Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45584
Рецензій: 89210

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза інтелектуальна містика, детектив, трилер

роман "Код кАРі.ни" - Розділ 2. Виворіт

© Ольга Мігель, 11-03-2018
перший розділ http://gak.com.ua/creatives/1/45880

1. Крізь землю
Нарешті той труп ховали. Макс навряд наважився б зізнатися собі в цьому відверто навіть подумки. Але він розумів, з якої причини йому так полегшало від того, що сьогодні тіло загадкової потопельниці нарешті опиниться під товстим шаром чорної землі. В мертвій темряві кладовища, де її спотвореної плоті не буде видно, навіть якби у домовини виросли очі. Звісно, жодних сумнівів, то були лише збоченні ігри його хворої фантазії, яка тут, у Водограї, отримала забагато добрив, аби бурхливо порости химерними хащами. Проте йому все одно ставало легше від того, що тіло, так схоже на труп з того моторошного сину, поховають.
Коли токсикологічна експертиза нічогісінько не виявила, Макс не знав: дивуватися такій загадковій смерті з невідомої причини? Чи може в цій справі її варто сприймати як цілком належне? Ну так, звісно, було б навіть дивно, яки хоч щось в цьому ошалілому місті можна було пояснити! А безіменний труп жінки, що невідомо як померла, цілком вписувався у загальну божевільну картину.
Так, Макс розумів, що йому жодним чином не обов'язково йти на цей похорон. Навіть для Романа присутність там була лише притягнутою за вуха формальністю. Врешті, та жінка вірогідно не мала жодного стосунку до справи Каріни. А якщо б і мала, то нащо слідчим сюди приходити? Однак для Маска було важливо саме це: побачити, як те тіло покладуть в труну, закриють її, міцно заб'ють цвяхами. А потім – в його супроводі, поки він не відводить від неї пильного погляду – віднесуть на цвинтар та закопають в глибокій ямі. На яку поставлять дерев'яний хрест в присутності лише двох водограйців, що з чистої жалості вирішили проводити невідому в її останню путь. Якщо, звісно, не рахувати самого власника охоронного бюро, який організовував цей економний похорон за скромним державним замовленням.
Коли все закінчилось, бабця та жінка середнього віку, сумно похитавши головами, поклали на свіжу могилу про дві квіточки гвоздики та пішли собі жити далі, займаючись своїми справами. В які тепер, звісно, також входитиме і почесати язики з сусідами на тему нещасної поховної молодиці.
А на Макса з напарником чекали інші справи. Розслідування не мало стояти на місці, отже їм треба продовжувати розпитувати місцевих про Каріну. На черзі сьогодні був директор школи. І чоловіки вже підходили до першої та єдиної ЗОШ Водограю, коли в Романа задзвонив телефон. На декілька хвилин слідчий зупинився, роздратовано морщачи лоба, а потім звернувся до напарника:
– Директор почекає. Нагорі вирішили, що нам з тобою клопоту замало, та повісили на нас ще деяку роботу.
– Тобто? – здивувався Макс.
– Неподалік від міста знайшли якусь машину зі слідами боротьби в салоні. Можливо, боролись з нашою потопельницею. Тож ми маємо з'їздити туди та поглянути.
– Невже не можна відрядити для цього когось іншого? – роздратовано пробурмотів Макс. – То взагалі нічого, що ми нібито ведемо важливу та дуже секретну справу, га?
– От саме через секретність і не можна, – фиркнув слідчий. – Ми ж офіційно розслідуємо звичайне зникнення якоїсь дівчинки в гузні світу. Так за всіма документами, і правду знає лише вузьке коло посвячених. Проте якщо слати сюди іншого слідчого, він може дещо помітити, дізнатись те, чого не повинен, задаватись непотрібними нам запитаннями. Це збільшує вірогідність того, що втримати таємницю не вдасться. Відповідно збільшить шанси на те, що про все довідається преса, і через журналістів правда дійде вже до місцевих. А про наслідки такого повороту ти повинен знати (чи хоча б здогадуватись) значно краще за мене.
– Так, твоя правда, – неохоче  кивнув Макс. Врешті, погодитись на огляд машини було все одно, що погодитись ще раз поглянути на той закопаний труп, а може навіть – знову відчути холодний гнилий подих на своїх губах. От тільки доводилось лише зціпити зуби та не зважати на подібну до губки шкіру, що знову примарно торкалась його щік.
Здригнувшись ніби від холоду, чоловік поспішив слідом за напарником до парковки при готелі, де вони залишили свою службову машину.
Як Макс дізнався півгодини потому, стару "Ладу" знайшла сімейна пара, що їхала з дачі до обласного центру та зупинилась, бо жінка з'їла щось не те й потребувала термінового візиту до густих, затишних придорожніх кущів. Де й побачила заховану розбиту машину, всередині якої все виглядало так, ніби... ніби труп лежав там вже після того, як тривалий час проплавав у теплій воді. Перелякавшись, пара викликала поліцію та навіть вже встигла кілька разів розказати патрульним все, що бачила, аж до положення гілочок дерев на момент, коли вони знайшли машину. Як не дивно, в їхніх показаннях Роман не побачив нічого цікавого, тож обох відпустили, записавши особисті данні.
Висновок криміналіста загалом збігся з припущенням Макса: в машині дійсно були сліди від шкіри, що сильно постраждала після тривалого перебування у воді. Тож дійсно здавалось, ніби труп спершу витягли з неї, протримали деякий час в салоні, всадивши на сидіння зі штучної шкіри, побилися з ним, а потім потягнули до берега річки, що бігла неподалік. Звідкіля його вже й віднесло до Водограю. Втім, аналіз ДНК має показати, чи дійсно в цій машині сиділа "потопельниця" з Ракового П'ятачка? Може тут справді було геть інше тіло, і незабаром в околиці варто чекати на ще один невпізнаний труп, виловлений нижче за течією?
Наказавши Максові стояти поряд та нічого не чіпати, Роман розпочав огляд машини. Уважно досліджуючи місцину навколо, корпус та салон, він намагався вичепити якнайбільше деталей, що згодом можуть виявитись важливим. Аж раптом гукнув:
– Гей, Максе, поглянь-но на це!
Зацікавлено підійшовши до напарника, що саме виліз із салону, чоловік спрямував погляд на зім'ятий шматочок паперу, який він тримав у руках. То була сторінка з блокноту: брудний, вицвілий жовтий фон та тонкі темно-сині лінії. Повністю наплювавши на які, чиясь непевна рука навскіс виписала:
«Обіймаю тебе, кАРі.на».

2. Нічний шепіт
Хтось дивився на нього.
Макс ладен був заприсягтися чим завгодно, що чийсь холодний, чіпкий погляд вчепився в його спину – міцно, жадібно, наче п’явка. Він відчувався фізично, і це відчуття проходило крізь душу наскрізь. Таке гнітюче, нестерпне!
О так, тепер чоловік дійсно шкодував, що взагалі прийшов на Раковий П’ятачок, аби посидіти на цій лавочці, милуючись вечірніми краєвидами! Звісно, він знав, що сюди ходити не слід. Навіть більше – в жодному разі не можна. Принаймні, саме йому. З якихось загадкових, незрозумілих причин, що не піддаються жодній логіці. Але хіба це вже має значення тепер, коли погляд торкався шкіри між його лопатками?
Проте… це ж параноя! Звичайнісінька дурна параноя! Так-так, правильно, немає ніякого погляду, жодного погляду! Тож треба заспокоїтись, озирнутись та викинути з голови зайве. Просто забагато вражень, от і все. Позаду нікого немає – ні людини, ні якихось ірраціональних химер. А тим паче – того трупа, який вже давно закопали. І який, на жаль, таки виявився причетним до справи Каріни, тож просто так забути про його існування не вийде. Але не важливо, бо його там, за спиною, абсолютно точно немає, своєї руки зі схожою на губку шкірою він до його плеча аж ніяк не тягне! І зараз Макс в цьому переконається! Візьме та й озирнеться, опісля сам посміється з того, що така маячня спала йому на думку, а ще й справді налякала.
Так, прямо зараз. Він озирнеться прямо зараз, негайно.
І не важливо, що там позаду. Просто озирнеться.
Міцно стиснувши кулаки, Макс зробив глибокий подих, переконуючи себе, що сморід гнилого м’яса в повітрі йому просто ввижається. І повільно, тремтячи, повернув голову…
– Не чекала вас тут побачити, – зненацька пролунало десь попереду.
Здригнувшись, Макс підвів погляд, подивився на край мису, звідки долинав знайомий жіночий голос, та здивовано відкрив рота, побачивши поперед себе Кароліну Аврору. З червоним волоссям, недбало зібраним шпилькою, та в легкому чорному одязі, поверх якого було накинуто розстібнутого плаща. І чорний ворон з татуювання на її грудях зовсім не дивився на нього своїми червоними очима – просто воронові було абсолютно байдуже до молодого чоловіка з надто відрослим темно-русявим волоссям.
– А я вас і не помітив, – нарешті розгублено проговорив Макс, коли зрозумів, що затяжна пауза виглядає надто дивно.
Цього ірраціонального відчуття тривоги, яка зводила з розуму, більше не було, проте Макс все одно озирнувся. Озирнувся, щоб побачити за своєю спиною порожній вечірній скверик Ракового П’ятачка.
– Мені подобається гуляти вечорами, а то й ночами, вулицями історичного центру Водограю, – тимчасом промовила Кароліна, неквапно підійшовши до чоловіка. – Як на мене, то це саме те, заради чого варто переїхати до такого містечка. Принаймні, на деякий час.
– Дійсно, тут є певний шарм, – затинаючись, погодився Макс та поспішив підвестися. – Коли чесно, то я навіть не помітив, коли ви підійшли.
– Не скажу, що здивована, – хмикнула жінка. – Ви не справляєте враження уважної людини. Принаймні, на мене.
– Дивно, адже бути уважним – моя професія. В якій я, до речі, далеко не остання людина.
– Хтозна. Враження – доволі дивна штука, – задумливо посміхнулась Кароліна.
– Проте дещо я можу вам сказати напевне, – зітхнув чоловік, нарешті взявши себе в руки хоч трохи. – Наразі краще втримайтесь від прогулянок нічним містом. Принаймні, поки ми не розкриємо справу. Хтозна, раптом у цьому мальовничому містечку орудує якийсь маніяк-убивця?
– На жаль, я не можу дозволити собі скористатися вашою порадою, – цинічно усміхнулась Кароліна, підвівши погляд до всипаного зірками чистого осіннього неба. – натхнення, що находить на мене після цих прогулянок, надто цінне.
– Тоді хоча б прогулюйтесь з кимось. Бажано з фізично сильним, або озброєним.
– Це виключено, – похитала головою письменниця. – Натхнення – то дуже полохливий звір, і компанія кого-завгодно надто сильно лякає його, аби він наважився підійти до мене та поїсти з моїх рук. І хоч я навчилась самодисципліні та вмію розштовхувати свою музу за необхідності, але, все ж, пишеться значно краще та приємніше, коли вдається вмовити ніч позичити мені її крила.
– Однак я прошу не забувати вас іще про дещо, – приречено зітхнув Макс, вловивши погляд Кароліни, щойно вона мала необережність відвести його від неба. – Якщо вас вб’ють під час однієї з цих самотніх нічних прогулянок, писати ваші нові книжки буде нікому. А я, на жаль, надто сильно на них чекаю.
– Я так і знала, – саркастично посміхнулась жінка, зухвало відповідаючи очима на його погляд. – Отже, тоді ви прийшли не допитувати мене, а просто «помацати живу письменницю».
– Схоже, навіть спробуй я зараз збрехати, ви мене все одно розкусите, – приречено знизав плечима Макс, підсвідомо роблячи крок вперед. Вона не відпускала його погляду і, щонайдивніше, не відступила. Так і залишилась стояти – тепер вже в лічених сантиметрах від нього.
– То чого ж зразу не прийшли з книжкою для автографу? – іронічно поцікавилась Кароліна.
– Не повірите, але мій напарник сказав мені майже те саме, – розсміявся він. – Якщо чесно, то ваша «Холодна річка» тоді лежала в моєму портфелі. І може якби нас не перервали, то під кінець бесіди й наважився б попросити вас підписати її. Але от не склалося.
– Зрозуміло, буває, – засміялась письменниця у відповідь.
– Словом, кажіть що хочете, але зараз я вас проведу додому, і попрошу краще дбати про свою безпеку.
– Це що, наказ працівника поліції?
– Можете вважати, що так.
– Тоді коли арештуєте мене, дозвольте хоч взяти в камеру ізолятора захалявну книжечку, щоб я могла писати.
– В жодному разі. Будете сидіти та страждати, спокутуючи свою провину.
– Але ж у мене графік роботи! – майже щиро образилась Кароліна, не стримуючи грайливої посмішки.
– В такому разу, виконуйте наказ працівника правоохоронних органів, – жартівливо хмикнув Макс, несподівано для себе самого схилившись над веселим обличчям жінки, яка дивилась на нього трохи примруженими очима.
– Що ж, в такому разі в мене немає іншого вибору, – захихотіла вона, подавшись вперед, аби прошепотіти ці слова йому на вухо: – А знаєте що? Заходьте до мене якось з «Холодною рікою», підпишу вам її.
– Це спроба підкупу? – поцікавився Макс, відчуваючи своєю долонею плавний вигин талії, затягнутої в кофтину з чорного трикотажу… та зовсім не відчуваючи нічого, хоч віддалено схожого на здоровий глузд.
– Вважайте що так, – хитро видихнула Кароліна, лоскочучи теплим диханням його шию.
– А ви знаєте, що ваша пропозиція протизаконна?
– Але ж ви не проти іноді порушити правила? – хмикнула жінка, плавно – наче вода між каменів, – вислизаючи з його обіймів. – Іще побачимось, – додала вона, перш ніж стрімко віддалитися та розчинитись в нічній темряві. Залишивши Макса на самоті посеред Ракового П’ятачка. Де його спина знову відчула на собі мінливий, але дуже моторошний холодний погляд.

3. Послання
– Так, а тепер розкажіть, чим ви тут займаєтесь? – напружено прошипів Роман, тримаючи за руку найжвавішу з дівчат, яка вже збиралась накивати п’ятами. На щастя, інші двоє були трохи смирнішими.
Обурено надувши губи, дівча таки вирвало в нього руку, на щастя, облишивши спроби втекти. Тому зараз лише стояло на місці, дивлячись кудись вбік, та щосили стискало пухкі губи.
– Нуж-бо, я чекаю! – нагадав Роман, свердлячи поглядом дівчисьок, зловлених неподалік від місця, де знайшли машину, в якій лежав труп – як показав аналіз ДНК, саме «потопельниці» з Ракового П’ятачка.
– Ви ж ні на що не здатні! – нарешті буркнуло дівчисько, схрестивши руки на грудях.
– Що-що?! – розлючено перепитав слідчий.
– Ми не віримо, що ви здатні знайти Каріну, от що! – огризнулася дівчина, різко крутнувши головою з копицею рудого кучерявого волосся. – Більше схожі на якихось бовдурів, що припхалися сюди заради галочки. Покрутитесь тут двійко тижнів, потім розведете руками зі словами: «Ми ж старалися». А після того чкурнете собі назад в свою бісову столицю, залишивши нас жити без Каріни!
– Гей, що ти верзеш? – здивовано протягнув Макс, читаючи в поглядах інших трьох дівчат абсолютну згоду зі своєю спільницею.
– А що, неправда? – фиркнуло дівча. – От ми й вирішили шукати Каріну самі. Бо раптом ще не пізно, але якщо ви тягтимете час, то потім буде вже дійсно все?! Тому зараз, поки хоч якась надія є, ми її шукатимемо, та обов’язково знайдемо! Вона сама нас про це попросила!
– Тобто, як це, сама попросила? – мало не вдавився від несподіванки Макс.
– А так! – гаркнуло дівчисько.
– Прошу від цього місця детальніше, – суворо проказав чоловік, поки Роман непомітно вмикав диктофон.
– Здається, Каріна знала, що зникне, – завагавшись, відповіла найстарша з дівчат, худенька та чорнява. – Може їй хтось погрожував, чи ще щось таке. Але їй точно було відомо, що її шукатимуть. І вона попросила нас її знайти.
– Не розумію, що означає, попросила? – перепитав Макс. – І чому ж тоді ви одразу не…
– Тому що лише зараз це зрозуміли! – закричала найменша з компанії, повненька шатенка з тугою косою.
– Поясніть-но, що означає це ваше «лише зараз зрозуміли»? – роздратовано вимовив Роман, дивлячись дівчатам в очі своїм фірмовим жорстким поглядом. – Як можна не розуміти, коли людина говорить вам, що боїться за своє життя?
– Все було не зовсім так, – проговорила чорнява, заламуючи лікті.
– Тобто? А як же?
– Вона подарувала нам дещо незадовго до того, як зникнути, – продовжувала дівчина, не зважаючи на грізний погляд своєї рудої спільниці. – Кожній з нас по отакому браслету, – нарешті зізналася вона, показуючи своє зап’ястя, на якому й справді був жовтий браслет з бісеру, де у візерунок був вплетений напис: «Побувай там, де МЕНЕ немає». От тільки якщо всі слова були виплетені блакитним бісером, то «МЕНЕ» мало яскраво-червоний колір.
– Щось не надто схоже на крик про допомогу, – скептично сказав Роман.
– Тому ми й не зразу це зрозуміли! Лише коли роздивились браслети одна одної! – розлючено закричала руденька.
– І що ж ви там побачили? – поцікавився слідчий за мить до того, як дівча тицьнуло Максові під носа свій жовтий бісерний браслет, з синім написом: «Я для тебе єдина справжня, твоя кАРі.на». Де червоним було виплетене останнє слово. Дивлячись на яке, чоловіки цілком успішно вдали, ніби не бачили раніше такого дивакуватого написання імені зниклої дівчинки. А надто – на папірці в салоні машини, з якої «приплив» труп до Ракового П’ятачка.
– А ти свій покажи, – протягнув Роман, наморщивши лоба.
Слухняно простягнувши йому своє зап’ястя, чорнява дівчина дала поглянути на свій жовтий браслет, де чоловіки прочитали: «Все буде добре, просто ЗНАЙДІТЬ в собі сили!».
– «Знайдіть мене. Каріна», – вголос проговорив Макс, дивлячись на останнє виплетене червоним слово.
– Отож-бо! – заявила руденька. – І ми її знайдемо!
– Ідіть краще додому, дівчата, – холодно просичав Роман. – Вам не можна вештатись біля цієї машини. Та й її мають уже завтра забрати. Проте не хвилюйтесь, ми оглянули кожен її сантиметр. Тож кажу абсолютно точно: там немає нічогісінько, що хоч якось вказувало б на те, де шукати вашу Каріну.
– Але!..
– Або ви негайно сідаєте в нашу службову машину, і ми розвозимо вас по домівкам до вечері, або ви все одно сядете в нашу машину. Просто в наручниках, та щоб доїхати до відділку. То як, Голмси, гонор закінчився?
У відповідь дівчата лише вороже витріщились на своїх співрозмовників, однак казати нічого не стали.
Розвізши дівчат по домівкам, Роман залишив машину на стоянці та сповістив, що на сьогодні роботу з допитами закінчено, тож він йде спати. Макс і сам спершу збирався повернутись до свого номера в готелі та відпочити, проте несподівано зрозумів, що не зможе заснути. Тому дивлячись на стареньку, але дуже атмосферну будівлю невеличкого готелю, розвернувся та вирушив вечірніми вулицями Водограю. З кожним своїм кроком відчуваючи, як містечко опиняється в обіймах ночі.
Його прогулянка не мала якоїсь конкретної мети, просто він не міг відмовитись від неї. Та вдихаючи на повні груди запах історичних кварталів цього міста, оповитого мороком, дещо зрозумів. А саме – чому Кароліна не могла відмовитись від своїх небезпечних походів. Якщо вдень місто було просто милим та мальовничим, то вночі воно заворожувало. Випускало з провулків тисячі моторошних тіней та безкомпромісно брало в полон свого шарму. Бруківка, старовинні стіни та підвіконня з квітами, що час від часу перепліталися з деревами… Макс почувався так, ніби потрапив до якогось темного фентезі. Хоч воно було до біса моторошним, проте заворожувало та не відпускало, змушуючи жадібно занурюватись в свій похмурий, і від того прекрасний світ.
– Правда ж тут гарно? – несподівано пролунав приємний дитячий голос.
Озирнувшись на нього, Макс побачив золотоволосу дівчинку, шкіра якої в місячному сяйві здавалась надто темною і ніби трохи… жовтуватою? Вбрана в коричневу сукню маленька принцеса дивилась на нього великими очима. На голові, прикрашаючи чудесні коси до плечей, жовтів великий бантик. І хоч вона не посміхалась, але сумнівів не було: це дівча зовсім нічого не боїться, навіть будучі на вулицях сама посеред ночі.
– Так, дуже гарно, – погодився чоловік, підійшовши до малечі. – Слухай, а що ти тут робиш? Не загубилась часом?
– Ні, що ви, – мило замотиляла головою дівчинка. – Я живу прямо отут. Просто вийшла на зорі подивитись.
– Тоді зрозуміло, – з полегшенням зітхнув Макс, проте не спішив отак просто залишати дитину. Бо раптом збрехала, і потім з нею щось станеться? – А як тебе звати?
– Ви спершу самі назвіться! – наполягла мала.
– Я Макс. Тепер твоя черга.
– Розалія, – нарешті представилася дівчинка.
– Дуже гарне ім’я, твоя мама має фантазію.
– Дякую, – таки посміхнулась вона, і її посмішка виявилась ще чарівнішою, ніж чоловік міг уявити.
– Слухай, то може проводити тебе до твого дому? Щоб раптом нічого не сталося. А то зараз в місті не надто безпечно, – запропонував чоловік і вже потягнувся рукою до маленької долоньки, проте Розалія спритно забрала руку та відійшла на кілька кроків.
– Е-ні! А раптом ви мені щось зле зробите? Сама зараз дійду! – заявила дівчинка, і її слова, хоч спершу і збентежили, проте згодом заспокоїли Макса. Отже, цю малу навчили, що не слід нікуди ходити з незнайомими людьми, навіть якщо вони видаються хорошими. Тож не слід переживати, що її хтось кудись заманить.
– Гаразд, не наполягатиму! – запевнив він, примирливо підіймаючи руки догори. – Але ти все одно негайно йди додому, добре?
– Так-так, звісно, – кивнула Розалія. – До зустрічі, і нехай вам щастить.
Він збирався проводити її поглядом аби поглянути, чи дійсно дівча зараз піде до свого дому. Проте несподівано почув гучний гавкіт великого пса! Здригнувшись, чоловік озирнувся до двору, з якого він долітав. Коли ж перевів погляд назад до своєї співрозмовниці, то зрозумів, що її вже тут немає. І навіть понишпоривши вулицями Водограю цілу годину, не знайшов жодного її сліду.
«Мабуть дійсно жила в якомусь з будинків, біля якого ми стояли», – похитав головою Макс. А потім таки змусив себе повернутися в готель та лягти спати.  

4. Розкажи мені цю казку
– Дуже несподівана заява, – протягнув Макс. Так, ніби слова жінки, що сиділа навпроти в маленькій кімнаті її квартири, дійсно їх здивували.
– От тому я нічого й нікому досі не казала! Мені ніхто все одно не повірить, – знервовано пробурмотіла Жанна – гарно вбрана молода вдовиця з чорними косами до плечей. Власне, вдовою та самотньою матір’ю вона стала лише влітку – її чоловік не так давно загинув на фронті.
– Не переживайте, ми не маємо підстав сумніватися у ваших свідченнях, – поспішив запевнити Макс. – Так само, як і виказувати, що ви є джерелом цієї інформації. Просто… ви певні, що бачили тоді саме Каріну?
– Абсолютно, – тремтячи, кивнула Жанна. – Я б впізнала її будь-коли та будь-де. І кажу вам, що бачила кілька разів, як ця дівчина ловила в райцентрі клієнтів, з якими потім йшла до готелю! Повірте, мене це саму просто з колії вибило! Бо ж про таке навіть подумати неможливо. А ще й наша Каріна…
– І ви кілька разів випадково помічали її за цим заняттям у райцентрі? – перепитав Роман, свердлячи жінку поглядом.
– Ні-ні, випадково лише вперше! – сполохано запевнила жінка. – А решту разів то я стежила за нею, аби… ну ви розумієте, переконатись. Навіть хотіла переконатись не в тому, що вона таким займається, а що то не вона. Проте лише отримувала нові докази, що Каріна дійсно отаким от чином підзаробляла!
– Зрозуміло. Що ж, в разі потреби ми зв’яжемося з вами. І ще раз прошу, не хвилюйтесь.
– Дякую, – розгублено кивнула Жанна, перш ніж проводити чоловіків до дверей.
– Цікавенька картина в нас вимальовується, – нарешті промовив Роман, коли вони вийшли з під’їзду.
– Більш ніж, – сплюнув Макс, морщачи лоба.
Це було занадто дивно. З усіх, кого чоловіки за весь цей час встигли опитати, майже кожен знав про Каріну якийсь брудний секрет: що вона була садисткою, живодером, розпусницею, злодійкою, брехухою… Знав. Проте мовчав, бо розумів, що йому ніхто не повірить, спробуй він очорнити всенародну улюбленицю. Дехто розколювався одразу – як от Жанна. Дехто приходив до слідчих за декілька днів після допиту – як Саша.
Майже кожен. А може й кожен. Хто знає, можливо дійсно кожен, просто не всі зізналися?
Але кількість тих, хто щось розказував, зростала з кожним днем. І чоловік навіть почав дивуватися: хіба ж одна старшокласниця може мати аж стільки брудної білизни в своїй шафці? Та не викликало жодних сумнів те, що всі (або майже всі) в цьому місті, попри маску щирої, навіть фанатичної любові, всім серцем Каріну ненавиділи.
А ще надто цікавим видавався один факт: різні люди бачили Каріну за її темними секретами майже в один і той самий час. Що створювало забагато питань та гіпотез.
Тож не дивно, що наприкінці кожного робочого дня Макс почувався вичавленим лимоном. Голова молодого чоловіка просто йшла обертом від теорій та здогадок, що заповнювали її. І наразі здавалось просто неможливим підвести всю цю скажену фантасмагорію до одного, єдиного логічного висновку. Але ж саме це він і має врешті решт зробити, чи не так?
Проте Макс не йшов спати, щойно вони з напарником вечорами закінчували роботу. Натомість його знову й знов приваблювали нічні вулиці Водограю, які заворожували своїм темним, приємно-моторошним подихом. Під час цих прогулянок він відчував дещо дивне: одночасно захват і страх, паніку, навіть відразу, яка надто сильно вабила. Це місто було ніби отрута, що проникла в кров і труїла собою весь організм, проте тримала надто міцно, змушувала отримувати збочене, наркоманське задоволення від інтоксикації.
– Оба-на! – присвиснув чоловік, так і завмерши з повернутою вліво головою. Туди, де на старовинній лавці з гартованого заліза та темного лакованого дерева, сиділа Розалія. Гойдаючи в повітрі короткими дитячими ніжками, дівчинка дивилася на місяць та дружньо посміхалась.
– Привіт! – гукнула вона, помахавши Максові своєю крихітною долонею.
– Знову сама вночі гуляєш? – похитав головою він, підійшовши до малої.
– А що таке?
– Те, що це місце значно далі від того, де ми зустрілися минулого разу. І від якого, якщо вірити твоїм словам, ти живеш неподалік.
– Тут, у маленькому Водограї, та ще й на цьому острові, «неподалік» майже скрізь, – захихотіла Розалія.
– Та все ж, занадто далеко для маленької дівчинки, якій хто завгодно може заподіяти шкоди. Ти ж сама знаєш, що для тебе тут зараз небезпечно?
– Для мене? Не думаю, – похитала головою вона.
– Може, все ж, я проведу тебе додому, щоб з тобою нічого не сталося? Ти ж знаєш, я слідчий. А поліцейському можна довіряти…
Несподівано Макса обірвав дзвінкий сміх, з яким дівчисько мало не гепнулося з лавочки.
– Оце сказали! – вигукнула вона, хапаючись за живіт. – Можна довіряти… Що, правда? А мені чомусь здавалось, що от їм однозначно не варто. Принаймні, тут.
– Навіть посперечатися важно, – пробурмотів чоловік.
– Доволі самокритично, – похитала головою Розалія, поправляючи свого жовтого бантика, який трохи сповз та з’їхав набік.
– Слухай, а цукерки не хочеш? Шоколадної? – спробував змінити тему Макс, саме намацавши ласощі в кишені. І, простягнувши їх дівчинці, спрямував на неї дружній погляд. – Давай так, ти їси цукерку, а за це йдеш додому, щоб я за тебе більше не хвилювався.
– Ні, дякую, – чемно похитала головою вона, хоч чоловік помітив цей дитячий погляд: хвацький, жадібний, навіть трохи зажурений. Який не залишав жодного сумніву в тому, що цукерку Розалія дійсно дуже і дуже хотіла.
– Та не бійся! – посміхнувся він. – Бери, воно смачне.
– Здогадуюсь. Але мені не можна цукерок.
– Ой, вибач, що подражнив, – зам’явся Макс. – Тоді скажи, що тобі можна з ласощів. І я навмисне носитиму їх з собою щовечора. Щоб коли знову побачу, як ти вночі десь вулицями тиняєшся – смаколиками підкупив тебе сидіти вдома.
– Не думаю, що це хороша ідея, – зітхнула дівчинка, відвівши від Макса погляд, щоб знову спрямувати його на зоряне небо, де-не-де затягнуте хмарами, від краєчків яких відбивалося яскраве місячне сяйво.
– Слухай, Розалія, а ти часом не знаєш Каріну? – несподівано вирішив запитати чоловік. Чи-то щоб змінити тему, чи-то справді сподіваючись на щось цікаве.
– Каріну? Ту саму Каріну, яку тут геть всі страшенно люблять, але заочі люто ненавидять? Так люто, що здавалось, кожен вбити ладен? – протягнула дівчинка, постукуючи тонким пальчиком по дитячому підборіддю. – Ні, ми з нею не знайомі. Вірніше як, я в курсі, хто ця Каріна, але ніколи не мала з нею нічого спільного. Може вона й непогана, а на неї всі просто наговорюють через власні заскоки, хтозна. Мене це не стосується, вже давно. В мене трохи інші інтереси.
– Які ж?
– Я казки люблю, – повідомила Розалія, примруживши очі в місячному сяйві – ніби кіт, що лежав на сонячному підвіконні.
– Гадаю, всі маленькі дівчата люблять казки, – припустив Макс.
– Певно. Може деякі й не люблять, але я обожнюю! І слухати, і розказувати.
– Навіть розказувати?
– Ага.
– Тоді, може, мені якусь розкажеш? – запитав чоловік, сподіваючись, що як він з цією неслухняною малою трохи знайде спільну мову, то зможе вмовити її піти додому. А може й зовсім відмовитись від небезпечних нічних прогулянок.
– Можна. А ви, в такому разі, теж потім розкажете мені казку!
– Домовились.
– Добренько. Тоді слухайте! – захоплено видихнула дівчинка, розправивши плечі та гарненько склавши ручки на колінах. – Жило-було одне королівство, яким правив король, разом зі своїми міністрами, радниками, сенаторами, приплічниками та іншими кумами. Люди в тому королівстві жили бідно та завжди мріяли про краще життя. Мріяли багато, дружньо, сидячи на печі та дивлячись в магічні кристали, де бачили багато різних вистав – таких, що прославляли короля, й таких, що говорили, який він поганий, навіть висміювали. Тому часто люди й самі сварили короля з його кумами. Їм було зручно гомоніти про це на своїх печах, і побазікавши, вони продовжували терпіти несправедливість багатих владарів.
Король з кумами були щасливими, адже, на відміну від правителів деяких інших королівств, мали дуже легковірний народ. Тож могли брати скільки завгодно грошей зі скарбниці задля своїх забав. Аж до того самого дня, як зрозуміли, що скарбниця майже порожня. І коли там не залишиться ні монети, цього не вийде приховати, економіка королівства обвалиться, наче картярський будинок. А вже тоді, вони не сумнівались, навіть такий терпеливий народ, як їхній, не витримає та порозвішує їх по шибеницям.
Що ж робити? Король з міністрами-кумами довго думали про це, і от докумекали до хитрого плану: спихнути все на короля. Звісно, самому королю то не дуже сподобалось, але міністрів було більше, тож довелось погодитись. Та й самому йому в цьому плані відвели не таку вже й невигідну роль.
Спочатку людей почали за королівськими наказами сильніше мордувати, принижувати та утискати. Настільки люто, що люди не витримали та вийшли на протест спочатку посеред головної площі Столиці, а потім майже по всьому королівству. Тривало все то довго та запекло, адже люди вже не бажали миритись ні зі ставленням до себе, ні з монархом. Тому вимагали, аби він зрікся престолу. Проте за планом, було ще зарано. З короля належало зробити єдине абсолютне зло, аби поряд з ним всі інші міністри, радники, сенатори, приплічники, та інші куми здавалися святими янголами.
І тоді людей, що вийшли на протест, почали вбивати. Не багато – так, щоб трохи налякати, але ще більше – розлютити. Та жодним чином не так, аби придушити бунт – тоді б і план не спрацював, і сусідні королівства показово обурились, тож в них в майбутньому не вдалося б випросити золота.
Все йшло саме так, як мало йти. Гнів праведний переповнював мало не всіх простих людей. Коли міністри, радники, сенатори, приплічники та інші куми зрозуміли, що короля вже достатньо ненавидять, йому організували втечу до сусіднього королівства, разом з усім золотом, що він встиг награбувати зі скарбниці. Заховавшись там, король збудував собі новий палац та зажив щасливо!
А королівство очолили міністри, радники, сенатори, приплічники та інші куми короля. Які, вказавши народові на порожню скарбницю, почали нарікати, що то один лише король усе вкрав, вони ж тут ні до чого. Звісно, після того люди, горді за те, що вигнали злісного диктатора-душогуба, не стали вішати всіх міністрів, радників, сенаторів, приплічників та інших кумів короля – ті ж-бо сказали, що вони за них стоять, і взагалі діями колишнього монарха обурювались. Та ж протистояти йому одному всі разом не могли, такий він був грізний!
Невдовзі національна монета королівства настільки знецінилась, що за неї мало що можна було купити. Тож людям доводилось виживати, тугіше затягуючи пояси, та платити здирницькі податки, які постійно зростали. А щоб народ вже точно не подумав знову повстати – міністри, радники, сенатори, приплічники та інші куми  домовились про невеличку, але дуже болісну довготривалу війну. Бо ж під час війни за Батьківщину правителів критикувати неможна, лише смиренно приймати всі тяготи, що випадають на долю королівства! Ті, хто почали правити замість короля, ненав’язливо натякали людям, що всі біди через бунт, який вони зчинили. Таким чином, люди пишалися своїм народом, який вигнав душогуба, але водночас більше не наважувався повстати проти тих його колишніх міністрів, радників, сенаторів, приплічників та інших кумів, які стали на місце короля й продовжили керувати ними так само несправедливо, як і доти.
Самі міністри, радники, сенатори, приплічники та інші куми, попиваючи дорогі вина, раз за разом позичали золото в сусідніх держав – нібито на розвиток оновленого від гноблення монарха королівства. Та насправді – лише для того, щоб самим було й далі що красти зі скарбниці.
Кінець.
– Якась неправильна казочка, – пробурмотів Макс.
– Чому ж? – посміхнулась Розалія.
– Ну, зазвичай же казки мають закінчуватись цим: «Жили довго та щасливо»…
– Ба ж міністри, радники, сенатори, приплічники та інші куми й жили довго та щасливо, – знизала плечима дівчинка. – А люди… звичайні люди ніколи не живуть довго та щасливо. Принаймні, допоки лежать на пічках, дивлячись вистави в магічних кристалах, і тільки лиш мріють про щастя. Так було завжди: головна ознака суспільства з промитими мізками – це крики: «Ви зазомбовані! Ваш магічний кристал бреше!» тим, хто стоїть по інший бік паркану. Коли в перервах між цими криками люди йдуть молитися на свій, правдивий магічний кристал. Такими довбнями гріх не скористатись, особливо якщо ти владний мерзотник.
– І звідки ти такого понабиралась?
– Було звідки! Ну, я свою частину угоди виконала. А наступного разу казку мені розказуватимете вже ви! – захихотіла Розалія, жваво зістрибнувши з ослону.
Макс справді спробував озирнутись, аби зрозуміти, куди ж вона побігла. Проте дівча виявилось таким прудким, що чоловікові вдалося лише почути шелест кущів, в які вона чкурнула. Проте які ж саме з кущів, що росли біля цього ослону, приховали в собі маленьку принцесу, Макс так і не зрозумів. Як і минулого разу, пошуки нічого не дали: Розалія зникла швидко та вправно. Втім, це й не дивно – вона, як житель цього міста, знала всі його провулки та стежки значно краще за приїжджого, хай навіть цей приїжджий і сам чимало тими самими вуличками блукав.

5. Вуличне мистецтво
– Це якийсь… поганий жарт? – прошепотів Макс, уже вчетверте марно стараючись проковтнути слину. Проте як він не намагався, під час кожної спроби горло хапав спазм, і давлячись, чоловік пробував відкашлятись.
Воно тхнуло. Господи, як же воно тхнуло! Огидно, нудотно, нестерпно! Цей гидкий сморід гнилого м’яса будив у Макса справжню паніку. Сморід гнилого м’яса, що долинав від розбухлого трупа потопельниці, який лежав на спині посеред центральної площі Водограю – надутим зеленим пузом догори, вигнувши спину, вкладену на бортик фонтану. І кінчики злиплого волосся зі шматками землі ніжно торкалися стоячої води. Рот з почорнілими від бруду зубами був відкритий, а жовті викочені очі ретельно розглядали руді барви осіннього світанку.
На щастя, ЦЬОГО поки ще не бачив ніхто, окрім Макса з Романом, голови місцевої поліції, а також двірника, який і знайшов тіло.
Тіло, яке вже давно мало лежати в труні! Яке поховали в нього на очах! Просто на очах закрили кришкою, забили в неї цвяхи та закопали в глибокій ямі!
– Чого стоїш? – прогарчав Роман, помітивши, що його напарник заціпенів. – Хутко оглядаємо це лайно, робимо фотографії та прибираємо її звідси, доки місцеві не попрокидалися! Ще не вистачало нам, щоб вони дізнались.
– Так-так, твоя правда, – схопився Макс, намагаючись хоч трохи прийти до тями.
Він не міг дивитися на це тіло, фізично не міг. Від одного лише погляду всю його душу перекручувало та вивертало. Проте триклятий труп, ніби потужний магніт, притягував та міцно тримав його погляд, не дозволяючи звільнитись від свого тягаря!
Фотографування, звісно, взяв на себе Роман. Діставши з машини велику професійну камеру, слідчий почав знімати кожен сантиметр навколо тіла. Натомість Максу ніяк не вдавалось просто усвідомити, що він тут робить і заради чого повинен дивитись на все це. Чому має бачити ці руки зі шкірою, що на дотик наче губка, яка вже догниває, і знову відчувати їх на своїх щоках?
– Та що з тобою, чорт забирай? – просичав слідчий, свердлячи напарника роздратованим поглядом.
– Пробач, сам не знаю, – тихо відповів Макс. Через сухість у роті язик прилив до піднебіння.
– Може ти отруївся чимось?
– Хтозна, – пробурмотів чоловік, насправді чудово розуміючи: причина його теперішнього стану – не харчове отруєння і не хвороба. Хіба що, психічна… так, дійсно цинічно: він таки з’їхав з глузду!
– Слухай мене, – суворо проговорив Роман. – Мені тут тендітні принцеси не потрібні. Тому зараз сідай в машину. Щойно відвеземо цю бридоту до моргу, я здам тебе лікареві, щоб оглянув. А потім вже побачимо, як і що з тобою далі робити.
– Гаразд. Пробач за клопіт, – невротично закивав Макс і підійшов до службової машини, аби сісти на сидіння, та лише потім помітив, що обличчя спітніло.
Обшукавши кишені, чоловік знайшов хустку, якою поспішив витерти краплі поту на лиці. Заховати хустину назад вдалося лише з другої спроби – спершу вона просто вислизнула з пальців та впала на коліна. Тому що весь цей час Макс навіть на мить не відводив погляду від трупа потопельниці, який ніби засмагав у прохолодних променях вересневого сонця.

На щастя, тіло вже забрали з центральної площі Водограю на ту хвилину, коли туди мали прийти перші дітлахи, що займались підготовкою до фестивалю. Тепер двірникові належало хутко прибрати весь бруд. А серед того – сліди, які вели від фонтану до (як сповістив Роман) самого кладовища. Кладовища, на якому могила безіменної потопельниці досі залишалась закопаною. І не розритою, а потім знову закиданою, а саме закопаною! Такою, ніби з неї і не діставали тіла.
– Може то, звісно, хтось підкопав тунель, щоб нас полякати, і його треба буде просто знайти, – припустив Роман, поки Макс чекав на свої аналізи. Які показали, що він в нормі. Тож лікар, який перед тим оглядав пацієнта, сповістив, що чоловік цілком здоровий, і справа у звичайному стресі.
Почувши це, слідчий насупився, заявив, що знає, як лікувати стрес, та потягнув напарника до крамниці, де купив житню хлібину, палицю ковбаси та пляшку коньяку.
Макс ніколи не вважав, що має проблеми з алкоголем. Зазвичай він не те що не пив зранку, а взагалі майже не вживав спиртного. Проте коли сьогодні Роман простягнув йому склянку з дешевим пійлом – залпом її спорожнив. Однак від добавки відмовився, з’їв ще один бутерброд і просто зробив те, що й зазвичай, коли випивав: упав на ліжко та за лічені хвилини відключився.
Хоч тепер йому в чомусь пощастило: жодного сну про той бридкий труп потопельниці. Та й взагалі будь-якого сну. Лише чорнота, яка увімкнулась, варто було заплющити очі. А потім вимкнулась, коли він їх розплющив. Як виявилось, о третій дня.
Випив він однозначно недостатньо для того, аби страждати від похмілля. Подзвонивши Романові, Макс дізнався, що той весь день займався цією потопельницею, і сказав за годину чекати на площі. Причин баритись не було, тож чоловік поспіхом зібрався та прибув на місце зустрічі за кілька хвилин до призначеного часу.
На щастя, доти там уже не залишилося нічого, що б нагадувало про ранкове жахіття. Хіба що в його спогадах образ тіла потопельниці, що лежала на спині, вигнувшись дугою, накладався на бортик фонтану. Проте можливості сконцентруватися на цій скаженій ілюзії в Макса не було завдяки дітлахам, які бігали площею, прикрашаючи її до майбутнього свята. Тут і там розквітали намети, стенди, веселі солом’яні опудала та кольорові прапорці. Сьогодні свою частину роботи виконували діти, а завтра настане черга дорослих. Опісля фестиваль розпочнеться.
Що ж саме за народні гуляння будуть на ньому – Макс не знав, якось не вийшло в нього цим поцікавитись. Проте знизав плечима зрозумівши, що незабаром сам усе побачить. Та й святкування буде доволі цікавим в контексті того розслідування, яке вони проводили. Можливо поглянувши на ці самі гуляння, та розпитавши під час них людей, вони дізнаються щось важливе?
– …Просто мені так ніяково! – долетіло до Макса від кількох дівчат, що скупчилися біля стенду неподалік.
– Чого тут ніяковіти? Це ж Каріна! – запевняла худорлява темноволоса дівчина в зеленому сарафані та лосинах.
– Отож-бо! – відчайдушно вигукнула пухкенька шатенка, що притискала до грудей альбом для малювання. – Я не гідна не те, що показувати це, а просто насмілитися…
– Що таке кажеш! – охнула висока русявка. – Каріна була б дуже-дуже рада! Ти ж знаєш, яка вона добра, щира та сердешна.
– Так. Але ж я не гідна…
– Про що балакаєте, дівчата? – поцікавився Макс, підійшовши до школярок з найщирішою посмішкою, на яку був здатен після ранкових подій. І, звісно ж, не забувши продемонструвати посвідчення детектива, аби не викликати у них підозр щодо своєї особи.
– Та нічого особливого! Просто готуємо стенд до фестивалю, – пояснила русявка, в той час як темноволоса дівчинка лише знічено притисла до грудей свій альбом.
– І що ж за стенд?
– З портретами Каріни, які малювала Оксана! – захоплено повідомила низенька шатенка. – Вона в нас така талановита художниця! Постійно Каріну малювала, поки вона тут була. Двійко разів просила позувати їй, решту – просто спостерігаючи за нею, а то й взагалі по пам’яті! От ми і хочемо цього року на фестивалі виставити їх, на честь Каріни. Щоб вона відчула, як щиро всі ми її любимо, та скоріше поверталась. Ми ж віримо, що з нею все гаразд, і незабаром вона знову буде з нами!
– Яка чудова ідея, – схвально посміхнувся Макс. – А можна поглянути на ті малюнки? Бо так цікаво стало. Оксано, ти не проти?
Почувши ці слова, дівчина завмерла на декілька секунд. А потім, тремтячи, передала Максові альбом.
Листок за листком. Дивлячись в очі, йому посміхалась життєрадісна струнка дівчина у віночку зі стрічками, що лежав на довгому пшеничному волоссі. Деякі малюнки були намальовані простим олівцем, деякі – кольоровими. І на кожному з них вона виглядала по-справжньому живою, реальною, а ще дуже знайомою.
Але ж чорт, то вже занадто! Спочатку йому наснився той клятий труп, а тепер це дівча… Дідько, то ж точно була вона, жодного сумніву! Та як йому, поки він задрімав на землі за містом, могла наснитися гарненька шістнадцятирічна дівчина, якої він жодного разу не бачив?!
– Вам що, мої малюнки не сподобались? – хлюпнула носом юна художниця. – От я ж казала…
– Ні-ні, що ти, вони чудові! – поспішив запевнити Макс, квапливо закриваючи альбом. – Твої роботи такі красиві, що в мене просто мову відняло! Намальовано в такій простій манері, проте надзвичайно цікаво, тепло. А ще видно, що працював художник, який має власний стиль. Неймовірно гарні малюнки, обов’язково виставляйте їх на своєму стенді! – широко посміхаючись, проговорив чоловік. Подумки відмічаючи, що це буде дуже цікаво: побачити реакцію решти водограйців на портрети Каріни.

6. Злочин і покарання
Кава, що парувала в теплому чорному горнятку, тонко пестила язика терпким, трохи пряним присмаком, знову й знову просячись до рота – нехай хоч на іще один ковточок. За яким, звісно, просився наступний. Хоч Водограй і був невеличким містечком, проте в тих трьох кав’ярнях, що розташувались на острові, годували дуже смачно. А ще смачніше варили каву. Звісно, Макс пригадував і декілька забігайлівок у «новій» частині міста, де їсти могла, хіба що, місцева потолоч. Але тут, в історичних кварталах, кав’ярні та архітектура радували настільки, що чоловік щиро не розумів, чому в такому чарівному місті немає навали туристів.
Однак наразі він не міг дозволити собі розкоші безтурботно насолоджуватись кавою. Тож обідав, майже не відчуваючи смаку чудової їжі. На жаль, слова Романа, що сидів напроти, не тільки розбудили в пам’яті яскраві моторошні образи, а ще й тривожили.
Як повідомив напарник, з тілом не сталося нічого такого, чого не могло статися з трупом в труні. Його нічим не обколювали, не посипали, не розрізали тощо. Просто витягли з могли та нащось перенесли в центр Водограю. Одначе значно більше турбувало інше питання: яким чином?
Коли могилу розрили щоб оглянути, а потім знову закопали – вже з трупом, то не виявили ніяких тунелів. А ще – слідів того, що цю могилу нещодавно розкопували. Отже те, як саме тіло опинилось за її межами, залишалось великим і дуже моторошним питанням. Проте тепер неподалік від могили встановлять пункт спостереження – на випадок, якщо той, хто зробив це, захоче повторити свій подвиг.
Намагаючись хоч якось впоратись з моторошною нудотою, Макс розказав про малюнки школярки, яка зображала Каріну. Та запропонував ретельніше стежити за стендом на фестивалі, а також за тим, як на нього реагуватимуть інші городяни.
– Ну, а тепер що робитимемо? – поцікавився Макс, одним ковтком допивши рештки охололої кави в горнятку.
– Зрозуміло що, – буркнув Роман. – Я продовжу займатись цим клятим трупом. Начальство так само не збирається слати сюди когось іще, тож доведеться мені шукати, хто та як умудрився його відкопати. А ти й далі роби свою роботу, просто поки що без мене. Не маленький вже, та й зброю тобі для цього завдання видали – на всяк випадок. Гадаю, сам впораєшся. Наразі нічого тривожного ми не знайшли, тож сподіваюсь, не згинеш. Коли що – дзвони.
– Гаразд, – кивнув чоловік, напружено свердлячи поглядом порожнє горнятко.
Ідея допитувати місцевих без напарника його, м’яко кажучи, радувала приблизно так само, як перспектива й далі споглядати той труп. Проте становище не дозволяло йому обирати. Залишати загадкову появу тіла посеред міста без уваги однозначно неможна – тим паче, це напевне мало якийсь зв’язок зі справою Каріни. Отже, розслідувати випадок повинні саме вони. Проте також нікуди не зникала необхідність продовжувати говорити з мешканцями Водограю.
– Добридень! Файно, що я вас тут знайшла, – несподівано пролунало за спиною в Макса. І він, озирнувшись, зрадів, що вже допив каву, і не має, чим вдавитися: увійшовши до кав’ярні, до них прямувала Валентина.
– Радий вас бачити, – не зовсім щиро промовив чоловік, коли сестра вчительки підійшла до їхнього столику.
– Я вас вже півдня шукаю, – зізналася вона, перебираючи пальцями кінчик своєї густої коси.
– І навіщо ж? – поцікавився Макс.
– Нам треба поговорити, – прошепотіла Валентина, крадькувато озираючись з очевидним острахом.
– Звісно, я до ваших послуг, – запевнив чоловік, спостерігаючи за напарником, який поспішив встати з-за столу та попрямувати до виходу, аби не заважати бесіді.
– Я довго не наважувалась, але зрозуміла, що повинна розказати вам це, – тихо проговорила вона, схилившись до Макса. – Воно дуже важливо.
– Так-так, сідайте, я вас з радістю вислухаю. Можливо ваші слова допоможуть слідству.
– Ні-ні, ви не зрозуміли, – панічно забурмотіла жінка. – Я не можу говорити тут. Якщо нас хтось почує… я боюся цього.
– Ясно. Не переживайте! – запевнив Макс, хоч все це викликало в нього новий напад легкої нудоти, з якою щось всередині здавлювало його ребра.
– Тоді давайте пройдемось до мене. Там я можу не боятись, що нас підслухають. Васюні сьогодні теж не буде допізна, вона зайнята з дітками, допомагає їм готувати стенди до фестивалю. Там нас не почують ті, кому не треба.
– Добре, ходімо до вас, – кивнув чоловік.
Дочекавшись офіціанта, Макс розплатився і, встаючи з-за столика, непомітно намацав на поясі службовий пістолет. Подумки сподіваючись, що використовувати його не доведеться. А якщо і доведеться, в нього це вийде.
Дорогою до будинку Валентина безперестану зиркала в усі боки – ніби боялась, що хтось, кому не слід бачити її тут і зараз, помітить та впізнає її, не зважаючи на великі сонячні окуляри та накинуту на голову шовкову хустину, які жінка негайно надягнула, варто було їм підійти до виходу з кав’ярні.
– Дозвольте запитати, чому ви так боїтеся? – нарешті поцікавився Макс, коли вони вже наближались до будинку сестер. Проте Валентина не відповіла, лише прискорила крок, аби скоріше переступити поріг. І тільки зачинивши за ними двері, прошепотіла:
– Просто є речі, які про Каріну… не варто говорити.
– На кшталт тих, які ви розповіли наприкінці нашої попередньої зустрічі?
– Певною мірою, – кивнула жінка, кладучи свої хустку та окуляри на столик в передпокої, накритий плетеною гачком білою серветкою.
– Ви боїтеся Каріни?
– Ні-ні, що ви! – сполошилася Валентина. – Я її дуже люблю, всім серцем! Ви не подумайте!
– Любите не зважаючи на те, що розповідали мені минулого разу.
– Звісно, як же можна інакше? – пробурмотіла вона. – Проходьте, не стійте отак під дверима.
– Так, дякую, – кивнув Макс, слідуючи за жінкою до вітальні. Де прохолодне осіннє сонце м’яко торкалося старомодних, але охайних шпалер з квіточками, темного лакованого серванту та м’якого дивану, застеленого покривалом з рожевими трояндами.
– Почекайте хвилинку, я вам чаю зараз зроблю.
– Запевняю, не варто. Я щойно з кав’ярні…
– То нічого! – знервовано посміхнулась Валентина, переминаючись з ноги на ногу на старому, стоптаному бежевому килимі з темно-коричневими візерунками. – Не можу я так, щоб людина до мене в гості прийшла, а я їй навіть чаю не налила. Зараз буде!
Побігши дзиґою на кухню, жінка повернулась за лічені хвилини, несучи на підносі з намальованими чорнобривцями два горнятка чаю та старомодну вазочку печива.
– То про що ви хотіли поговорити? – поцікавився Макс, зробивши вигляд, ніби відсьорбнув з чашки, від якої долинав примарний аромат бергамоту.
– Справа в тому, що одного разу я дещо бачила, – проговорила вона так тихо, ніби боялася, що хтось її зараз підслухає навіть тут, у власному домі.
– Щось відмінне від того, про що ви говорили минулого разу?
– Дійсно, відмінне, – напружено закивала Валентина. – Це мене весь час тривожило. Але я не могла говорити про таке, коли хтось чув. Я й так сказала забагато…
– То що ви хочете розказати мені? – перепитав Макс.
– Одного разу, влітку, я зустріла Каріну в садочку, – почала жінка, покусуючи нижню губу. Певно зрозумівши, що її руки зараз затремтять надто сильно, і вона може розлити чай, Валентина поставила горнятко на журнальний столик. І Макс, чомусь не бажаючи тримати свою чашку зайву хвилину, зробив те саме.
– Що ж вона там робила?
– Гуляла, трохи вишні рвала, – проговорила Валентина, наче вичавлюючи з себе кожне слово. – Власне, коли Каріна обривала вишні з високої гілки, я це й побачила.
– Це?
– Її довгий рукав задерся, коли потягнулась за вишеньками, – затинаючись, пояснила жінка, знервовано стискаючи пальці на стегні Макса. – І тоді я глянула на її рученята, а вони усі в синцях.
– Що ви… – шоковано видихнув чоловік, намагаючись зрозуміти: це йому просто здається, чи ця жінка в довгій спідниці та блузі, застібнутій під саме горло, й справді напружено проводить долонею вгору по його нозі?
– Я тоді дуже перелякалася, дуже-дуже, – бурмотіла Валентина монотонним, холодним голосом, який заморожував кожен нерв, не дозволяв навіть зробити подих.
– Слу…хайте… – спробував промовити чоловік крізь цокіт власних зубів. Аж наступної миті навіть цей цокіт стих. Коли він нарешті зловив погляд Валентини. Скажений, божевільний погляд карих очей, які косооко роз’їхалися, дивлячись кожне в свій бік!
– Це ж звідки в Каріни могли взятися ті синці? – продовжувала невротично шепотіти жінка, сівши на коліна заціпенілого Макса. Її губи, немов рухаючись окремо від голосу, що з них вилітав, розтягувались в кривій, судомній посмішці. – Виходить, хтось бив Каріну. Нашу Каріну. В когось вистачило нахабства, божевілля, щоб завдавати їй шкоди. А вона мовчала, наше сонечко мовчало, що її б’ють, і лише ховало свої вкриті синцями рученята, – видихнула Валентина, проковзуючи холодною, шершавою долонею під спритно розстібнуті ґудзики чоловічої сорочки. – А ви знаєте, що це могло означати? – проговорила жінка, нависаючи над Максом з виряченими очима, білки яких пронизували тоненькі червоні судини. – Правильно, хтось уже тоді, влітку, становив для неї загрозу, – гаряче видихнула вона, прослизаючи рукою під пояс Максових штанів. – Але вона чомусь мовчала про це, нікому не казала. Не зважаючи на те, що всі її тут так любили, так щиро обожнювали… скажи вона нам про свого мучителя, і ми б захистили її! Однак вона мовчала, – повідомила Валентина з моторошним спокоєм, видихаючи кожне слово в занімілі від жаху губи чоловіка. – Отже, Каріна зникла через людину, якій не хотіла нашкодити і тому ризикувала, не порушуючи свого мовчання. Тож шукайте того, хто був з нею найближчим, – ніби здалеку, долинув шепіт Валентини. За мить до того, як її прохолодні, шершаві губи вгризлися в Макса жадібним поцілунком!
Широко розплющивши очі, чоловік нерухомо сидів на місці, відчуваючи, що зараз зомліє. Просто відключиться. Здавалось, ніби його випатрали та вивернули навиворіт кожну кишечку з черева. Кисню бракувало, а мозок почувався так, ніби був овочем, який пропустили через м’ясорубку. Ця жінка нагадувала транквілізатор, який паралізує тебе та не залишає іншого вибору, ніж впасти на землю та нерухомо дивитись на того, хто вистрілив ним у тебе, аби наживо здерти шкуру. Коли її язи, вологий та верткий, сковзнув між губ, Макс відчув, як його очі закотились, а в серце ніби увігнали ножа…
– Ах ти ж хвойда!!! – несподівано пролунало з вхідних дверей. Рівно за секунду до того, як Василина схопила сестру за косу і, щосили смикнувши, грубо відтягла від напівпритомного Макса!
Чоловік не був певен, чи перебував він досі у своєму тілі, коли дивився, як Валентину, що впала на підлогу, вдарило її власне дзеркальне відображення. А потім, схопивши горнятко з досі гарячим чаєм, вилило його їй на груди.
– Васюню, пробач! – одразу ж закричала жінка, очманіло заплакавши.
– Пробачити?! – знавісніло прошипіла сестра. – Пробачити? Ти, шльондра, як ти посміла!.. – гаркнула вона, виливаючи на сестру другу гарячу чашку – цього разу на ногу. А потім, розвернувшись до Макса, скромно, навіть ніяково проговорила: – Мені дуже прикро за те, як себе поводила Валентина. Даруйте, її поведінка недопустима. Запевняю вас, цього більше не повториться.
– Я… так… – незв’язно бурмотів чоловік, намагаючись прийти до тями.
– Мабуть краще вам зараз піти, – напружено вимовила Василина. – Не подумайте, що в цьому домі ви небажаний гість…
– Що ви, навіть на думці такого не було, – проговорив Макс охриплим голосом.
– От і чудово! – несподівано сонячно посміхнулась жінка, і ця посмішка налякала його навіть більше, ніж божевільний косоокий погляд її сестри. – І ще одне, не беріть до уваги того, що говорила Валя. Вона просто не була в курсі дечого.
– Тобто? – розгублено перепитав чоловік.
– Ніхто не бив Каріну, – похитала головою вчителька. – Одного разу я бачила це після уроків, коли проходила повз, як мені здавалось, порожній клас.
– Бачили що? – ще більше розгубився Макс.
– Як вона сама катувала себе, – прошепотіла Василина, відвівши погляд. – Закочувала рукави своєї сукні та била свої плечі. Лінійками, вчительською указкою, що лежала на столі, ручкою швабри для прибирання в класі, різними невеличкими, але важкими предметами. При цьому бурмотіла щось про те, що вона – погана дівчинка, і заслуговує на таке покарання. А потім… потім просто знову спускала рукави та йшла додому, ніби ні в чому не бувало. Зрозуміло що Валя не знала про це. Тож не гайте свій час на гонитву за примарами – людьми з близького оточення, які нібито били Каріну. Краще скоріше її знайдіть та поверніть нам!
– Так, звісно, дякую, – закивав Макс, лише зараз зрозумівши, що його трусить, ніби в лихоманці.
– А тепер на все добре. Нехай щастить, – напружено проговорила Василина, дивлячись на чоловіка твердим, холодним поглядом, який жорстоко говорив: «Забирайся».
– До побачення, – поспішив відказати Макс.
Незграбно виходячи з будинку сестер, він намагався не помічати погляду, який вгризався в його спину крижаним свердлом. І лише переступивши поріг, лише почувши, як за ним хряснули двері, почав дорогою до хвіртки поправляти розхристану сорочку. Цей двір уже майже опинився позаду! Майже.
Озирнувшись, Макс мигцем побачив, як Василина ривком завісила вікно однієї з кімнат важкими темними шторами. Це затримало його на лічені секунди. Але їх вистачило, щоб він почув глухий удар і скрик, що долинув з дому!
Ковтнувши слину та вкотре за сьогодні перевіривши пістолет, чоловік обережно прокрався до вікна та, зціпивши зуби, зазирнув у маленьку шпарину між шторами.
– Яка ж ти безсоромна курва! – просичала Валентина, вдаривши ціпком по крихкому тілу сестри, що валялася на підлозі в самій спідній білизні. – Геть з глузду з’їхала?!
– Пробач, Васюню! Не знаю, що на мене найшло! – заливаючись слізьми, видихнула жінка.
– Та невже? – крикнула вчителька, знову опускаючи на неї ланцюг.
– Прости, благаю!
– Тобто, ти думаєш, що заслуговуєш на прощення? – сплюнула Василина, грубо схопивши сестру за шию.
– Ні-ні, ти права, не заслуговую! – з новою силою заплакала сестра. – Будь ласка, я знаю, що погана. Маю бути вдячною та слухняною, а натомість… Я більше так не буду, клянуся! Ти для мене все, Васюню! – заголосила вона, вхопившись за ногу сестри, та вкриваючи поцілунками її шкарпетки. – Моє життя, моя господарка, і я не уявляю, як жити без тебе! Я робитиму все, що ти скажеш! Просто не залишай мене, будь ласочка!..
– Ти що це, любиш мене більше за Каріну? – поцікавилась жінка, зціпивши зуби з холодним гнівом.
– Ой, ні-ні, Васюню, не плутай, то різне! Каріна то Каріна, звісно ж! Я... все буде так, як ти скажеш! Все, обіцяю!
– Мене вже дістали твої обіцянки! – знову закричала вчителька, копнувши ногою в живіт сестри. Відлетівши на півметра, та лише скрутилася на підлозі і, схлипуючи, бурмотіла:
– Прости мене, Васюню, прости… ні, можеш навіть не прощати! Можеш не прощати мене, просто… не лишай… я ж пропаду без тебе…
– Ти завжди порушуєш свої обіцянки, – проговорила жінка, опустившись біля сестри на коліна, та обійняла її. Тремтячи, Валентина жадібно горнулась до сестри, та фанатично дивилась на руку, яка гладила її розпатлане волосся. – Завжди мене засмучуєш. І одного дня мені це набридне, шльондра, – випалила вона, різко вдаривши кулаком в сонячне сплетіння сестри!
Йому здалося, що її погляд ковзнув до вікна. Може це була лише параноя, але Макс не став цього перевіряти. Заплутуючись у власних ногах, чоловік щодуху побіг до хвіртки, а потім – геть, в’юнкими вулицями приватного сектору. Та найгіршим було те, що ця втеча здавалась безглуздою. Адже скільки б він не біг, йому наразі не можна втекти далі, ніж до ґрат з іншого боку великої мальовничої клітки під назвою «Водограй».


P.S. Роман закінчено, але викладено на сайт буде лише частково.
*шепіт* Коли раптом що, то рукопис шукає видавця ;)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

"Код кАРІ.ни" або якого біса тут відбувається?:)

© Мирон Ольжич, 13-03-2018

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 11-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.049409866333 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …