Вечір. Літо. Келія Улекси Одайка. Стіни завішані рушниками та іконами. Вікно відчинене навстіж. Здалеку доноситься німецький марш. Обіч вікна висить портрет Ювгена Єхниці в повен зріст. Перед портретом невеличкий олтар. На олтарі горить свічечка. Чути тоненьке дзижчання. У вікно залітає Занг, зловтішно тромбикаючи “Два кольори мої”.
ЗАНГ (зависнувши посеред кімнати, урочисто)
Агов, Смердяйко! Таж привітай старого друга!
Довгенько ж я до тебе линув
на поклик серця. Де ти заховався?
Чи з радощів зімлів раптових? Стушувався
чи засоромився, немов дівча, незаймане ще досі
шаріється, побачивши предмет таємних мрій
не в мріях врешті-решт? То де ж ти заховався?
(Пильно оглядає кімнату)
Відсутній. Отакої! Початок цього герцю бачився мені інакше. Замість гамору та люті - банальне та нудотне чекання у сьому прихистку свинячої мерзоти. Куди не кинь оком - суцільне паплюження божественного дару бачення. (Помічає портрет Єхниці з олтарем) Спаси мене Аллах від такої скверни! (Вражено мовчить кілька митей) А зрештою, чому тут дивуватись? Така вже суть пірамідального сраколизтва. Адже армія Удайкових підлизалів, у момент, коли її генерал та провідник вправним язиком полірує царственні Єхницині напівкулі - отже, у ту саму мить уся та армія сраколизів Удайчиних лиже як один в особі свого вождя. То ось як здобуваються привілеї! І ти лижеш, Одайчику - бо ж ніхто не дозволив би тобі сяяти у царстві підлотних лицемірів за дріб’язок, без оммажу, присяги васальної, що у ній ти розписався язичком на рожевосяйних сідницях пана та повелителя. Сумна доля тих, хто такої присяги не прийма! Вигнанці вони, безловесні та затуркані, звідусіль гнані вгодованими підлизаками та гицлями блаженномордими. Голос їхній, хоч і сильний, луна недовго. Навала підлизак і стукачів та зла воля покровителя їхнього встановлює мертву тишу, тільки й чути, що солоденьке мурмотіння та причмокування з плямканням. Ось і палять свічечки ці підлабузники та підлабузниці - а хтось ще й поклони б’є отсій Останній сраці у послідовності блаженного лизання. І як вони це називають? Мир та злагода! Тьху! (За дверима чути кроки) Він йде! Сховаюся тим часом. (Сідає на люстру у формі тризуба, оплетеного барвінком)
Входить Одайко. Він у яскравій вишиванці та з бородою. Правицею тримає пательню. На пательні шкварчать смердючі шматки сала. У лівиці парує казанок кулеші. Кладе ношу на стіл, застелений вишиваною скатертиною.
ОДАЙКО (самовдоволено) Кулеші зварила й насмажила сала
Горлиця мила й коханая сарна!
Який двовірш! Іноді моя майстерність мене самого дивує. А рима яка вигадлива! (Замріяно) Сала - сарна… Ідеально. Негайно до публікації! (Вмикає гігантський комп’ютер. Комп’ютер починає грюкотіти та блискати) Дяка Богові… і вам, пане Ювгене, і вам (шанобливо вклоняється у сторону портрету) за професійну та швидку роботу, завдяки якій хворі збоченці на кшталт Занга не мають змоги ані публікуватися, ані паплюжити мої шедеври, що линуть з самого серця! Пісні весни… Надягну вишиванку, барвінок зірву, як гарно, що я на Вкраїні живу… Серце радіє, коли читаєш подібне. Радісні, світлі слова, ніби промінчики, ніби дитячий сміх. Життя! Тебе кохаю!
З жахливим гуркотом люстра падає на Одайка. Занг ніби ракета кружляє під стелею.
ЗАНГ Що, паскуднику, не чекав? Привітай старого друга, салопожирач! Кулеші зварила, насмажила сала? Сало спалила, в кулешу насрала! - ось тобі ідеальна рима, бевзе! Мерзенний підлизака! Чи гадаєш, я не знаю, скільки доносів ти на мене написав, разом зі своїм збіговиськом сраковилизувачів? Шість тисяч нуль двадцять шість - не рахуючи останніх п’яти! Я все знаю, бо сраколизтво - непевна перевага, а чесність та мужність - спис мій та меч, незламні, й незнищенні. (Одайко тим часом вилазить з-під уламків люстри) Живий? Таких нелегко закатрупить! Та ми тебе вже доведемо до земляної хатки з божою поміччю!
ОДАЙКО Ти знову тут, ворог усього світлого та ясного? Негідник! Зла потвора! Ти ніколи не любив барвінку! Чекай, буде тобі зараз! (Волає до небес) Пане Ювгене, де ж ви? Будь-ласка, покарайте його, приберіть його геть!
ЗАНГ Волаєш до Єхниці, підлизака? Шкільний донощик, ось хто ти, нікчема слинявий - хоча слинявість перевага у справі сраколизтва! Покинь жалітися! Візьми зброю і зустрінь нарешті ворога як чоловік, а не купка сльозливого гівна! (Одайко вагається) Що, суслику, обпісяв штанці? Ну нічого, зараз прийде дяденько Єх і втре манюнію шмарці. Хуліганів покарає, хорошим хлопчикам цукерочку дасть. (Знущально декламує)
Настав той час, що треба естафету
Комусь з родини рідної віддать.
Не лише вміння й задуми поета
А й вміння сраку кому треба підлизать.
Удайко з вереском схоплюється на ноги та хапає пательню. Сало летить в усі боки. Одайко ганяється за Зангом, луплячи пательнею по рушниках та іконах. Занг регочучи літає кімнатою. Врешті він сідає на портрет Ювгена Єхниці, прямо тому на ніс. Одайко завмирає, занісши пательню немовби меч.
ЗАНГ (зловісно) Що, вдарити кортить і розчавити Занга? То вдар! Чого чекаєш? А, он воно що! Не хочеш осквернити лик святий володаря святого місця, яке частенько полірує твій смиренний язичок? Але ж я не зійду з отсього носа. Ані на міліметр не відступлю.
ОДАЙКО (тремтячим від люті голосом) Уб’ю тебе паскуда.
ЗАНГ Ага, вб’єш. Не насмілишся, нікчемний винюхувач брудних трусів. Бо як портрета зіпсуєш - гнів пана твого неминучий. Не насмілишся. (Одайко важко сопить) Образа величнсті тобі так просто не минеться - тож доведеться тобі поїсти од мене трішечки шоколаду, тільки протилежної якості. Та хіба ж тобі звикать? Були б в тебе яйця - ти б зі мною розрахувався враз і умить тут таки і нічого б не побоявся. Та позаяк яйця у тебе якщо і є, то хіба зозулячі…
Улекса Одайко розлючено верещить та завдає пательнею удару. Портрет з тріском розпанахується надвоє. У ту ж мить за вікном смеркне. Чути далекий гуркіт грому. Одайко, важко дихаючи стоїть перед олтарем. У нього тремтять руки. Він напружено прислухається. Раптом чується єхидне дзижчання. На обличчі Одайка вимальовуються змішані почуття - лють, переляк, відчай.
ОДАЙКО Ти ще не здох?!
ЗАНГ Авжеж ні, придурку. А ти що думав? Ось тобі наука: ніколи не слухай заохочень ворогів. Це буде неабиякий тріумф для мене: знищити тебе, свиню, руками твого ж покровителя та поводиря. Гарний приклад усім сраколизам - без сумніву, марний, бо сраколизтво зумовлене нікчемністю душі, що є майже невиправною. А проте усім чесним людям - добра забава. Пропала уся твоя праця над півкулями Ювгениними за нізащо. Оно суне караюча десниця!
Одайко тремтить і впускає пательню. Він падає на коліна. Темнішає. Розкоти грому все ближчі. Чути громовий голос: “Як ти посмів - мене! Самого мене? Припікаю тебе - на: СМЕРТЬ! “ Вдаряє блискавка. Чути вереск та шкварчання. Ураз світлішає. На місці Одайка лежить та димиться купка гівна. Тиша. Потім дзижчання. На середину вилітає Занг та звертається до публіки:
ЗАНГ Що, налякалися? Нічого, відітхніть; ось вам наука:
Хто сраку лиже, того при кінці чатує помста і дошкульна мука.
Відлітає у вікно.
