Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89370

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Роз'ємність ч.2

© Михайло Нечитайло, 07-03-2018
Одружився, перейшли в дарований батьками дім. Здавалося, воля.
А вийшло навпаки. Гліцинія, котра весь вік проникала по інтернатах та гуртожитках при невибагливому побуті, раптом відчула себе господинею, яких мало. Їй запрагнулося витвору мистецтва, а не хати.
Де вже вона збирала ті ідеї по облаштуванню власної садиби, один Бог відає, але будівля перетворилася в нескінченну й усеохопну вічну побудову. Тріщали стіни й вилітали вікна, мостячи на своє місце нові й сучасні обладунки, побутова техніка гула з усіх закутків, меблі громадилися табунами, провокуючи тісноту хатнього довкілля, гардини з карнизами під шелест тюлів та штор у світлі люстр та бра лізли в дім, як саранча в поле, обійстя копалося й обтикувалося, наче коростою, всіляким деревом, цвітом та городиною. Десь з-поза міста вибовталися два гектари городу, за хатою в закапелку застрибали кролі й загули бджоли, мільйони бджіл, усе те просило трави й простору, забирало в полон дні й місяці з роками, потім сипонули діти, не мільйонами, звісно, як бджоли, двійнятком, та все ж.
Сему критично не вистачало часу. Сидіння на прохідній малося бути, бо то йшов стаж. Поза тим сидінням та надокучливими й не завжди, на Семову думку, доречними клопотами біля садиби й господарки, Гліцинія раптом завважила за необхідне причепити до Сема ще якісь підробітки, бо вважала, що Сем мало тягне грошви в хату.
Був і вантажником, і мийником авто, був і помічником тракториста в сусідньому селі, їв пилюку мішками, а заробив три мішки зерна.
– Досить, – раз розсердився не на жарт, – капут цій товкотнечі. Хочу нагрітися життям, як сонцем, а не згризти його, як сухаря.
Гліцинія уважно вислухала монолог.
– На сцені хочеш грітися, чи як? – перепитала.
– Атож, – потвердив.
– Носи звідтіля приробітки і грійся, – не заперечила.
– То самодіяльність, які там приробітки, чи ти не тямиш? – обурювався.
– А я люблю професіоналізм, самодіяльність – то пустота, – сказала, як відрізала. – Глянь, – обвела рукою не хату, а щось на зразок палацу й едемського саду в одній посудині, – де тут самодіяльність? Тут душа.
– Не моя, – заперечив.
– А де вона, твоя душа?! – вибухнула жінка. – На потертих дошках сцени? У прокурених пиятиках після концертів? Що з неї стікає в життя, з тої твоєї душі? П’яний прихід додому? Та не було б мене, ти б уже посинів від горілки в своєму клубі. Синя душа – це що, прообраз твого сонця?
– Прообраз мого сонця – сцена  й оплески опісля, – пручався. – Гліцю, ти навіть не уявляєш, яке це щастя, нести себе людям, аби вони просто зраділи.
– Мені себе неси, – глянула в очі. – Я твоя дружина, не ті з залу, я твоя рідна душа на весь світ, не вони. Чи принесення себе до мене для тебе не є щастям? Кажи, не соромся. Кажи, що я не вмію радіти з твоїх видригосів, що не вмію поплескати в долоні, що не вмію похвалити. Не скажеш, бо все це я вмію. Більше того, я вмію ще й життя зробити сонцем. Не тим ілюзорним з очей у залі, з яких нічого, крім порожніх оплесків, не сяє, а справжнім, від якого й тепло, й затишно, й просто комфортно. Чи не так?
Заглядала в очі, чекала відповіді.
– Ти, може, й сонце, – погодився врешті, – але не біля тої планети, де поселилася моя душа.
– Мене не хвилює твоя душа, мене хвилюєш ти, як мій чоловік, – отримав у відповідь. – І я задля тебе перерву тебе ж. Бо наша планета – тут, – тупнула ногою у фешенебельну підлогу. – А всі інші такі ж далекі, як і ті, з неба, й нас вони хвилювати не повинні. Ми живемо на цій землі, тож ми маємо зробити її своєю.
– У мене немає землі без сцени, Гліцю, – намагався бути лагідним.
– Я тобі її знайду, – пообіцяла.
– Не можна знайти, чого немає, – сумнівався.
– Не можна знайти тільки того, чого не хочеш шукати, – стояла на своєму.
Стояла жорстко. При підтримці Семових батьків, котрі так співпали в характері з невісткою, що вона стала їхньою дочкою, а не Сем їхнім сином.
– Харош байду ганяти, – хмурнів батько серед домівки. – Годі нипати містом алкоголіком-гиготуном, слухай Гліцинію, вона велику тяму має.
– А я що, безтямний? – обурювався син.
– Ти – просто несерйозний, – устрявала мати. – Такі мають бути під керівництвом, аби бачити чітку лінію та поступово виходити з манівців на твердий шлях.
– Я на твердому шляху, – противився Сем. – Просто ви його не бачите.
– Ти біля пляшки, а не на шляху, – не погоджувалася мати.
Пляшка, звісно, була, але Сем не вважав її за якусь не те що проблему, а бодай  навіть причину для будь-яких звинувачень.
Після кожного виходу на сцену колектив, як і має бути, збирався, певна річ, на так званий у них «репост», де в колі друзів та однодумців обговорювалися всі злети й причини, що інколи цьому перешкоджали. Тематика «репостів» по мірі спорожнення посудин на столі розширювалася аж до розмірів Всесвіту, тож інколи ночі до самих ранків тонули в тому всеоб’ємному обширі, аби спромогтися хоч на мільйонну долю процента наблизитися до істини й основ.
Дорога після «репостів» додому тоді засівалася зорями відкритих за столами ойкумен, тож спотикатися доводилося ледь не біля кожної зорі. І тим паче, Сем завжди відкривав двері власноруч, аби весь свій талант донести в цілісності, а не розгубити попід тинами непристойних падінь.
Тільки цього ніхто не видів. Гліцинія чомусь завжди віддавала перевагу запаху перегару, а не таланту.
– Перегорілий театр, – повторяла щоразу, – потоплі артисти, мілкі вмістилища талантів, великі – пійла.
– Гліцю, ти не образно мислиш, – видобував із затерплої пам’яті слова, – пійло не має адекватного впливу на талант, коли він є. Талант незнищенний.
– Талант, коли він є, – парирувала Гліцинія, – сяє золотим дукатом зо всіх околиць і на всі околиці, а коли талант тільки придумують, аби себе вознести хоча б перед собою, бо інші його не бачать, він тьмяно блищить у якомусь задрипаному місті на такій же задрипаній і безпутній сцені, блищить тупо, бо з нього ні зиску, та який там зиск, з нього навіть шеляг не випаде для саморозвитку, а щоб посилити самозначимість володаря такого таланту, він, той володар, має знайти допінг. Звідки той допінг узяти, коли талант з макове зерня завбільшки та ще й закотився в негожість? Тоді й беруться до пляшки. П’яному море по коліна, а уявний талант, то, навпаки, затоплює аж по самий дах.
– Говори, що хочеш, – бурчав Сем, – а я собі знаю своє.
– Покажи оте твоє, – вибухала Гліцинія. – Моє – ось воно, з кожного кутка обійстя виглядає. Можеш називати це безталанням, але хто б сюди не зайшов, відразу нахвалює мій талант. А хто нахвалює твій?
– Люди, – промурчав.
– Чим? – допитувалась.
– Як це чим? – не зрозумів.
– Ну, що тобі дає та похвала?
– Крила.
– А нащо вони тобі?
– Злітати.
– Куди, до столу? – сміялася.
– А куди злітаєш ти? – запитав і сам зі зла.
– До подальшого розвитку, – відповідала. – Наш дім повниться, подвір’я квітне, бджоли та кролі множаться, землиця родить і несе прибуток. Я цвіту й усе розцвітає довкола. А що в тебе множиться, що довкола тебе розцвітає, чоловіче?
Він довго не міг відповісти на це кляте запитання, бо його розвиток застряг на невеличкій сцені районного будинку культури й примножувався тільки новими постановками для одного-двох показів, а потім усе треба було починати спочатку, пишучи нові тексти та розучуючи нові ролі. Але ж він цим жив, це була його поема на цій землі.
Тож і відповів якогось разу дружині:
– Я злітаю до поеми. Все інше просто не має значення.
– Поеми, кажеш, – звузила очі Гліцинія. – А я тоді хто? Придаток?
– А хоч би й так, – раптом погодився. – Та зрозумій же ти врешті-решт, що поема в житті – це не обов’язково інша людина.
– Добре, – хитнула головою жінка, – я буду повістю. Вибирай, письменнику, до чого схилитися – до поеми чи повісті?
– Себто? – не втямив.
– А так, – поставила вимогу, – або я, або осоружна пропита сцена.
– А що, необхідна така категоричність? – аж очі витріщив. – А що, не можна існувати скрізь одночасно?
– Ні, – й зуби зціпила. – Я не буду придатком. Я весь вік тягну сім’ю на плечах ледь не в самотині, й раптом – придаток?! А дзуськи! Я буду поемою. Або для нас обох, або, як на те твоя воля – без твоєї присутності.
Він і ляпнув:
– Обираю сцену.
Батьки з Гліцинією в супрязі власноручно виганяли його з рідної хати.
– На розлучення мені подавати, чи ти сама? – запитав він, збираючи по подвір’ю свої пожитки.
– А нащо? – стенула плечима Гліцинія. – Моя поема завжди відкрита для прочитання. Захочеш – відкриєш книжку. Але тільки не на сцені.
– Ти мене не любиш! – скрикнув. – Мамо, вона мене не любить! – звернувся до рідної матері, котра стояла осторонь скандалу.
– Ти неправий, Самійле, – зітхнула Гліцинія. – Я тебе люблю, ще й дуже. Але своєю любов’ю, не твоєю.
Мати тільки вкотре потай витерла сльозу.
А батько, як завжди, тримав свій репертуар:
– Хочеш мазурики й у сорок років виляскувати, наче скоморох, то не забруднюй пилом хоч свою жінку, бо вона варта більшого, ніж пил з-під ніг  скомороха, втоптаного в танці під вистругану з бузини дудочку.
На тому й розійшлися.

                                                                   (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 07-03-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 07-03-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0386219024658 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …