Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45913
Рецензій: 89810

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

По колу

© Олена , 10-03-2018
Ненавиджу метрополітен. Цю галасливу кротячу нору, переповнену людьми, звуками та запахами, безкінечний гуркіт вагонів і пекельні сходи ескалатору. Якось, послизнувшись, я відірвав на одному з них підошву черевика. Наче  дрібничка, якщо не брати до уваги, що то було єдине моє взуття.
Доки назбирав грошей на ремонт, доводилось підв’язувати черевик резинкою,  кульгаво дибати і,  забачивши знайомих, сором’язливо ховати ногу за ногу.
А сьогодні нас зі скрипкою підстеріг і таки загнав «під землю» дощ. Спробуй втримати рівновагу, лавіруючи у метушливому людському потоці. Замешкаєшся на хвильку, уже штовхають, впадеш – розтопчуть.
Під прискіпливим поглядом охорони (вони завжди підозрюють мене в чомусь протиправному, в той час як реноме інших «вибілює» їхній бездоганний одяг),   наближаюся до стіни. Скляні двері повідомлять мене про завершення дощу.
Ви знаєте, як пахне мокрий асфальт? Чи як виблискують на сонці краплини роси? Або яку пісню опісля зливи бурмоче собі під ніс равлик?
Випогоджується. Друзі-янголи вже вивісили на небі тьмяну веселку, обіцяючи сонячний вечір.
Повільно човгаю в сторону підземного переходу. Та, здолавши більшу частину шляху, розвертаюся. Немає настрою грати. І з коштами все не так критично. Перебуду день до вечора.
Насвистуючи пісню, яка зовсім мені не подобається, але незбагненним чином влізла у свідомість, прямую до лікарні. До своєї лавки поблизу квітника, навпроти скульптури матері з немовлям. Улюблений, насиджений куток. Та хіба маю вибір? Кляті вигадники вміють карати…
Звик я до цього місця, призвичаївся. Хіба іноді трапляються казуси. Я ніколи не задумувався над тим, чи в мене жалюгідний вигляд. Я не безхатько. Якщо маєш мінімальні потреби, того, що заробляєш музикою, цілком вистачає на життя. Але іноді, помічаючи літнього бородатого чоловіка ( час від часу мені ліньки голитися) зі скрипкою, перехожі подають копійчину. Навіть коли я не граю. Доводиться повертати, дякувати, пояснювати: «Мені не треба. Я ж не прошу. У мене є».

Вона несподівано виринула з-за рогу. Я завжди впізнаю Анфісу за квапливою  ходою та яскравим рудим волоссям. У кросівках та джинсах, футболці із зображенням специфічного рок-гурту та сонцезахисних окулярах вона виглядає молодшою свого віку. Через плече у дівчини закинута маленька сумка, в руці –папка з паперами. Поспішає до університету.
Я вивчив її маршрут. Анфіса прямує «на автоматі», не стежачи за дорогою. З розгону налітає на високого чорнявого юнака. Якщо це спроба їх  познайомити, то занадто невдала. Хлопець злякано відскакує, шепоче скоромовкою вибачення, підбирає кілька листків і йде.
Поспішаю на поміч Анфісі. Піднімаю пластикову папку, обтрушую від пилу, простягаю дівчині.
– Ой, дякую, – знімаючи окуляри, вона посміхається.
З віком  очі дівчини не змінили кольору. Такі ж зелені, як були в її тата.
– Немає за що!
Затримує погляд на моєму обличчі.
– Ми з вами знайомі?
Непевно знизую плечима. Я можу сказати їй що завгодно, окрім правди…  

Янголи також мають свою ієрархію. Я отримав Юрія вісімнадцятирічним  невпевненим у собі юнаком. Він, студент-першокурсник,  мріяв у майбутньому стати вченим і врятувати світ. Звісно, не від усіх бід. А хоча б від «ненажерливої» хвороби, яка колись забрала його сестру-близнючку.
Юрій не бачив нічого окрім своїх книжок. Я вже збирався ставити хрест на його особистому житті. Але у двадцять мій тишко несподівано, лише після кількох прогулянок університетським парком, одружився на однокурсниці Ніні. Я отримав підвищення – став сімейним янголом-охоронцем.
Коли наш підопічний складає перед вівтарем шлюбну обітницю, янгол перебирає на себе відповідальність за всю родину. Це також стосується їхніх дітей, які, з досягненням повноліття, отримують власних захисників. Якщо ж заміж виходить чиясь підопічна, янгол-охоронець передає її під опіку янгола  чоловіка.
У «Книзі доль» немає чіткої вказівки, хто з ким має одружитися. Але для кожної людини там наводиться кілька кандидатур, одна з яких має стати ідеальною парою. Спробуй вгадай, у який бік штовхати свого протеже, аби не перетворити його життя на земне пекло.
Деякі з янголів створюють цілі змови, аби познайомити  і звести їхніх підопічних. Мої ж зійшлися самі. Ніна урівноважувала, доповнювала розсіяного і непрактичного Юрія. Коли в них з'явився первісток Мишко, чоловік вже підробляв в лабораторії при інституті. Додому приносив копійки. Але вперто йшов до своєї мети, не бажаючи відволікатися на іншу, грошовиту роботу. Родина жила у великій скруті.
За три місяці після народження сина Ніна завагітніла вдруге. Перелякана жінка не збиралася лишати цю дитину. У «Книзі доль» було записано, що плід – дівчинка. Я мав рекомендації її зберегти.
Мені довелося добряче позмагатися за життя крихітки. Я навіював Ніні ніжні думки про дитину, відправляв у місця, де гралися маленькі дівчатка, посилав щасливі сни. Вибив для Юрія незначне  підвищення. Допоміг йому «підтягти» родинний бюджет виграшем в лотерею.
Врешті жінка здалася. Рудоволосе диво, яке з’явилося на світ вранці 8 березня, назвали Анфіскою. Вперше поглянувши на неї, я пропав. Вона була такою  беззахисною і тендітною, такою «моєю».
Михась вдався в батька. Ріс замкненим і небагатослівним, відстороненим від усього, що його не цікавило. Плакав рідко, навіть у дитинстві. Впаде, підведеться і чалапає худенькими ніжками далі.
Маленька красунечка Анфіска була зовсім іншою. Лагідна і весела, здавалося,  вона любила увесь світ. І він відповідав взаємністю. Мала в характері щось таке хлопчаче, вперте, те, чого бракувало Мишкові. Лазила по деревах і збирала конструктори не гірше від юнаків. Мати не могла натішитись дівчинкою, Юрій, відводячи втомлений погляд від своїх колб та формул, відразу шукав очима улюблену донцю. Я здував з неї пилинки. У прямому сенсі слова.

Знаєте, волосся і справді здатне стати дибки. Це не зужита метафора, не перебільшення. Принаймні, так сталося зі мною, коли одного понеділка на початку травня я зазирнув до «Книги доль», аби довідатись, що чекає на мою родину  влітку. І онімів…
Дванадцятого числа смертельна небезпека загрожуватиме Юрію та Анфісі. Одночасно. Але в різних місцях.
Не уявляючи, як таке можливо, я став вимагати аудієнції вищого керівництва.  Загалом, Старші – нейтральна структура. Не наказують янголам-охоронцям, не втручаються в наші внутрішні справи, а лише рекомендують. Тільки того разу я отримав наказ. Недвозначну вимогу врятувати життя Юрію.
–  А як же Анфіса? – заледве даючи лад власним емоціям, запитав я.
Почув у відповідь стримане:
– Дуже прикро, але янгол не здатний бути одночасно в двох місцях.
Юрій міг потрапити на перехресті під автівку, Анфіса – впасти на дитмайданчику з гойдалки. Часова межа між тими подіями – одна хвилина…
Наче зумисне, Старші відмовились дати мені на допомогу ще одного янгола. Пояснювали щось про лінію майбутнього, яку не можна змінювати. Я гарячково перебирав варіанти, намагаючись обдурити долю: змушував скаженіти вітер, аби той повідчиняв у будинку вікна і застудив Юрія, не дозволив йому піти на роботу; ховав його звіти, обезструмлював лабораторію,  насилав на Ніну грайливий настрій. За моїм задумом вона мала не випустити чоловіка з ліжка і не піти з донькою на дитячу гірку.
Але доля наполягла на своєму… Нездоланні збіги обставин, невипадкові випадковості перекреслили мої плани. В умовлений час Юрій пішов до своєї лабораторії, Ніна з дітьми – до парку.
Реальність сувора. Янгол не може бути в двох місцях одночасно. Тому я обрав те, де був потрібніший. Сидів на лавці, практично не дихаючи, не зводячи очей з Анфіски.
Коли ж вона зірвалася з гойдалки, підхопив на руки і легенько опустив на землю.  До дівчинки вже бігла перелякана мати. А я полетів до Юрія. Та було пізно…

Цікаво, чого від мене очікували Старші? Покори? Янгольського терпіння? Кожен янгол до свого перетворення був людиною. А люди – егоїсти. Бережуть найдорожче.
Чхати я хотів на їхній вищий задум, за яким вбитий горем батько, дозволивши роботі цілковито себе поглинути, зробить доленосне відкриття. Винайде вакцину, яка позбавить світ від страшної хвороби.
Я нічого цього не знав. А навіть якби й знав, хіба б змінив своє рішення?
Мене витурили з неба, знову зробивши смертним. Нічого страшного. Колись я був людиною. Просто відвик. Але змусив себе стати на ноги. Пригадав минуле скрипаля, віднайшов сили жити далі.
Вони вміють карати. Позбувшись сили, я опинився біля міської лікарні. Так і блукаю. По колу. Лікарня – підземний перехід – метро. Намагався освоїти й інші території, та все одно повертався до відправної точки.
Мабуть, такий їхній задум. Він проживе нікчемне земне життя, щодня спостерігаючи за людськими стражданнями. Скільком з тих людей, яких я щодня бачу перед лікарнею, я не дав шансу? Правди краще не знати…
Тут, на Землі, я не міг користуватися своїм колишнім ім'ям. Тому обрав нове – Ян. Я не міг вирватись з цього замкненого кола, тому довгий час не бачив Анфісу.
Зізнаюся, мене не надто цікавила доля Ніни й Михася. Лише моєї дівчинки. Я не знав, хто тепер їхній янгол-охоронець. Не міг прочитати у «Книзі доль» її долі. Раніше там не було цього запису.  Бо вона не мала майбутнього…  

Я впізнав Анфісу за кольором волосся і родимою плямою на щоці. Моя дівчинка стала такою дорослою, гарною. Але найбільше мене вразило те, чого я раніше не помічав – вона мала очі Юрія.
Вперше її побачивши з книжками, я подумав, що, можливо, вона йде до медичного коледжу. Він тут зовсім поряд. Раптом доля зробила подібний фінт і вона, захопившись наукою, продовжить справу батька. Але ні, моя дівчинка пострибала далі, в сторону центру. Не та доля…

– Ні, здається, не знайомі.
Вона розгублено киває і, знову дякуючи, зникає за рогом. Шепочу їй услід захисні молитви. Лише вітер знатиме, про що сьогодні плакатиме моя скрипка.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Максим Т, 19-06-2018

Цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 18-06-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 13-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Сергій Вікторович, 13-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-03-2018

Давно,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 11-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67101788520813 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …