Років із доволі багато тому опинився я на Буковині, та ще й в складі поважної делегації; в ту делегацію я, звісно, потрапив випадково. Місцеве чиновництво, спантеличене довжелезною абревіатурою, що нею делегати позначали свою контору, зняло нас просто з потяга та заходилося катати всіма мальовничими буковинськими усюдами. За кілька годин нам показали усе: природу та людей, історичну та культурну спадщину, розваги та забави, промисловість і сільське господарство. Промисловість представляв старовинний, ще часів найяснішого цісаря цукровий завод (всі решту нібито порізали на брухт). На тій цукроварні, в оточенні десятків тон свіжого, аж гарячого цукру, я вперше збагнув, що він має доволі сильний і своєрідний аромат. Відтоді варто мені відкрити пакет цукру або зламати цукро-стік, і я миттю вловлюю його запах; а раніше я геть його не помічав, навіть і не здогадувався, що цукор пахне, хоча й вживав його все своє життя. Отже, лишень коли я занурився в середовище, я те середовище помітив, вирізнив з-поміж інших; а коли помітив і вирізнив, тоді вже почав розрізняти відтінки, присмаки, акценти тощо. А тепер власне історія про голландського птаха.
Що є найскладнішим завданням для спудея, який прагне отримати освіту в Нідерландах? – Так, житло, квартирне питання! На невеличкій, пошматованій каналами та річками низовині на окрайці Західної Європи товчеться понад 17 мільйонів людей; велика їх частина – учні, студенти, докторанти та інші полоняники науки. Вишів багато і всі хороші; пригадую, в саму лише бібліотеку юридичного факультету Університету Маастріхту можна було би поставити кілька корпусів запорізького університету, в якому я навчався перед тим. Мої українські папірці з моїми українськими «пойнтами» голландські професори прийняли без проблем, натомість тамтешні ріелтори всеньке літо ігнорували всі мої звернення, прохання, благання, вимоги, погрози та скарги… Якби не сталося диво, а в мого друга не знайшовся знайомий в Нідерландах, а той знайомий не попхався через усю країну в Маастріхт шукати мені житло, а тоді не приїхав іще раз допомогти мені влаштуватися та придбати прожитковий меблевий мінімум… – кінець кінцем, з того зла утворилося непогане добро.
Добро мало вигляд двокімнатної квартири на першому поверсі старовинного двоповерхового будиночка з мансардою на Heugemerweg, 6, за два кроки від залізничного двірця. По суті, весь перший поверх належав мені; ба більше! – такі голландські будинки завжди мають садок або внутрішній двір, патіо – тому разом із першим поверхом я отримав і крихітний садочок, до якого потрапляв просто з власної спальні. Той простір – невеличкий за нашими вкраїнськими мірками, десь три на три метри, з трьох сторін оточували цегляні стіни мого та сусідніх будинків, а з четвертої підпирав височенький мур, тому він дещо скидався на колодязь, тільки не двір, а садочок. Посеред муру були двері, які нікуди не вели: за дверима ховалася шафка глибиною в півцеглини, де зберігалися лопати та мітли. Половину мого садочка-колодязя посідав розлогий пазуристий кущ; друга половина мала вигляд примхливої мозаїки з клаптиків брунатного ґрунту та різномастих тротуарних плит. До мене садочком володів німецький інженер, Томас, хороша людина та дбайливий господар, тому навесні з кожного клаптика відкритої землі повилазили нарциси.
Томас соромився казати своїм німецьким друзям, що працює на заводі в Нідерландах, тому що за однакової платні він мав суттєво коротший робочий тиждень та істотно довшу відпустку. Отже, йому не бракувало часу і на вело-подорожі, в які він рушав щовідпустки, і на аматорський оркестрик, в якому він грав на альті, і на порпання в садочку, яким він чи то спокутував свій поблажливий робочий час, чи то працював на мої стереотипні уявлення про германську націю, а може, й просто насолоджувався. Тим 9 «квадратам» Томас таки приділяв чимало уваги! – такої охайності в рослинному, хай і штучному світі годі шукати. Звісно, під моєю орудою Томасів садочок дещо здичавів, розбуявся та набув нової, для мене звичнішої та ріднішої привабливості. Тепер це був мій, цілковито мій таємний сад, на який Томас дивився з жахом, але мовчки.
Новоявлені хащі посеред кам’яних мурів приваблювали не тільки мене. Навесні серед пазурів, шпичаків, колючок, шипів і голок єдиного куща мого саду оселився птах; мабуть, гнізда птахи в’ють та яйця відкладають удвох, але я бачив тільки одного – самицю. Темна, сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна пташка здебільшого приходила, а не прилітала до свого кубельця, і в саду моєму також ходила пішки, видиралася на гілки та паркан стрибками, і вже тільки звідки – приречено злітала. Робити все те мовчки їй були добрі резони, адже всі сусіди тримали котів; власне, у мене також був кіт, але він більше цікавився нарцисами, ніж пташками. А от четверо її пташенят нічого не знали про котів, а материну обітницю мовчання не наслідували: вони починали галасувати від першого світла і верещали аж до ночі, а щойно навчилися спинатися на ноги, один за одним гепалися з кубла долі та вешталися садочком.
А коти ж кмітливіші за пташенят; вони чатували на паркані, спостерігаючи одним оком за верескливим кущем у саду, а другим – за мною, крізь вікно. Мені ж геть не подобалася думка, що в моїй садибі може статися таке ганебне вбивство, а ще я чомусь почувався відповідальним за тих чужих – в усіх сенсах чужих! – дітей; можливо, я підсвідомо сприймав їх як свою худобу, утриманців, вихованців абощо. Так чи ні, але я й сам чатував на пташенят не гірше за котів: я загрозливо кричав, аби їх відігнати, а як вони не розуміли людської мови, жбурляв пивні корки та камінці; отже, кільканадцять разів на день я збирав тих пташенят і повертав у кубло. Добре, що на той час я мало виходив з дому – розклад дозволяв працювати поза факультетом, та й іспити насувалися, не до прогулянок мені було.
Нам із мовчазною пташкою та її безвісним чоловіком пощастило – ми зберегли всіх пташенят. Незабаром вони порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілім саду. Тепер вже нічого не відволікало мене від навчання, хіба що пізня маастріхтська весна, яка час від часу набувала такої самої млосної чарівності, якою хизується весна київська.
За якийсь час я повернувся до Києва, влаштувався на роботу та поринув у безкінечні юридичні баталії, в яких доволі часто доводилося пригадувати голландську юридичну науку. Та одного дня Нідерланди нагадали про себе чимось інакшим. Я поспішав у справах алеєю Ботсаду, аж раптом краєм ока помітив несміливий рух. Зупинився, придивився – овва, здоровенькі були! Це ж моя голландська пташка! Темно-сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна, вона чимчикувала туди-сюди серед палого листя, висмикуючи з ґрунту дебелих черв’яків. Я посміхнувся: он куди дійшла, з Маастріхта аж до самого Києва... А потім я помітив у кущах і в траві ще одну… а тоді ще.. а далі ще кілька – на галявині тинялася ціла зграйка «голландських птахів». Ні, я навіть на хвильку не уявив, що то «мої» пташенята; це було би без міри романтично чи символічно або ще якось так, але нарочито, занадто нарочито! – хіба що назва «голландський птах» за тими пташками таки назавжди закріпилася: це було доречно і в міру, та й справжньої назви я не знав.
Швидко з’ясувалося, що ті птахи такі ж голландські, як і українські, та ще й такі, що бігають та пурхають скрізь і завжди, тобто взимку не відлітають у вирій. Так само, як на цісарській цукроварні я вперше розрізнив аромат цукру і тим навчився відчувати його завжди і скрізь, отак тепер я помічав і тих пташок, де б не був. А згодом я знайшов і дійсну назву свого «голландського птаха». Це Turdus Merula, чорний дрізд, ось так.
Власне, якби це була оповідка для шкільної хрестоматії, нотатки натураліста або просто шкільний твір про людину, яка подбала про пташенят, я не зробив би фіналу кращого за оцей: «Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілім саду». Але це трохи про інше розповідь, і тому це ще не все (а до хрестоматій ми ще візьмемося, хто, як не ми?!) – даруйте, але буде ще кілька слів або й цілих речень.
Останнім часом я захопився деревами – власне, завжди їх любив, але назв їхніх не знав, за винятком найпоширеніших. Поступово я не тільки вивчив нові назви, але й почав розрізняти нові дерева. Так я дізнався, що в околицях мого київського житла мешкають всього лише два граби – а раніше то були «дерева», і край. Потім я познайомився з буком і помітив схожість його кори з слонячою шкірою та навіть написав про це віршика, а восени збагнув, чому маєток в одній з історій про Шерлока Холмса звався «Мідні буки» – тільки букове пале листя має такий насичений мідний колір і металевий блиск. І – оце вже головне! – з кожним новим ім’ям із невиразної купи «об’єднаних родовими ознаками» предметів виступали, виокремлювалися унікальні речі, відмінні від решти речей. А що отримує власне ім’я, те отримує й власне буття; довколишній світ збагачується та набуває вражаючої різноманітності. Це вже не просто «земля», з якої стирчать «дерева», гілками яких стрибають «птахи». Це – дивовижний, багатющий, розмаїтий, барвистий та безкінечно цікавий світ, у якому кожен мешканець і куточок вирізнений з-поміж інших; це – Едем, в якому я, наче первісний Адам, дарую імена, а з ними сутність і буття всьому, що бачу.
На мапі світу ще задовго до мого повноліття зникли практично всі білі плями – людство побувало скрізь, і подорожі тепер можливі тільки вже відкритими та більш-менш дослідженими місцями. Але картина світу, яку я бачу щодня, і досі лишається поплямованою білим; ті плями – моє невігластво; гадаю, подолання власного неуцтва – не менш захоплива справа, ніж відкриття нового континенту або віднайдення міфічної Трої. Аромат цукру; граб і бук; дрізд і повзик – так, це ніби дрібнички; але саме отак і тривають навколосвітні подорожі – якщо не ті, славетні, що прибрали білі плями з глобусу, то мої власні, що розсіюють мою особисту пітьму.
…І насамкінець, аби трохи збити патосний напучувальний тон, – фінальне речення зі шкільної хрестоматії майбутнього:
«Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілім саду».
