місце гостя. – Дві ложечки цукру.
Чиркнувши сірником, я запалила стару газову плиту, що дісталася в спадок від прабабці, та поставила на вогонь її ж емальований чайник.
– Прошу, – з посмішкою промовила я за кілька хвилин, ставлячи перед перспективним клієнтом маленьке горнятко та вазочку з печивом (яке припасла саме для такого випадку).
– Дякую, – ввічливо кивнув тіфіл. Махнувши довгим лисим хвостом, дух засунув у горнятко щурячу морду і разом вижлуктив третину чашки.
– То яку ви маєте до мене справу? – поцікавилась я, сівши навпроти.
– Василино Василівно, мені вашу контору приятель рекомендував, – повідомив дух, спритно схопивши печенюшку маленькими тонкими чорними пальчиками. – Сказав, що ви можете допомогти мені з моєю... проблемою.
– Якою ж проблемою?
– Із сусіднім будинком, – зітхнув тіфіл, понуривши вуса. – Вірніше з будинком, який стоїть по сусідству з тим, де влаштувався я. Скільки в тому підвальчику живу – завжди район був спокійний, тихий, мирний, навіть дерева поруч ростуть, пташки співають…
– І що ж сталося? – поспішила нагадати я, поки дух не вдарився в багатогодинні описи природи.
– Та ось тут справа така... Кажу ж, завжди там спокійно було, і тут тиждень тому почалася така напасть...
– Так у чому ж полягає «напасть»? – протягнула я, включаючи терпіння на максимум.
– По сусідству зі мною стоїть один старий будинок... і словом... судячи з того, що я там свого часу розгледів... схоже, коли його будували, то використовували для підстави будівлі могильні плити. Повторю ще раз, раніше нічого поганого там не помічав, а ось зараз примари так і повалили! – експресивно змахнув лапками тіфіл, ледь не перекинувши горнятко, що стояло поряд з ноутбуком.
– Наскільки сильна активність? – насупила брови я.
– Та життя з ними немає, – поскаржився дух, ще експресивніше замахавши лапками. – Щоночі ходять навколо, в самому тому будинку ширяють... і якби ж то тільки там ширяли, так ще й мені спокою не дають, вампірять. А для мене, міського духа, це значно більша загроза, ніж для тих, хто має повноцінне фізичне тіло. Якщо все такими темпами продовжиться, то і зовсім згинути можу.
– Навіть не посперечаєшся, – співчутливо кивнула я.
– То як, візьметеся?
І тут я серйозно задумалася. Зв'язуватися із застарілим агресивним потойбіччям завжди було останньою справою, в яку не слід влазити, тільки якщо твої справи не були ну зовсім погані. Але трагізм ситуації полягав саме в тому, що все було погано саме от НАСТІЛЬКИ! Ось уже місяць спостерігався доволі підозрілий штиль з клієнтурою, ймовірно викликаний спокійною астральною атмосферою. Здавалося що всім чомусь стало добре, ніхто нікого не турбував, нікого ніщо не хвилювало. Тож я була наче трунар в містечку, жителі якого несподівано стали безсмертними. Останню банку дешевих консервів я доїла два дні тому, зараз жувала порожню пшеничну кашку на сніданок і вечерю, обід скасовувався за замовчуванням. Шампунь давно закінчився, тому ось уже тиждень я мила голову просто під проточною водою. Ну а якщо я найближчим часом не заплачу за комуналку, то залишуся, як мінімум, без електрики.
– Так і бути, візьмемося, – зважилася я, не радячись з напарницею... за що завтра вона мене, ймовірно, вб'є. – Вартість роботи такого роду від шести до дев’яти тисяч гривень – залежить від ускладнювальних обставин, які можуть виникнути в процесі. Аванс – дві тисячі гривень.
– Чимало, – зітхнув тіфіл.
– Ну, так потойбіччя ж, – терпляче нагадала я, всіма силами стримуючись від більш грубих виразів. Коли по-часнику, то робота, пов'язана зі старим агресивним потойбіччям, коштувала від семи тисяч з авансом в чотири тисячі, з яких чимало грошей потім йшло на ліки, вітаміни та всілякі харчові добавки, аби відновитись після навантажень потужною негативною енергетикою. Але наразі наші з Мариною справи було настільки журливі, що ми готові були щедро знизити тарифи, аби тільки не втратити першого за довгий час клієнта.
– Гаразд, згоден, – махнув лапкою дух, мабуть вирішивши, що життя своє він, все ж, любить більше, ніж накопичені грошенята. – Коли приступаєте?
– Сьогодні ж виїжджаємо на місце. Залиште ваші контакти, а також адресу того будинку, і чекайте. Постараємося вирішити проблему якомога швидше.
– Буду вам неймовірно вдячний, – кивнув тіфіл і, допивши чай, поспішив відкланятись.
Ну а я дістала викрутку і почала збирати диван докупи в надії на те, що зможу так-сяк поспати ще хоча б двійко годин.

Розділ 2. П'ятдесят відтінків пічальки
– А тепер відсвяткуємо роботоньку! – радісно вигукнула я, з неймовірною урочистістю дістаючи з холодильника банку майонезу і упаковку паличок з риб'ячих тельбухів, які хитросракі виробники пафосно іменували «крабовими». Так, негусто. Але після сплачування частини рахунків за електроенергію та інтернет нічого більш святкового дозволити ми собі не могли. Що, загалом, давало нам додатковий стимул якнайшвидше виконати замовлення і отримати решту суми. Другим вагомим стимулом стало побоювання, що як ми будемо надто зволікати, клієнт просто склеїть ласти, перш ніж розплатиться.
– Але я все одно, як і раніше, пропоную напитися з горя, – буркнула Марина, кутаючись у плед і обіймаючи пластикову пляшку з гарячою водою. Як не прикро, але так, березень цього року несподівано порадував рясними снігопадами і температурою мінус п'ятнадцять. Тому щоб не відморозити дупці, доводилося проявляти фантазію. – Плентатися на справу в таку погоду, та ще на потойбіччя, і, по суті, задешево...
– Зате хоч з голоду не помремо до справжньої весни, – парирувала я, викладаючи палички на тарілці воістину інтелігентно, навколо банки майонезу. – А то ж взагалі вже жерти нічого.
– Як це, нічого? – здивувалася подруга. – У тебе он ціла миша в холодильнику повісилася. Витягни її з петлі та звари який супчик.
– Знущаєшся?
– Між іншим, миша – це відмінне червоне м'ясо, і викидати його – недозволене марнотратство. Особливо в наш нелегкий час економічної кризи.
– І навіть не посперечаєшся, – сумно зітхнула я, розмішуючи цукор в чашці чаю.
Можливо комусь здасться диким і навіть жалюгідним те, з якою радістю ми смакували крабові палички, витончено занурюючи їх у майонез. Та що там, я й сама ладна була придушити себе за те, що докотилася до стану, в якому цій гидоті радію, наче відру чорної ікри, та ще й розмазаної по тілу молодого Джонні Деппа! Але після пережитого застою із замовленнями мені справді здавалося, що на всьому білому світі немає нічого смачнішого за конкретно цю пачку підфарбованого тіста з риб'ячих кишечок.
– Одне радує: до того будинку звідси недалеко, всього хвилин сорок ходом... або годину, якщо врахувати, що доведеться пробиратися по ожеледі крізь замети, – зітхнула я, безнадійно намагаючись підняти командний бойовий дух.
Звісно, маршруткою було б трохи швидше. От тільки, по-перше, прямих від нашого будинку до місця не ходило. А тих, якими можна дістатися з пересадками, потрібно було б чекати, по двадцять хвилин стукаючи зубами на зупинках. Ну а по-друге... по-друге ми, як це не ганебно, просто не могли дозволити собі проїзд.
Як ми взагалі докотилися до такого існування? Гадаю, відповідь приховано в тому самому дні, коли дві колишні однокласниці з молодшої школи зустрілися біля дверей приймальної комісії педуніверситету імені Володимира Винниченка, куди подавали документи на факультет з красивою назвою: «Філології та журналістики». Тоді, в наших рожевих мріях, ми вже уявляли себе великими працівниками ЗМІ. Підступними акулами пера, які розслідують безліч загадок і пишуть про це статті, що підривають місто. І саме це, чорт забирай, викладачі вбивали нам у голови всі п'ять років навчання. Винятком була тільки Наталя Миколаївна, наша куратор. Яка, спираючись на власний досвід лихих дев'яностих, запевняла, що з червоним дипломом філ-жур-факу нас точно візьмуть мити туалети. Решта ж професорів запевняли: в наших-то редакціях просто в штани накладуть від щастя, коли до них свіжою кров'ю, на зміну вчителькам української мови передпенсійного віку, прийдуть такі чудові, проф.придатні, молоді та креативні фахівці.
Тож отримуючи свої дипломи, ми й не здогадувалися, що навіть не зможемо підтертися ними в туалеті через те, що вони пластикові. Можливо їх можна було б використовувати як дощечки для нарізки ковбаси... от тільки навіть ковбаса стала для нас чимось зі світу фентезі.
Таким чином, отримавши у всіх редакціях посил у символічному напрямку, що супроводжується смачним копняком, ми задалися питанням: як жити далі?
Можна було б поїхати спробувати щастя в Києві. Але нас (ексцентричних соціфобів, що мозком застрягли в ідеалістичному пубертатному періоді юнацького максималізму) якось не приваблювала перспектива рабської роботи за гроші, яких вистачало б, від сили, на найскромнішу їжу та оренду половини кімнати в трьошці. Звісно, в такому випадку ми могли б втішати себе думкою про можливість одного разу отримати свій ВЕЛИКИЙ ШАНС. Можна було навіть спробувати підчепити столичного хлопця і, вискочивши за нього заміж, жити з ним і його батьками в глибинах Троєщини або Борщагівки. Але набагато більш ймовірною нам здавалася перспектива спустити ось так в унітаз все життя. І одного дня повернутися в рідний Кропивницький повністю спустошеними, так нічого до старості й не наживши.
Ще, звичайно, був варіант піти працювати офісним планктоном і звести наші будні до рутинного розкладання пасьянсу «Косинка» в перервах між телефонними дзвінками. Але чомусь обидві ми вирішили, що краще повісимося.
Пробували ми й самі створити свій новинний сайт. Але, на жаль, дрібнокаліберній конторці з двох журналісток (які не зуміли залучити до себе молодняк, готовий працювати на голому ентузіазмі) не вдалося добитися відвідуваності, яка зацікавила б потенційних рекламодавців.
Тож, врешті-решт, максимум, що залишився у нас на руках, виявився досить сумний: посвідчення позаштатних журналістів місцевої медіа-групи і дозвіл безкоштовно писати для них статті за власним бажанням. В результаті ми були так сильно засмучені, що напевно вперше в житті напилися б в зю-зю... будь у нас гроші на більш-менш пристойне спиртне.
І хто знає, як би склалося наше подальша життя. Може ми б вдали з себе дорослих серйозних тітоньок, влаштувалися в офіс, ходили на роботу в піджачках і білих блузах, під якими сумлінно ховали татушки. Познайомилися б з хлопцями із сусіднього відділу, за яких згодом повиходили б заміж та народили карапузів, заради яких перекваліфікувалися б в домогосподарок. Можливо все так би й було...
Якби одного безвихідно-сірого осіннього дня Дарина – наша знайома, яка чула, що у нас нібито є надприродні здібності – не поскаржилася б нам на дивний звук, що долинав зі стелі: наче там, згори, хтось катає підлогою кулі. Щоразу все починалося рівно о першій годині ночі та закінчувалося рівно о четвертій ранку. І все б нічого – хтозна, може то просто сусіди дуркують. От тільки Дарина жила на верхньому поверсі, вхід на дах замикався на ключ, а коли вона серед ночі ходила перевірити, що ж там відбувається, то не знаходила абсолютно нічого, що могло б такі звуки спричинити. Більш того, те саме, одночасно з нею, чули й інші жителі квартир в її будинку. І вже від них наша знайома дізналася, що незадовго до її переїзду на даху, виявляється, застрелили якогось чоловіка.
Ми, в силу свого життєвого досвіду, чудово знали не тільки те, що в темряві щось є, але й те, що це «щось» не завжди доброзичливе. Проте Дарина була дуже наполегливою і навіть запропонувала нам гроші, якщо ми зуміємо розібратися з цим дивним явищем. І от тут-то вона потрапила в десятку, тому що ми, після довгих місяців безплідних пошуків роботи, були бідні наче церковні миші.
Тож ми з Мариною, знизавши плечима, вирішили, що за спробу нас не розстріляють, і пішли до Дарини додому. Оглянувши дах вдень, ми, звісно, відчули дещо недобре. Що цікаво, мурашки по шкірі пробігли навіть у мене, хоча в сенсорному плані я сильно поступалася подрузі. Але нічого конкретного при світлі дня сказати ми не могли, тому вирішили повернутися на дах вночі.
Кілька годин ми провели на кухні в Дарини, із задоволенням наминаючи її домашні страви. А о пів на першій ночі ввічливо встали з-за столу та вирушили на дах, де сховалися за бетонною коробкою ліфтового двигуна.
Незабаром ми побачили велику свинцеву кульку, що викотилася з вентиляційної віддушини. А слідом за нею, підганяючи лапками ще дві такі кулі, вибіг гавлик – один з міських духів: невеличкий, вкритий чорною шерстю, з мордою пекінеса, закрученим бубликом хвостом, що виглядав з дірки в старих штанях, і короткими міцними кігтями на кінчиках товстих пальців. Радісно висолопивши язика, дух очманіло гасав дахом. Проте разом з тим не було чутно ні тупоту його лап, ні скреготу кігтів. Здавалося, звуки видавали тільки ці свинцеві кульки, що котилися добре просмоленим дахом.
І немов імла, розігнана різким поривом вітру, істота розчинилося в темряві. Але звуки, з якими котилися кулі, продовжували розрізати повітря. Обидві ми прекрасно розуміли, що дух досі тут – раніше ми не раз мигцем помічали таких істот в темних провулках, тому добре знали відчуття, які викликала їхня присутність. І вони нас не обдурили: лише кілька секунд по тому міський дух з'явився знов. Правда от, він швидко відчув нас і, перелякавшись, побіг у зворотному напрямку. Я відразу ж спробувала вплинути на нього енергетично і затримати, але він швидко вислизнув від мене і зник в тій самій вентиляційної віддушині.
Тяжко зітхнувши, я перевела погляд на Марину і зрозуміла, що подруга, немов у трансі, дивиться на невеличку дірку в стіні ліфтової коробки. А якщо життя мене за ці роки чомусь і навчило, так це тому, що передчуттям подруги в такі моменти варто довіряти. Тож я одразу збігала до Дарини за ломом і, не замислюючись, зламала замок, що висів на проржавілих дверях.
Насамперед ми вирішили пошукати біля самої діри і не прогадали: буквально відразу світло ліхтарика вихопило з темряви безформну купу, в якій вгадувалися останки чорного песика.
Ще через десять хвилин ми повернулися – цього разу з рукавичками і картонною коробкою, в яку обережно переклали те, що колись було цуциком. А в процесі знайшли декілька куль, які вірогідно і обірвали його маленьке життя.
– Ну так, навряд хтось став би шукати трупик пса застреленого чоловіка, – зітхнула Марина. – І сусіди Дарини начебто говорили, що в того мужика був пес, якого всі мовчки записали у втікачі. А насправді його, схоже, застрелили разом з господарем на даху, і жбурнули тільце в цю дірку.
– Сподіваюся, я зможу йому допомогти, – зітхнула я і, зосередившись, спробувала очистити останки тварини.
– Вийшло? – поцікавилася подруга.
– Та наче. Ходімо звідси, – відповіла я і, прихопивши з собою рештки песика, покинула бетонну коробку. – Потрібно буде сказати Дарині, щоб повісила сюди новий замок, поки ніхто нічого не помітив...
Аж раптом я замовкла, завмерши на місці: міський дух, який оскаженіло тікав  менше години тому, спокійно стояв перед нами на двох лапах, дружньо виляючи хвостом.
– Вітаю, – несміливо промовив дух, ніяково помахавши нам лапою.
– І вам добрий вечір, – розгублено кивнула я.
– Ви ж... поховаєте... – зам'ялася істота, вказавши поглядом на коробку.
– Навіть не сумнівайтеся, – поспішила запевнити я.
– Добре, спасибі вам, – зітхнув дух.
– Це ваше тіло? – поспішила запитати Марина, від несподіванки розгубивши делікатність.
– Не зовсім, – захитав головою дух. – Вірніше, частково. Завдяки йому і його господареві я з'явився, але я ніколи не був ні цим псом, ні його господарем. Мені це складно пояснити... але якби ви не знайшли його і не зробили те, що зробили, я б, напевно, так і залишився безтямною деструктивною істотою.
– Ніби як зрозуміло, – промовила Марина, насупивши брови. – Тобто, бігати дахом з тими кулями та лякати мешканців будинку ви більше не будете?
– Ні, звичайно, – посміхнувшись, запевнив дух. – Тепер я можу проводити свій час більш осмислено.
– Ну, от і добренько. Тоді удачі вам, – кивнула я і, схопивши подругу за руку, покинула дах.
Повідомивши Дарині, що більше проблем з дивними звуками в неї бути не повинно, ми вирушили додому, а заодно поховали песика в парку. Вступивши дорогою в кілька добротних калюж, я врешті-решт дісталася своєї квартири, прийняла душ і звалилася на цей чортів диван.
Дарина несподівано прийшла до нас через кілька днів, коли ми вже майже й забули про те, що вона пропонувала нам щось за допомогу. І, як не дивно, жінка насамперед вручила нам обіцяні гроші! При цьому вона не втомлювалася розхвалювати нас і дякувати за те, що так оперативно розібралися з її проблемою. Ще й вибачилася за затримку оплати, і чомусь попросила не насилати на неї ніякої порчі.
Цей візит значно підняв нам настрій і дозволив трохи наповнити давно спорожнілі холодильники. Але не встигли ми розкласти куплені в супермаркеті крупи, коли мій телефон задзвонив і голос з того боку слухавки повідомив, що Дарина дуже рекомендувала нас як фахівців. Пообіцявши підійти сьогодні ж, я дала відбій і повідомила Марині благу звістку. На радощах ми вибігли з квартири, аби прогулятись... і одразу зіштовхнулися з дрібним пошарпаним типчиком. Його очі-намистинки дивилися на нас з мишачої мордочки, а маленькі пальчики з гострими кігтиками переминали лисий сіро-рожевий хвіст.
– Вибачте, мені тут вас приятель порекомендував... я ж куди треба прийшов? – злякано промовив міський дух.
Відтоді ми з Мариною були для всіх знайомих позаштатними журналістками медіа-групи «Весь Кропивницький», які працювали за гонорари. Посвідчення тієї ж конторки чимало допомагали нам, коли під час розслідування чергової справи потрібно було показати корочку для відмазки. Заради цих самих корочок статті ми теж іноді писали – за мотивами того, що дізнавалися, виконуючи свою реальну роботу, за яку насправді отримували гроші. І ніхто з наших родичів навіть не підозрював, що ми заробляємо на життя, розслідуючи місцеві чутки та легенди на замовлення людей і мирних міських духів.
– Вась, вже скоро сутенітиме, пора вирушати, – сумно зітхнула Марина, розглядаючи з вікна засніжену вулицю.
– Нічого не скажеш, пора, – кивнула я, ставлячи на стіл горнятко з-під щойно допитого чаю.
Попрощавшись з подобою тепла квартири (яка, по суті, полягала тільки в тому, що тут температура була не мінусова), ми зашнурувати наші улюблені важкі чоботи і, стукаючи зубами, поспішили вниз сходами під'їзду.

Розділ 3. У трьох соснах
– Журналістки, кажете? – покосився поліцейський, тупцяючи на місці від холоду.
– Так, – відповіла я, разом з Мариною простягаючи йому своє посвідчення.
Пальці вартового правопорядку тремтіли так сильно, що ми вже було злякалися, він просто впустить наші документи, і нам доведеться повзати, вишукуючи їх в товстому шарі розсипчастого снігу. Але хоч у цьому нам пощастило і обидві корочки залишилися у нього в руках.
– Василина Василівна Васючкова... – прочитав поліцейський, опісля бадьоренько загиготів. Ну так, звісно, моє повне ім'я викликало у людей сміх під час перших трьохсот відтворень.
Правда от я не втрачала надію одного дня скористатися універсальним жіночим чіт-кодом: вийти заміж і змінити прізвище. Так-так, далеко не факт, що мені не попадеться коханий з прізвищем на кшталт «Сміттярюк» або «Гівненко», але в будь-якому разі це повинно було б хоч трохи, та полегшити мою долю.
– То поясніть ще раз, якого біса ви три години вешталися навколо цього двору, заглядаючи кудись? Та ще так наполегливо, що мешканці вже поліцію викликали перевірити, що це за дивні особи підозрілого вигляду тут нишпорять.
– Просто так вийшло, – жалісливо заговорила я, традиційно взявши на себе функцію придумування відмази. – Прийшли на зустріч з інформатором, а він подзвонив і сказав, що сьогодні побачитися з нами не може. Ми вже збиралися йти, але тут я зрозуміла, що десь ключі від хати загубила. А спробуй їх знайти, в снігу-то, та ще й в темряві! Ну пане поліцейський, хіба ви не бачите, що ми ніякі не наркоманки, або ще хто? – додала я, включивши дурну овечку на максимум.
Правда от, поліцейський тільки покосився на нас з іще більшою підозрілістю, тому що саме останнього по нам і не особливо-то було видно. Ми з Мариною і влітку виділялися досить неформальною зовнішністю. Одна - руда повненька панянка в окулярах, з татуюванням від зап’ястя до ліктя. А друга — худенька дівчина з чорним в'юнким волоссям до плечей, татушкою на плечі у вигляді веселого шматочка піцци з котиком, та пірсингом в усіх можливих частинах тіла.
На додачу зараз, взимку, через тривалі проблеми з грошима, ми ще й виглядали журливо. Можливо розщедрись ми в кращі часи на нові пуховички, то й здавалися б пристойними громадяночками. Але весь парадокс полягав у тому, що коли в нас, вряди-годи, з'являлися зайві три-чотири тисячі гривень, ми зазвичай витрачали їх на алієекспресс, купуючи нові гаджети, деталі для комп'ютерів чи БЖД-ляльок. Або ж відвалювали за роботу своєму тату-майстрові. Тож так... зараз ми й справді трохи скидалися на якихось упоротих бомжів.
– Гаразд, шукайте далі свої ключі, – відмахнувся поліцейський і, чиркнувши щось в блокноті олівцем, поспішив піти в більш тепле місце.
Ну а ми, провівши його поглядом, вкотре за сьогодні почортихались і продовжили пошуки того клятого будинку.
Здавалося б, велика справа – знайти в городах між Великою Перспективною та Володарського якийсь там будиночок. Але рано ми сказали «гоп»! Кружляючи заплутаним двором, немов шуліки над здобиччю, ми вдивлялися в частини фундаментів, що виступали над землею, і все намагалися вгледіти там могильні плити... але погляд раз по раз натрапляв на звичайний старий бетон.
– Знаєш, – невдоволено буркнула Марина, струшуючи сніжинки з чорнявого волосся. – Особисто в мене зараз лише два розумних пояснення всього цього маразму. Перший – тіфіл або пожартував на дві штуки гривень та відправив нас шукати неіснуючий будинок, або дав нам неправильну адресу. Другий – цей чортів будинок просто не підпускає нас до себе.
– А раптом? – тяжко зітхнула я, розуміючи, що пальців своїх ніг я вже майже не відчуваю. – Але в такому разі...
– Так, – кивнула Марина. – Зараз ми його точно не знайдемо. І чим ближче до півночі, тим більше у нас шансів не тільки його не знайти, але ще й вигребти пов'язаних з дезорієнтацією додаткових проблем. Хто знає, що він ще може викинути, надто коли настане ТОЙ САМИЙ час.
– В такому разі в нас один вихід: повернутися завтра та пошукати цей будинок за двійко годин до заходу сонця.
– А заодно остаточно задубіти, поки будемо чекати півночі, – пробурчала Марина, потираючи змерзлі руки. – Але як не сумно, іншого вибору немає. Ходім вже додому.
Заперечень з мого боку не було і ми швидко попрямували до виходу із заплутаного старого двору. От тільки…
– А тобі не здається, що ми якось підозріло довго шукаємо вихід? – озираючись, протягнула Марина.
– Заблукати в трьох хрущовках... це вже навіть не смішно, – прогарчала я з чітким усвідомленням того, що тітонька застуда вже стукає в мої двері, щоб розвалитися в мене на дивані та нахабно їсти борщ з баночки, ляпаючи ним на щойно випрані простирадла.
– Та що там, сосни тут теж є, – нагадала Марина, вказавши світлом ліхтарика на три маленькі сосонки, що росли під одним з гаражів.
– Навіть не знаю, вважати нам це поганим знаком, чи ні. В будь-якому разі... – забурмотіла я, вдивляючись у темряву... аж раптом проковтнула власного язика: як є, без солі, спецій та кетчупу.
– Вась, здається той твій майонез зіпсувався... чи крабові палички... але щось не те ми з тобою сьогодні точно зжерли, – простогнала Марина, витріщаючись разом зі мною на маленьку чорняву дівчинку в легенькому білому платтячку, яка, підстрибуючи, гуляла двором. І те, що її тіло було напівпрозорим, малятко, схоже, анітрохи не бентежило.
– Здоровки, тітоньки. Ви не бачили мою матусю? – весело запитала дівчинка, підбігши до нас. Миленько сховавши рученята за спиною, ця примарна красунечка дивилася на нас так, ніби ми, з ніг до голови, були обвішані пухнастими кошенятами та намистами з цукерок.
– Ні, не бачили, вибачай, – нарешті промовила Марина, знервовано посміхаючись.
– Он як. Шкода, – зітхнула дівчинка і, розвернувшись, побігла далі... тягнучи по снігу велику закривавлену сокиру!
– Слу, а що це зараз було? – гикнула я, відчуваючи жваві посмикування правого ока.
– Не знаю, але схоже більше на якийсь штамп з фільму жахів, ніж на справжнього привида.
– Згодна, – кивнула я. Кивнула раз п'ять, по інерції. – І я б вирішила, що якась малеча – на кшталт нас із тобою в дитинстві – надивилася жахастиків і вирішила полякати сусідів... не будь ця мила лапочка прозорою, наче твоя нічна сорочка.
– Ой, не подобається мені все це... ой, не подобається, – захихотіла Марина з тонкими нотками істерики. – Мало того, що ми не можемо знайти вихід з нещасного двору, так тут ще й робиться щось зовсім ненормальне. Вась, це не привиди. Реальні привиди так не поводяться, та й виглядають, навіть енергетично відчуваються абсолютно інакше.
– Я в курсі, – простогнала я, спостерігаючи за прозорою дівчиною в білій весільній сукні, яка неквапно розгулювала двором так, немов йшла проти ураганного вітру. – Але тоді що це? Галюцинації? Чи ми вляпалися по повній, взявши замовлення на істоту невідомої нам природи?
– Як би мені хотілося, щоб це був перший варіант... але зуб даю, за законом підлості, виявиться другий, – спересердя сплюнула Марина і її плювок, не долетівши до землі, на льоту перетворився на бурульку, яка пробила замет, неначе куля.
Наш настрій (як би нереально це не прозвучало) погіршився ще більше, коли та сама наречена розвернулася та пішла до нас! І що вже точно не додавало нам оптимізму, так це плями крові на білій сукні та витягнуті закривавлені руки, які судомно стискалися.
Остаточно ж нас добила згорблена прозора бабця. Бурмочучи і періодично повискуючи, вона встала з лавочки і, розмахуючи палицею, злісно почовгала до нас, вкраплюючи в свою промову повій, наркоманок і щось там про Сталіна.
Піддавшись паніці, ми мимоволі почали задкувати, з кожним кроком боячись впертися спинами в стіну будинку, і тим самим опинитися в глухому куті навпроти цих страшних, незрозумілих істот...
Аж раптом наші спини дійсно в щось вперлися. В щось м'яке, тепле і очевидно живе.
– Гей... – пролунало позад нас і Марина негайно зреагувала: скрикнувши, напарниця блискавично перемкнула свій ліхтарик у режим шокера та влучно довбонула ним в шию молодого чоловіка, що стояв позаду неї! Тієї ж хвилини той, здригнувшись, повалився рильцем в замет.
– Що ви творите!? – запротестував другий молодик. І перш ніж Марина встигла врізати і його, відскочив на метр. – Ми вам, взагалі-то, допомогти хотіли!
– Як ще допомогти?! – панічно скрикнула Марина, не поспішаючи опускати шокер. Я ж тим часом відзначила, що всі «примари» раптом кудись пропали.
– Побачили з вікна, що ви по двору вже котру годину шастаєте, і вирішили, що  у вас напевно щось не так. Адже в таку погоду замерзнути можна. Називається, за добро добром не платять!
– Можна подумати, ми знали, які у вас там мотиви, – пробурчала Марина, досі тримаючи шокер на витягнутій руці. – Та й зараз не сильно в курсі взагалі-то. Раптом ви нас пограбувати хочете? Або вбити? Або викрасти і, замкнувши в підвалі, місяцями катувати?
– Це про катування говорить дівчина, яка вирубила шокером людину, що просто стояла позаду неї? – обурився молодик, хапаючись за голову. – Коротше, ми ніякі не злочинці. А Рома то й взагалі піаніст з консерваторською освітою.
– То що вам від нас треба? – закричала Марина на все горло, підстрибнувши до бідолахи так близько, що в гнівному крику забризкала його слиною.
– Кажу ж, допомогти хотіли...
– Гаразд, заспокойтесь обидва, – не витримала я, вставши між конфліктуючими сторонами. – У нас тут, між іншим, жива... поки що жива людина замет нюхає.
Схаменувшись, хлопець підбіг до свого не дуже удачливого приятеля і худо-бідно підняв його із землі. Ну а моя подруга схоже згадала, що ми трохи відморозили собі кінцівки.
– Гаразд, ми приймаємо вашу допомогу, – несподівано сказала Марина, чим викликала щирий афіг на обличчі свого співрозмовника. – Підемо до вас у квартиру, щоб зігрітися та випити гарячого чаю. Але майте на увазі, що ми журналістки та озброєні абсолютно легальними травматами.
Тут моя бойова подруга проявила трохи скромності: крім вищеназваних легальних травматів, у нас були приховані не зовсім легальні армійські ножі, і вже зовсім нелегальні вогнестріли. Хоч все це створило б нам ой скільки проблем, затримай нас з таким добром доблесна поліція, але в нашій професії виходити на роботу без подібних засобів захисту було більш ніж необачно.
– Крім того, – продовжувала Марина. – Ми володіємо бойовими мистецтвами, газовими балончиками і вже знайомими вам шокерами. Тож в разі чого зможемо себе захистити.
Почувши подібні заяви, нещасний так і застиг на місці, витріщаючись на Марину, наче олігарх на двірника, який нахабно заліз до нього в лімузин і почав мити ноги з пляшки шампанського Cristal. Але, на жаль, навіть настільки малого досвіду спілкування з моєю напарницею йому вистачило, щоб зрозуміти: краще не сперечатися.
Тому за кілька хвилин ми переступили поріг двокімнатної квартири, кухня якої досі зберігала всі ознаки вечірніх чоловічих посиденьок. І поки Марина вирушила з роздратованим господарем на кухню, я почала нашатирем відкачувати покладеного на диван піаніста. На щастя він швидко отямився, правда от зайвого красномовства все одно не виявляв. Коли ж я накрапала йому під язика валер'янки, молодик і поготів заснув.
– Як він там? – поцікавилася Марина, по-хазяйськи простягаючи мені чашку з чаєм.
– Наче жити буде, – зітхнула я, відсьорбнувши гаряченького.
– Ви взагалі ненормальні, – пробурмотів молодик. Тепер, в добре освітленій квартирі, ми розгледіли що його, що підбитого електричною дугою піаніста: обом очевидно не було і тридцяти, обидва не низенькі та чорняві. Тільки у вирубленого шокером бідолахи волосся до плечей, в той час як у другого – коротко пострижене.
– Самі винні, що підкралися в темряві до двох переляканим дівчат, – огризнулася Марина.
– То чого ж ви там злякалися? – насупився чоловік.
– Було чого, – відмахнулася Марина, сховавши ніс в чашці чаю.
– Словом, я не знаю, хто тут більше винен і повинен вибачатися, тому давайте просто порадіємо, що все обійшлося, – кинула я.
Цей варіант, схоже, нікого особливо не влаштовував, але його чомусь вирішили прийняти. Тож через півгодини ми з Мариною, трохи відігрівшись, запакувалися в свої потерті пуховики та поспішили прощатися.
– До речі, як вас звуть? – згадала подруга... щоправда, після того, що сталося, не зовсім доречно. – Що того другого Ромою – я пам'ятаю...
– Микола, – кинув хлопець, стомлено закотивши очі.
– Ну а ми Марина і Вася, раді були познайомитись. Удачки вам, – помахала рукою на прощання подруга, при цьому якось дурнувато посміхаючись.
– Додому, негайно, – прошепотіла я, щойно за нами зачинилися двері квартири.
– Навіть сперечатися з тобою не буду, – кивнула Марина.
На щастя, під'їзд знаходився прямо біля виходу з двору, тож на цей раз ми без проблем його знайшли та поспішили дати драпака. От тільки тепер не мали найменшого уявлення, що ж тут відбувається і як виконати це трикляте замовлення.

Розділ 4. Ніч, вулиця, підвал...
– Я ось все ніяк не можу вирішити: що краще, квартира чи приватний будинок? – Міркувала Марина, гіпнотизуючи чашку з чаєм. – З одного боку, в будинку ти маєш свій дворик з садочком, немає дурнуватих сусідів з верхнього поверху, що скачуть по голові... тиша, спокій та ідилія. А от з іншого боку, в квартирі на верхніх поверхах значно ефективніше тримати оборону в разі зомбі-апокаліпсису. Що думаєш, Вась?
– Думаю, що ти наразі не тим займаєш голову, – тяжко зітхнула я. – По-перше, нам зараз треба придумати, як розрулювати цю ситуацію із замовленням. А по-друге, з нашими темпами примноження власних статків, придбання нового житла – це питання, яке навряд чи повинно турбувати нас найближчі три тисячі років.
– Вічно ти так, – фиркнула подруга.
– А як ще можна після вчорашнього? – тяжко пробурмотіла я, кутаючись у плед. – Цей тіфіл підсунув роботу з чимось невідомої нам природи.
– Та ще й за ціною звичайного потойбіччя, – прошипіла Марина, в той час як у очах спалахнув вогник роздратування. При цьому її пальці, що тримали ручку горнятка, судомно стиснулися. І схоже горня врятувало тільки Маринчине усвідомлення того, що ця посудина коштує грошей, якими ми розкидатися поки не можемо. – Знали б, то втричі більше з нього здерли.
– Нагадую, що ми були далеко не в тій ситуації, щоб перебирати харчами. До того ж, не варто поспішати ділити шкуру невбитого хом'ячка. У нас поки жодної зачіпки і всі шанси на провал.
– Одна зачіпка, все ж, є, – задумалась подруга. – А саме – те, як склалося у цих істот з нашим замовником. Судячи з його слів, він відреагував на них так, як тіфіли зазвичай реагують на потужне агресивне потойбіччя. Ці істоти вампірять його так само, як привиди вампірять міських духів. Отже, щось спільне з потойбіччям тут все ж є.
– Привиди, і в той же час не привиди... знаєш, як на мене, це тільки сильніше нас заплутує, – промовила я, сумно поглядаючи на годинник. Пора б уже й вирушати, якщо ми справді хочемо розвідати що-небудь до заходу сонця.
Змирившись з тим, що байдикування в майже теплій квартирі закінчилося, ми одяглися якнайтепліше і, схожі на дві капустини, рушили до заповітного двору.
Як не дивно, але вдень будинок знайшовся. Не те щоб відразу – двір справді був дуже заплутаний. Але за кілька хвилин блукань між гаражів та старих хрущовок ми все ж відшукали у надземній частині фундаменту одного з будинків білий квадратний камінь, в якому вгадувалася могильна плита. Покружлявши трохи навколо споруди, ми знайшли ще дві: одна була довгою, прямокутною і раніше височіла над могилою якоїсь Яни Збріцкій, друга ж виявилася квадратною і суціль списаною символами з невідомої нам мови.
– Чорт, не розумію, – проскреготіла зубами Марина, зосереджено проводячи долонею над останньою плитою. – Не відчуваю нічого незвичайного. Ні тобі тривоги, ні жаги помсти, взагалі нічого. Немов ті, з чиїх могил забрали ці плити, просто втомлено махнули рукою та й пішли собі у своїх справах, жодним чином не переймаючись тим, щоб десь тут затримуватися.
– Та й будинок цілком собі звичайний, – кивнула я. – Банальна триповерхівка, яких в нашому містечку з радянських часів – хоч греблю гати.
– Звичайно, можна припустити, що всі веселощі починається тільки з настанням темряви і не раніше. Але все ж будь тут привиди, я б їх відчула. Хоч слабенький відголосок, але відчула. А так тут зовсім тихо. Вась, такого не буває.
– Як бачиш, буває, – сумно зітхнула я. – Просто особисто ми раніше ні з чим таким не стикалися, ось і все. В будь-якому разі, все, що нам тепер залишається – підпирати спинами стіни цього будинку і чекати ночі.
– А це ще години так три-чотири... слухай, Вась, а ти часом ніде тут дерев'яних сортирів не бачила? А то я здається зараз від щастя в штани накладу, – буркнула Марина, ховаючи замерзлі руки в кишені.
Як виявилося, постояти спокійно нам теж не судилося. Ближче до п'ятої ми краєм ока помітили наших вчорашніх знайомих, які, захоплено теревенячи, неквапно ступили на подвір'я.
Побачивши їх, ми з Мариною підскочили немов котики, що випадково проковтнули по кактусу, і поспішили заховатись за рогом будинку. На щастя, обидва молодики пірнули в під'їзд крайнього в дворі будинку, тож ймовірність зіткнутися віч-на-віч була мінімальною. Щоправда тепер ми обидві згадали, що нам належить шифруватися по повній. Тому що як одні й ті ж люди звернуть на нас увагу тут вдруге, так просто забалакати зуби вже не вийде.
Темряви довелося чекати досить довго, а мінусова температура розтягувала для нас цей час рази в три-чотири. Можливо очікування стало б хоч трохи веселішим, якби за частину від гонорарів, які ми отримали за останню прибуткову справу три місяці тому, хто-небудь з нас купив би смартфон, в якому можна було втопити свою свідомість в подібних ситуаціях. Але обидві ми вирішили спустити вільні грошенята на нові татушки, а вони, на жаль, в мороз не гріли... хіба що духовно.
Тож доки нарешті стемніло, обидві ми вже були замерзлі, роздратовані, та й взагалі морально вбиті настільки, що бажали лише одного: повернутися скоріше додому, самим прибити до бісової бабці замовника, та загорнутися в його теплу шкурку.
– Ну що, з Ктулху, – зітхнула я, коли двір нарешті опинився під густим покровом нічного мороку.
Кивнувши у відповідь, Марина дістала невеликий ліхтарик і знову схилилася над однією з плит. От тільки навіть зараз результат не виправдав наших сподівань.
– Твою ж наліво, – прошипіла напарниця, риплячи зубами так голосно, що напевно один цей звук здатний був розігнати всіх привидів у околиці, здумай вони десь тут і справді здатися.
– Що, зовсім нічого? – відчайдушно проскиглила я.
– Зовсім. Блін, якщо той тіфіл затіяв все це чисто по приколу, я особисто його з будь-якої нори в цьому місті дістану і...
– Є ще один варіант, – перебила я садистські фантазії подруги. – Може справа не в плитах? Раптом щось з самим будинком, але ззовні цього не вловити?
– Тобто, ти пропонуєш...
– Так, підвал, – кивнула я. – Може хоч там вдасться щось намацати?
– Як варіант, – втомлено зітхнула Марина, знову зарипівши зубами. Підвалів хрущовок вона, як і я, особливо не любила. Причини нелюбові були вельми банальні: традиційні для таких місць сморід, клопи та інші радощі життя.
Звісно, пролізти туди теж було тією ще проблемою. На дверях під'їздів цього будинку стояли звичайні кодові замки, комбінації яких легко можна було підібрати, просто знайшовши найбільш просіли кнопочки. Тож увійти всередину було неважко. Але от на дверях, що вели до підвалу, висів справжнісінький замок, та ще й з намальованим коректором сердечком, в якому вгадувалися літери «Д+П».
– Цікаво, це що, двірник і прибиральниця під'їзду таким чином один одному у вічній любові поклялися? – пробурчала Марина, оглядаючи двері, які виявилася старими та прогнилими, наче цей світ. Тому впоратися з ними буде цілком реально. Залишилося тільки придумати, як це зробити, не піднявши на вуха весь будинок. Бо підказує мені моя чуйка, наші пояснення того, навіщо ми ламаємо власність їхнього ОСББ, слухати вони навряд чи захочуть, і просто дружно надають нам по морді, перш ніж здати поліції.
– Головне щоб це не було якоюсь печаткою, яка стримує стародавнього демона. Тією самою, зірвавши яку, ми почнемо апокаліпсис, – зітхнула я, дістаючи з рюкзака молоток, обмотаний ганчіркою-глушником, і велику викрутку, якими почала орудувати, наче печерна людина. Мої спроби були спрямовані на те, щоб розколупати трухляву деревинку з петелькою, за яку і чіплявся замок.
– Ну, якщо це буде зомбі-апокаліпсис, то я не проти, – підмітила напарниця. При цьому її сіро-блакитні очі з азартом заблищали.
– Хто б сумнівався, – зітхнула я, нарешті, відкриваючи заповітні двері, та з огидою поморщила носа від затхлого повітря, яке вдарило в обличчя... вдарило копитом.
Підсвічуючи ліхтариком, ми увійшли в брудне, завалене всіляким мотлохом приміщення, що викликало в будь-якої більш-менш нормальної людини єдину реакцію: звалити звідси до чортової прабабусі. Хоча чого там, це саме бажання виникло навіть у таких хворих на всі звивини диваків, як ми. І єдине, що завадило нам піддатися цьому пориву та накивати звідси п’ятами, ніби з концерту Олега Винника – голосне-голосне бурчання живота, який ненав’язливо натякав, що терпіти такого ставлення він більш не збирається. Тому залишилося тільки зібратися з духом і, заради майбутньої матеріальної винагороди, заглибитися в царство смороду і всілякої антисанітарії. Оперативно причинивши за собою двері, щоб часом не привернути увагу когось із мешканців, яким би захотілося пройти позв.
До того ж, як не дивно, в підвалі щось незвичайне дійсно відчувалося. Хоча це, звісно, могла бути і банальна параноя.
– Так, ну почнемо з класики? – запропонувала Марина, дістаючи зі свого рюкзака маятник. Особливих надій ми на цей інструмент не покладали, бо як мені, так і напарниці, він досить часто брехав, мабуть не вважаючи наші скромні персони гідними щирої душевної бесіди. І все ж як додатковий засіб ми його використовували, надто в таких складних випадках.
– Ну що там? – поцікавилась я за хвилину, протягом якої подруга щось бурмотіла собі під носа, спостерігаючи за рухами мідного маятника.
– Якось дивно, – зізналася Марина. – Каже, що нікого тут немає. Але щось мені в цьому всьому не подобається. Тільки не можу зрозуміти, в чому підступ.
– Цілком в його дусі, – сумно зітхнула я, дістаючи плівковий диктофон, в той час як напарниця запускала цифровий на своєму телефоні.
Білий шум ми зазвичай писали як на плівку, так і в цифрі. В більшості випадків, якщо сутність була присутня та бажала йти на контакт, другого цілком вистачало. Але ось коли запис вівся на два пристрої, а надто – різного типу, кожен з них міг вловити ті чи інші деталі, які не вдавалося захопити другому. Таким чином в результаті ми отримували більш повну картину.
– Чи є тут хтось? – покликала Марина, звично беручи на себе роль медіума. При цьому намагалася говорити якомога тихіше, щоб не спровокувати в жителів першого поверху раптову нічну цеглинну діарею. – Ти будеш говорити з нами? – продовжувала вона, проносячи телефон під старими трубами. – Подай знак, якщо ти тут, – а після, витримавши невеличку паузу, промовила: – Скажи нам щось.
– А тепер послухаєм, що в нас записалося, – діловито промовила я, дістаючи навушники.
Насамперед ми традиційно прослухали цифровий запис і приємно здивувалися, почувши якісь підозрілі скрипи і шарудіння в перервах між репліками Марини. Правда от результатом цього приємного здивування стало щемливе відчуття в області сфінктера, яке чітко наказувало забиратися звідси якнайшвидше. Але ми, як справжні лемінги, наказ проігнорували, і підключили до навушників плівковий диктофон.
– Чи є тут хтось? – пролунав голос Марини на трохи скрипучому записі.
– Ні, – невдоволено відповів грубий, замогильний баритон, що нагадував ножівку, яка жує стару трубу.
– Ти будеш говорити з нами?
– Не хочу, – буркнув той самий голос.
– Подай знак, що ти тут.
– Може мені ще канкан вам станцювати в кокошніку Олі Полякової? Припухли геть, – пробурмотіла сутність з іще більшим роздратуванням.
– Скажи нам щось.
– Відваліть! Чого приперлися взагалі? – гаркнув голос у відповідь і нам здалося, що ми чуємо кроки, які віддалилися на двійко метрів, щоб зупинитися десь біля стіни.
– Вась, давай звалювати, – пропищала Марина, витягнувши з вуха навушник.
– Ще рано, – проскиглила я, сама не розуміючи, чому не погодилась на пропозицією напарниці. – Воно... тут... але на контакт йти не хоче...
– Ага, я вже якось здогадалася, – гикнула подруга.
– Але ж ми повинні розібратися з цим, – нагадала я. – Тож діставай дошку, ще з нею спробуємо.
– Ой, чую я, ми про це ще пошкодуємо... якщо встигнемо, звісно, – зітхнула Марина.
Спустивши рюкзак, вона дістала з нього саморобну дошка уіджі, а порившись ще трохи – витягла і планшетку-указку з вирізаним в центрі оком за розміром літер, випалених на дошці паяльником. А заодно і полин, яким трохи подиміла на місці майбутнього сеансу.
Людьми ми з Мариною були доволі боязкими, тому працюючи з уіджі, ставили захист за всіма параметрами. Окресливши на землі коло білою крейдою, в якому ми і розташувалися разом із заповітним предметом, напарниця взяла компас і розставила навколо дошки чотири свічки: на півночі, півдні, заході та сході.
– Хранителі східній сторожової вежі, звертаюсь до вас. Охороняйте наші права. Сили повітря, ми просимо вас, оберігайте нас всередині цього кола, – промовила Марина, запалюючи свічку, встановлену на схід від дошки, після чого тричі подзвонила в маленький дзвіночок. – Хранителі південній сторожової вежі, звертаюсь до вас. Охороняйте наші права. Сили вогню, ми просимо вас, оберігайте нас всередині цього кола. Хранителі західної сторожової вежі, звертаюсь до вас. Охороняйте наші права. Сили води, ми просимо вас, оберігайте нас всередині цього кола. Хранителі північній сторожової вежі, звертаюсь до вас. Охороняйте наші права. Сили землі, ми просимо вас, оберігайте нас всередині цього кола, – видихнула вона заключну частину заклинання і запалила останню свічку, після чого в четверте тричі подзвонила в дзвіночок.
Набравши повні легені повітря, ми сіли біля дошки і невагомо поклали пальці на указку.
– Дух, що мешкає в цих стінах, прийди до нас, – тричі промовила Марина. А зачекавши трохи, зосереджено запитала: – Дух, ти тут?
Кілька секунд пройшли в напруженому очікуванні, і схоже моя напарниця вже збиралася повторити питання... аж раптом указка повільно потягнулася дошкою... зупинившись над написом «НІ» в правому верхньому кутку.
– Знаєш, Дух, ти ж палишся, – не витримавши, фиркнула дівчина.
– Так, спокійніше, – прошипіла я подрузі на вухо, прекрасно пам'ятаючи про її вибуховий темперамент. – Говори з Духом шанобливо.
– Та знаю я, знаю, – пробурчала Марина. – Але ж блін, він щойно повівся наче сусід, який увійшов до квартири, щоб сказати: «Ні, мене немає вдома, я на дачі. Не знаю, хто вже годину вашу стіну перфоратором довбе».
– Але все одно, легше, – нагадала я.
Скорчивши злісну мину, напарниця зібралася з силами і продовжила сеанс:
– Дух, ми хочемо поговорити з тобою. Ти будеш говорити з нами?
Але у відповідь указка тільки трохи посовалася на все тому ж написи «НІ».
– Дух, будь ласка, не будь дитиною... Навіть якщо ти насправді – дух дитини, – поспішила виправитися дівчина. – Хто ти? Назви своє ім'я.
Нервово засмикавшись, указка все ж потягнулася до чорних готичним літер. Одна за одною, вона зупинялась над ними, передаючи нам таємниче послання з того світу, що викладалось в загадкове: «І.Д.І.Т.Ь. В. С.Р.А.К.У», – після чого різко перемістилася на «ПРОЩАВАЙ».
– Щось не дуже балакуча сутність попалася, – буркнула Марина, закотивши очі.
– Ага, навіть якось прикро, – погодилася я. Зрештою, навіть на нашій роботі не кожного дня тебе посилають з того світу. – І що тепер робити будемо, га?
– Особисто в мене ідей немає, – чесно зізналася напарниця. – Потрібно якось розвести його на контакт, щоб хоч щось випитати. Тільки от яким чином? Цей тип, якщо чесно, нагадує мені старого буркотливого діда, незадоволеного тим, що його відволікають, заважаючи в смітнику ритися.
– А може спробувати якось цього діда задобрити? – припустила я.
– І чим же, астральною горілкою з духовним салом? – фиркнула Марина... коли несподівано обидві ми злякано підхопилися, почувши десь із темряви гучний і до чортиків лячний протяжний рик!
– Ах ти ж, – гикнула я.
– Вась, не здумай виходити з кола, – відразу ж гаркнула напарниця.
– Так-так, пам'ятаю, – простогнала я, для перестраховки ставлячи на кожну з нас додатковий захист. Звісно, увійти в коло ніяка погань не могла, але в таких випадках я все одно вважала за краще перестрахуватися.
– От блін, мені це зовсім не подоба... – заговорила було Марина, повільно сідаючи на підлогу... аж зненацька її перебив різкий хрускіт зламаного дерева, що пролунав саме з-під її накачаного заду.
Впавши в стан на кшталт фрустрації, подруга кілька секунд відчужено кліпала, опісля намацала рукою те, що лежало під її сідницями. А потім – піднесла це до очей і, з сумішшю горя та відчаю, вилупилася на свою дорогоцінну дошку уіджі ручної роботи, в якій світилася проломлена діра, оточена смачною вм'ятиною.
– Паскудно, – протягнула я. Але те, наскільки ж все паскудно, зрозуміла лише через хвилину, коли навколо нас піднявся тупіт, шарудіння, стогони та крики. А ще за хвилину до них додалися також і стук мотлоху, що падав на підлогу і перелітав з місця на місце.
– Марина, відпускай хранителів, і звалюємо, – з жахом пропищала я, коли над моєю головою пролетів старий канделябр.
Хоч після пролому дошки це і було, в принципі, справою винятково формальною, Марина все одно перевернула указку і тричі постукала нею по тому, що залишилося від її інструменту. І перш ніж загасити кожну зі свічок, накриваючи її ковпачком, тричі продзвонила над ними дзвіночком, промовляючи:
– Хранителі північної сторожової вежі, спасибі вам за присутність і захист сьогодні. Прощавайте. Хранителі західної сторожової вежі, спасибі вам за присутність і захист сьогодні. Прощавайте. Хранителі південної сторожової вежі, спасибі вам за присутність і захист сьогодні. Прощавайте. Хранителі східної сторожової вежі, спасибі вам за присутність і захист сьогодні. Прощавайте.
А під кінець, витягнувши руку вперед, пройшлася зі сходу проти годинникової стрілки, поки не повернулася до вихідної точки. Закінчивши, Марина зробила кілька пасів, прибираючи споруджену нею перешкоду, вказала правою рукою в небо, а лівої в землю, і промовила:
– Коло відкрите, але не зруйноване.
Щойно вона закінчила, ми похапали речі та щодуху помчали до виходу з підвалу. До тих самих заповітних дверей... біля яких нас чекав офігенний сюрприз: вони якимось дивом були зачинені.
– А оце вже зовсім гузно, – впавши в ступор, промовила я, безнадійно смикаючи за іржаву дверну ручку.
І немов вирішивши, що це гузно все ж ще можна чимось доповнити, триклятий ліхтарик зрадницьки замиготів і згас! Цей вибрик підручної техніки, та ще в такий цікавий момент, шокував нас так сильно, що ми навіть не заверещали в паніці, а лише впали в стовбняк на кілька секунд. До тієї самої миті, як шум навколо нас раптово стих.
Хоч тут і була суцільна темрява, через яку ми з напарницею не бачили одна одної, це не завадило нам переглянутися. Причому, зуб даю, Марина теж зрозуміла, що я витріщаюся на те місце в темряві, де вона стояла.
– Сірники, – пригадала подруга, а мить потому повітря наповнив тихий, скрипучий звук та різкий запах, з яким головка сірника чиркнула по сірці на новенькій коробці...
Вони стояли в метрі від нас: безліч мовчазних фігур, накритих тонкими білими простирадлами. Крізь які навіть в нерівному світлі сірника вгадувалися людські силуети. Дивлячись на них, Марина нервово загиготіла... та задула сірник.
– Вась, це щось зовсім не те, – прозвучало з темряви, в той час як моя рука відчула подругу, яка люто в неї вчепилася.
– Ага, – крякнула я, напружено намагаючись вибудувати навколо нас найсильніший захист, який тільки могла...
Аж раптом в очі нам вдарило світло ліхтарика з-за відчинених дверей!
– Що, знову ви? – пролунав знайомий голос за мить до того, як і наш власний ліхтарик несподівано вирішив увімкнутися.
– Ну... добрий вечір вашій хаті, – дурнувато загиготіла я, дивлячись на Рому та Миколу, які витріщалися на нас із сумішшю обурення і здивування.
Але що мене дійсно порадувало, так це купи мотлоху в підвалі, серед яких я, спрямувавши промінь ліхтарика, не помітила жодної підозрілої фігури, накритої простирадлом.

P.S. Роман закінчено, але викладено на сайт буде лише частково.
*шепіт* Коли раптом що, то рукопис шукає видавця ;)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38041806221008 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …