Вершина Парнасу. Сад. Небо. Хатка. Солом’яна стріха. Над нею майорить жовто-блакитний прапор.По траві розкидані вишні. Старезна і височезна верба. Під нею пристрасно злягаються Улекса Одайко і Питлана Свирогова. Вони голі. Це огидне видовище. Верба стражденно рипить. Навколо верби кружляє Занг, втілений у комара.
ЗАНГ (замислено)
У плетиво слів заплетений спів
А тиша як лезо ножа.
Карти на стіл, з високостей на діл
Кривавить тоненька межа…
А, к бісу! Дурощі естетські:
Гра слів і слів гора без сенсу.
Поезія сконала - прикро. Та не це найгірше.
Ось в чім біда: поезії кінець,
А я живий і досі!
(Зневажливо позирає униз, де Свирогова якраз самозабутньо смокче Одайкові)
А ви, жаби, розкошуєте тут на трупі Поезії? Злилися у огидному та ницому екстазі, безсоромні свині, блюзнірськи виставляючи небесній приголомшливій синяві свої грудкуваті сідниці та вислі мішки грудей, пуза, сірі та дряблі, бліді набряклі ноги. Краса непоясненна! Люблю природу навесні - цвіте верба і ясен квітне! Оце тобі і родина за столом. Ось тобі і кінець поезії. Після ваших осанн закаляним пелюшкам коханих онученьків навіть постмодернізм видається могутньою вежею вавилонською. А колись і ти, Свирогова, хотіла присмоктатись до щедрого перса Поезії! І присмокталась ж, біда тільки: не до перса. Хоча ти знайшла собі пиптик до міри. Зрештою, Одайчин прутень тобі цілком до пари. Смокчи ж, смокчи… (Свирогова подвоює зусилля. Одайко починає розмашисто і часто хреститися, гучно сопучи) А ти, старий хряче, не соромно тобі при вершиннім спазмі тварючої хтивості хрести класти? Іконо моя вишивана, паскудо? Старий недоумкуватий ти пень, який по всіх щілинах громадить свої ліпнини з гівна немов комуністи пам’ятники Леніну! Обіймімося, браття? Двоєдушна потвора! Та ти б нас усіх передушив під благоліпні твої співанки. Сраколиз! (Заходить у піке і з розгону жалить Одайка. Той нічого не помічає. Свирогова потроює зусилля. Одайко розводить руки хрестом і в повен голос радісно співає “Богородице діво радуйся”) Ну от. Марні зусилля. Хто мозку не має, того не уразиш. Як нікчеми убралися в силу, залишається лишень записатися в біженці порядним людям. Ось він і є, пароксизм селюцьких сантиментів! Тут найтонші відчуття грубші за слонову шкіру. Гидке оспівування щедротних дефекацій! Гидка цукрована машкара жадібності! Існування напівсліпої свині, блаженне теплом та повним черевом та зляганням! Не дивина ваша підлість, не дивина ваше крадійство та крутійство! (Унизу Одайко змащує дупу Свирогової величезним куснем сала. Занг приречено стогне) О наволоч! Все їм мало! Дай нам і дай нам, і дай, і дай нам, Господи, аби і гроші були і дружинонька люба, і знову гроші, і щоб сусідоньки хороші (щоб радісно з ними банячити і небо мерзотним своїм мангалом коптити!) і щоб хатка була, а головне - здоров’я, ти вже нам видай у касі небесній, Господи, і дай нам грошей, грошей, грошей достобіса! Знаємо ми вашу слиняву богомільність, плюгавці! Скудоумні погани! Хапнете де тільки зможете, а коханій жінці з Галькою чи Оксаною цицькатою святі шлюбні узи рогами наплекаєте, а та дружинонька - мила та кохана - як свою ротяку роззявить, то вереск стоїть, ніби чорту хвоста з усім причетним прищемили; а в сусідоньок хороших шмат хороший землі відтяпнете і не скривитесь, бо як не ми у них, то вони в нас - і дарма спільні горілки пиття і блювотних шашликів поїдання - і хатку збудуєте, щоб хай на півсантиметра, а вища за сусідову обов’язково - зате бані на церковці у нас золоті, сяють, виблискують! І піп гроші на сиротинець вкрав! І свиненят принесіте побільше для такого життя! Так і плодяться ці смородні павуки. О прокляття міднолобого матеріалізму! Скільки ще ти тяжітимеш над цією стражденною землею? Ми ж посміховисько на цілий всесвіт! (Занг зроняє сльозу, що втричі більша від нього самого. Сльоза падає на помережану червоними плямами і бородавками лисину Одайка. Одайко тим часом потужно порає Свирогову у неприродній спосіб).
ОДАЙКО Красивого… ранку… кохана… МООЯ! Скажу я… тобі це… ЩЕ СТУЛЕНИМ… ротом…
ЗАНГ (волає) Скажу стуленим ротом!? Та що ти можеш сказати стуленим ротом, жлоб? Ти й відкритим двох слів не зв’яжеш! Бу бу бу бу, ось що ти скажеш стуленим ротом, паскудо!
ОДАЙКО (реве) А ПОТІМ ТОРКНУСЯ ТЕБЕ СВОЇМ СЛОВОМ! (Свирогова пронизливо верещить чи то від болю, чи від екстазу)
Занг нервово кружляє над вербою, щось вигукуючи, але за вереском Свирогової нічого не чути. Нарешті Одайко вгамовується і два коханці валяться на траву. Занг нависає над ними та розлючено дзижчить.
ЗАНГ Що, назлягалися, псяюхи?
З отсього вийде віршів сто:
і про котів, і про собачок,
про рай родинний, діточок,
а ще про неньку Україну.
Тут опцій дві: плачі і сльози,
біль непозбувний за Вітчизну,
а чи надія урочиста,
що Бог підійме нас з гівна.
Ага, підійме. Тут такії
в нас патріоти завелися,
що хоч в арабів запишись.
Вони в гівні зросли й змужніли,
в гівні їм любо і привільно,
в гівні і вмерти любо їм.
І нас гівном отак частують,
і ополонником черпають
і пхають, пхають, пхають, пхають
у перекривлену мармизу покоління.
(Люто скривившись плює на знесилених коханців)
Ну спіть. Одна у нас надія:
на Смерть і Час, що нерозлучно
вертають колесо людськеє.
Минають дні і серце слабне
у свиноматок й кабанів,
(несхожі діти на батьків)
і ось беркиць! і ти, Одайко,
удавсь хорошим молодцем
у дерев’янім макінтоші,
а хробакам ти, Свирогова,
придашся ласим пирогом.
(Починає бадьоріше кружляти круг верби)
Чудове видиво! І серденько забилось
простор надій відчувши, ясну далечінь
майбутніх звершень. Хіба ж це не з гівна
увись дуби могутні гордо виростають?
Я - жолудь. Радій, Одайко, ниций хряк,
на щось і ти придашся Україні. Кизячинню
є місце в ладі світовим!
(Трохи політавши у задумі, промовляє:)
Втомився. Сяду одпочить.
Занг сідає на вербу. Умить верба, злісно заскрипівши, з важезним гуркотом валиться на поснулих Улексу Одайка та Питлану Свирогову. Чується густе чвакання. На всі сторони бризкає кровища і гівно. Улекси Одайка та Питлани Свирогової більше не існує. Ошалілий Занг ледве тримається в повітрі, скажено тріпочучи крильцями. Світлішає. З-за обрію встає сяючий диск сонця. Раптом яскравий промінь пронизує простір. Хатинка валиться. Стріха теж. Прапор залишається гордо майоріти на щоглі. Приголомшений Занг роззирається по сторонах, не вірячи очам. Погляд його падає на розчваканих коханців під вербою і осяюється радістю. Занг волає “ДЯКУЮ! О ДЯКУЮ!” і ридаючи несеться назустріч сонцю при сході.
