(уривок з роману „Пекло”: Львів, Видавничий Дім „Панорама”, 2007)
Бігти, на жаль, ми не могли. Моє тіло вже давно перетворилось на суцільну рану від випробувань останніх днів. Душа, де речі, теж. Олексієвський, задихаючись, тягнув, підвернуту десь у вільних мандрах, ногу. Ліана, опісля того, як я зло накричав на неї, наказуючи залишатись на місці, трималась позаду. Втім, і вона, ображена та зламана, не могла б пересуватись швидко, навіть якщо б дуже бажала цього.
За нетренованого Дмитра, який, сопучи, тягнув своє відеопричандалля, я вже й не кажу. До речі, йти з нами його теж ніхто не запрошував. Само почвалало. На його місці зараз більше пасувала б парочка оранжевожилетників, але Семен, погуторивши зі своїми товаришами, скласти нам компанію відмовився навідріз. Мовляв, наказу такого не було.
Ну, ну... А ми, без наказу захлинаючись ядучим димом, збиваючи ноги битою цеглою, наштовхуючись на гостро-недобрі погляди зустрічних людей, тупотіли через порепані вулиці, захаращені двори та випалені пустириська.
- Розумієш, Вовче, - бубонів над вухом Олексієвський, - ти не думай, що я тоді злякався і вас кинув. Ні! Я по справах пішов. Розумієш, в мене на Юнаках знайомий фотограф живе... Жив... Знайшов я його майстерню, плівку проявив. - Він раптом зітнувся, якось схарапуджено глянувши на мене. Але, бачачи, що я мовчу, непевно продовжив: - Загалом, вважай, що я на розвідку пішов. Заличкувався під... Цікава, я тобі скажу, справа, - в його голосі задзеленчали підлесливі нотки. - Ось, бачиш, і згодилась вона.
Ото ще, байстрюк від Мата Харі й Штирліца! Я скосу зиркнув на нього:
- Ну, і які маємо підсумки, лицарю пера та кинджалу?
- До Айка люди потягнулись. Навіть Пригожа з ним розмову мав.
- Що, що? - не повірив я своїм вухам. - Яку таку розмову?
- А біс його знає! Приїхав на мікроавтобусі, знайшов Айка та й зачинився з ним у машині. Довгенько вони там про щось гуторили. З годину, мабуть. Я поблизу крутився, але й тільки того почув, коли вони вже на повітря вийшли, як Пригожа сказав: "Отже, ваші сили та мій авторитет разом можуть мати велику вагу!" А Айк ще тоді зареготав: "І гроші !.."
- А потім ?..
- Що - потім? Згуртували вони з десяток вколотих хлопців, насували їм якихось папірців та й розіслали їх по Юнаках. З прокламаціями. Ще людей збирати. Стоп! - раптом вигукнув він, різко зупинившись. - Близько вже. Давай тихіше підемо. Бо їх там сотні, мабуть, з півтори, а нас...
І він, обернувшись, подивився на Ліану з Бабієм.
Тільки зараз до мене дійшло, в яку авантюру я вклепався: пішов визволяти Михая практично сам. Сподівався, дивак, що у Айка людців усього нічого, що оранжевожилетники мого наказу послухають... А зась!.. Та й їхній ватажок з сатанистами вже якісь угоди укладає. Погано... Сорок хвилин тому, перебуваючи в стані ейфорії, я, мабуть, не контролював себе, вирішивши, що мені підвладне усе. Але, тепер...
Роззирнувшись навкруги, я зрозумів, що ми дворами вийшли до Юнацького ринку. Ось за цією п'ятиповерховкою, з майже повністю вибитими шибками, повинен лежати ринковий майдан. Двоє чоловіків, що, відсапуючись, витягали з під'їзду шкіряного дивану, зупинились і подивились на нашу компанію. З пісочниці зі зваленим грибком декілька дітлахів, що до того вовтузились з якимись зламаними іграшками, теж спрямували обличчя в наш бік. Здалеку мені здалося, що на місці очей в них просвердлені наскрізні чорні дірки.
- Друже Вовче, - захекано видихнув Олексієвський і я аж здригнувся. - Ось тут, за рогом, стоїть кіоск "Міськпреси". Я достеменно не пам'ятаю, але, здається, що задні двері в нього були відчинені. З нього ще Айчина шпана усіляку порнографію витягувала. Може, сховаємось поки що там? Поспостерігаємо...
Хоча, як спостережний пункт, кіоск виявився дійсно вдалим місцем і заскочили ми в нього порівняно тихо та непомітно, але компанія наша була трохи великувата для такого приміщення. Та про тісняву ми всі майже відразу забули, бо поряд з нами, за квадратними екранами, на диво вцілілих, стекол, розгортався краєвид з якогось фантастичного трилеру.
За поваленою огорожею ринкового майдану, посеред залишків зруйнованих торгових рядів, тьмяно палахкотіло лавове озерце з незмінним кремнійорганічним кремняком-бабешкою посередині. Навколо з'юрмилось близько ста осіб невизначеного віку та статі. Хоча, придивившись уважніше, я з деякою тривогою знов зазначив, що серед них було багато людей віку більш, ніж поважного.
Деякі з них тримали чадні смолоскипи, зроблені з якогось смердючого ганчір'я. Їхній масний дим доносився і до нас, залишаючи в ніздрях слизьке-гидотне відчуття. Мені здалося, що натовп чогось чекає, шурхочучи, притишеними відстанню, розмовами і кволо пересуваючись навколо озерця. Останньому я здивувався, згадавши свій інфразвуковий контакт з бабешкою, влаштований мені Дмитром Анатолійовичем. Втім, такому пересуванню могла сприяти й величезна кількість людви, що безтямно блукала поміж іншою, хилитаючись від розгвинчених порухів млявих тіл.
Навіть здалеку було зрозуміло, що вона наповнена алкоголем або наркотиками аж по вінця. Михая серед них видно не було. А по білій стіні напівзруйнованого адмінбудинку плазували величезні, криво виведені чорною фарбою цифри: 666. Поряд з останньою шестіркою таким же кольором вирізнялись широко відчинені двері.
Спостерігаючи за натовпом, я не вловив ту мить, коли з цих дверей з'явилась постать у вже добре знайомій масці з не менш знайомим хрестом на грудях і спідничці, зробленої з гумових пристосувань для інтимного життя чоловіків.
- Магі-і-і-істр! - аж до нас донісся видих натовпу, що уповільнено впадав навколішки.
Але, не схиляючись уперед в поклоні, а відхиляючись назад і виставляючи, таким чином, ті самі інтимні місця назустріч своєму проводиреві. Видовище було не для слабконервних, тим більше, що багато чоловіків та жінок були оголені до унеможливлення.
Магістр здійняв руки вгору і щось проказав, після чого основна маса людей, не встаючи з колін, прийняла таки вертикальну позу. Втім, дехто з них не втримався і впав на спину та й так залишився лежати, не маючи сил піднятися. А Магістр щось говорив, роблячи повільні паси руками і ритмічно хитаючи головою, закутою почварною маскою.
На жаль, те, що він казав своїм вірним, нам чутно не було. Раптом я помітив, що декілька чоловік з задніх рядів щось прокричали Магістрові. Той на мить зупинив свою промову і по тому схвально кивнув, вказуючи рукою в напрямку нашої схованки. З десяток "задньорядних" людців здійнялось на рівні і побігли до нас.
- Ч-ч-чорт! - прошипів Олексієвський, штовхаючи мене на Бабія, який якраз налаштовував свою відеокамеру, і, вчавивши Лану в стінку кіоску, посунув до виходу.
- Стій, харцизяко! - встиг я схопити його за плече. - Стій тихо! Всім - тихо! Ані шешерх!
Олексієвський був запручався, але враз скам'янів.
Я встиг зачинити двері кіоску, а, досі підняті, металеві жалюзі раптом самі з гуркотом впали, відрізавши нас від світла Божого... Чи Люциперова. І ми залишились в повній темряві, сповненої задавненого запаху заліза і друкарської фарби.
В мене була погана команда, це так. Але, не дивлячись на різницю у віці та темпераменті, не дивлячись на різницю у ставленні до мене, мій наказ щодо тихої поведінці був виконаний на всі сто. Ніхто не зронив ані звуку. Навіть тоді, коли кіоск розпочали обв'язувати якимось товстелезним дротом. Навіть тоді, коли його почали перевертати. Навіть тоді, коли цю залізну скриню поставили руба, а потім знову розпочали нахиляти, кантуючи та ставлячи на іншу грань. Навіть тоді, коли, під час чергового перевертання, з тихим луском вилетіли шибки і гостре скло покраяло нас, залишаючи на шкірі невидимий липкий біль.
Лише Олексієвський тихо сичав, відшукуючи за кожним обертом свій впалий портфель. Лише Ліана настирливо хапалась за мене, безпомилково відшукуючи моє тіло в сплетінні падаючих тіл. Лише Дмитро принципово не намагався за щось ухопитись, обома руками оберігаючи свою відеокамеру.
Я не вірив в те, що тим, які находились зовні, не було чутно, як в кіоску щось іноді гупає. Але, як би там ні було, ніхто з них так і не зазирнув до середини. Тоді я відніс це на рахунок їхньої задурманеності та нашого везіння і лише через деякий час зрозумів, що був неправий.
А гуготіння натовпу і вищання Магістра ставали все ближче й ближче, поки не розпочали розрізнятись окремі слова, поки, хитнувшись в останній раз, наша мишоловка, врешті решт, не завмерла і хтось важкий не видерся на неї.
- Ну, що, братва моя, - взнав я ледь гугнявий голос Айка, - так краще?
- В нату-у-урі! - заревіла братва. – Тепер чутно. Тепер видно.
- Трибуну собі влаштувало, сученя! - прохрипів був Олексієвський, але я тицьнув його кулаком в м'яке черево і він поперхнувся.
Припавши оком до шпарини між стінкою і жалюзі, я подивився назовні. Інші теж знайшли якісь дірки. Оскільки ми перебували прямісінько під Айком, то й огляд у нас був однаковісінький. Щоправда, на відміну від нього, ми бачили лише передні ряди, залишивши панорамне бачення дітям Сатани.
- Бог вмер, - урочисто гугнявив над нами Айк. - Хто не вірить, нехай піде до руйновища церкви і подивиться на це. Бога ніколи не було. А був лише дрібний злодюжка, що вкрав цей дріб'язковий світ у Світосяйного і що Його довірливості протиставив свою не дріб'язкову підступність та й закув Творця нашого в підземних світах. Так, братва, я не помилився, саме - Творця. Бо все, що робив з нами Бог, було знущання над людською сутністю, створеною не ним. Бо дійсно добрі батьки так не поводяться. Так поводяться лише злі вітчими. Згадайте, що пропонував нам Бог-вітчим. Шлях до порятунку, до царства небесного через страждання. Але, людина не створена для страждань. Людина створена для щастя і насолоди. Ми завжди казали про це, але нам не вірили. І ось зараз, коли по тисячах років зловісних заклять, через руйновище Бога, наш Творець повертається до нас, навіть останній невірний може бачити це на власні очі. Скажи, ось ти, братухо, як врятувався твій син, як врятувався ти сам, що врятує нас?
Дебелий чолов'яга років п'ятдесяти в сірому піджаку, накинутому на голе тіло, що стояв перед самим кіоском, здійняв вгору свої, ледь осклялі, коров'ячі очі:
- Вау, Світосяйному, який дарує нам насолоду і позбавляє страху! Вау, Магістру, який веде нас вогненними тропами втіхи до Світосяйного !..
- Ва-а-а-у-у-у! - загорлав натовп, аж металеві стінки кіоску забриніли.
- Останні роки я вважав, що втратив сина, - здійняв руку чоловік, запрошуючи до тиші. - Багато хто з вас знає, як він жив останнім часом. Я страждав, з дурості своєї вважаючи, що він скніє в наркотиках та розпусті, і не розумів, що він вже знайшов шлях до порятунку з цього здичавілого світу. І тільки тоді, коли Світосяйний надіслав до нас пекуче визволення, коли Його слуги продірявили к чортам собачим мури земної поверхні, я зрозумів сина свого і пішов за ним. Пішов через велику насолоду, - чоловік витягнув з кишені пластмасового шприца, - по вогняному життю до вічного порятунку, позбавившись страхів своїх. Тепер не лякають мене ані жеврини, ані розпечене каміння, ані полум'я, ані збиткування дурнів. Бо не відчуваю я ані болю, ані страху, як оті невіруючі. А відчуваю лише вічну втіху без ніякого раю та царства небесного. І за цей дарунок славлю Творця нашого! І нехай увесь світ заллє океанами магми, але ми, хто увірував у Світосяйного, з посмішкою і без жаху будемо служити Йому, бо віримо , що іншого шляху немає... Хто не з нами, той проти нас! - раптом зарепетував він, викинувши задавнене гасло, і в його коров'ячих очах спалахнуло щось зимово-рептил'яче.
Натовп загув, забелькотів, запухирився бульбашками схвальних згуків. Хтось обіймався, хтось цілувався, хтось реготав і танцював на місці, а двійко молодиків майнули до лавового озерця і, неначе квіти, розпочали жбурляти каміння в мовчазного кремняка. Мовчазного зовні. Бо я відчув, хоча й дещо слабку, хвилю інфразвукового опівнічного жаху. Поряд тихесенько затіпалась Ліана.
А молодикам було однаково, вони реготали, веселились, цілувались і до них приєднувалось все більше й більше людей. Інфразвук на них не діяв. Стрес був подоланий. Більше того, я побачив, як ті, перші, молодики побігли по окрайцю озерця, виплюскучи з-під ніг малесенькі язики жовтавого полум'я. Я бачив цю картину якусь невловиму мить через раптову щілину, що виникла поміж спітнілих тіл юрмища. Але, воно наразі замкнулось, вичавивши на мене з простору відчуття невимовного здивування і плюснувши в обличчя подихом позареального жаху та реальної безнадії.
І братва миттєво змовкла, і я зрозумів, що накази Магістра будуть виконуватись негайно, і Ліана ледь чутно тремтіла поряд, і брутальний Олексієвський важко хекав у, невидиму в темряві, бороду: "Мені казали, казали, що дехто після наркотиків може по вогню ходити, а я не вірив!.." А до Айка, вочевидь, вже хтось підійшов, бо, напружуючи слух, я розрізнив, як цей хтось мовив: "Дай йому дозу, ламає чувака!" "А що це за один? Наш?" - питав таким же шепітком Айк. "Наш, наш, - відповідав хтось. - Той, що тобі за Михаєву Ліану розповів." "Гаразд, дай. Але, не розпещуй його, тримай на прив'язі."
Замкнуті в металевій пітьмі, обливаючись потом та розмазуючи по шкірі кров з порізів, ми чули це і оскаженіло мовчали. Мовчав і натовп, чекаючи слова Магістра. І той сказав. Таки сказав...
- Братва! Ми поєднані вогнем, насолодою і новими здібностями. Усім нам не страшна смерть, бо нас охороняють кам'яні слуги Світосяйного. Але, в той час, як ми славимо їх, коли ми рятуємось біля них, саме в той час вороги Сатани вбивають наших охоронців, залишаючи наших дітей та братів, доньок та матерів, батьків та дідів без надії на порятунок.
- Серед нас була чувиха, яка прикидалася нашою і яка тепер разом з ворогами Сатани полює на кам'яних охоронців і знищує їх своїм холодом та зрадництвом.
- Сме-е-ерть!..
- Серед нас є чувак, який вважався нашим братаном, але дозволив паскудниці втекти і тепер вона полює на кам'яних охоронців, знищуючи їх своїм холодом та зрадництвом.
- Сме-е-ерть, сме-е-ерть!
- Що ж робити нам з тими, хто полює на кам'яних охоронців, знищуючи їх своїм холодом та зрадництвом?
Натовп зшаленів і навіть авторитет Магістра не відразу його заспокоїв. Але ж, заспокоїв...
- Братва! Ми можемо зараз піти і знищити наших ворогів. Але, чи не випробування це, через яке проводить нас Світосяйний? Може вони потрібні йому і ми в своїй приземленій недолугості не розуміємо задумів Сатани? Тож нехай він сам подасть нам знак того, що вороги його заслуговують скарання на горло. Прийди, Світосяйний, - завив Айк, - зійди до мене, наповни мене, стань мною!..
Він вив, скавучав, пританцьовуючи, вочевидь, на даху кіоску, бо ляскіт його ніг відлунювався у моїх скронях.
- Шаман! - прохрипів Олексієвський. - Їй-бо, шаман! На що він сподівається, козел?
Але, свої сподівання Магістр прорахував ретельно. Він завмер, бо гупання його ніг припинилось і раптом кинувся до лівого краю даху. Потім-до правого. Опісля пішов по колу.
- Чую, Світосяйний, чую, - бубонів він. - Вони поряд, поряд. Тут ?.. Ні. Може тут?.. Теж, ні... А-а-а-а, - зненацька заверещав він, зсуваючи своє голосіння в бік не інфра-, а ультразвуку (цікаво, як реагували на це кремняки?), і зістрибнув з даху на землю.
В шпарину мені було видно, як він порачкував від кіоску, розчепіривши руки і відсуваючи ними натовп.
- Вони - тут, вони - тут... Відчиніть цю халабуду! - раптом закричав Айк, падаючи навколішки.
Почувся скрегіт дроту, який розкручували декілька пар міцних рук. Потім вони рвонули, здіймаючи, жалюзі і ми, неначе равлики, витягнуті з мушлі, опинились перед розлюченою багатоокою юрмою.
- Слава, слава! - ревла йому в такт юрба, теж падаючи навколішки.
А Магістр, вже легко здійнявшись на рівні, разом з трьома кремезними хлопцями позаду себе, підійшов до нас і впритул наблизив свою потворну машкару до мого обличчя.
Мовчки ми втупились одне в одного. В прорізях маски виблискували зовсім тверезі й хитруваті оченята Айка. Раптом він приплющив око, підморгуючи мені. І я аж захлинувся від люті.
Ось, гаддя! Ось, наволоч! Він же знав! Знав з самого початку, що ми сидімо в кіоску, і грався з нами, мов ситий кіт з мишею. Айк знову заробив собі очко, не лишаючи, здається, мені ніяких шансів на реванш. Я відвів погляд від розмальованої мармизи і взнав в хлопцеві, що стояв за Айком, одного з чоловіків, які допомагали Семенові тягати термоси з рідким азотом. Господи, та невже ти серед нас зовсім людей не залишив !..
А таки, мабуть, ні. Бо витягували нас з кіоску без усякої людяності. Та ми на неї і не сподівались. Навіть Олексієвський не робив ніяких спроб маневрування, скам'янівши та стиснувши в кулаку дротяну ручку свого іміджевого портфелю. І навіть тоді, коли гуготіння голосів розрізав різкий звук автомобільної сирени, він анітрохи не здригнувся.
Лише юрма повільно, мов грузьке желе, розсунулась в боки і у вузькому просторі, що відкрився перед нами, я побачив знайомий мікроавтобус, з якого вистрибнуло декілька оранжевожилетників і поважно виплив Пригожа. "Еге, мабуть, справи в нього пішли на краще", - автоматично зазначив я. А за ним, чорношкірястою блискавкою, вже метушився гнучкий, мов пантера, мій старий - але не добрий! - знайомець. Юрко Гегемон. Гемонович.
- Що тут відбувається? - роззираючись по боках, спитав Пригожа.
Але, слова його впали в набурмосену тишу. Ніхто не бажав говорити попереду Магістра, а того поряд вже не було. Я озирнувся. Він стояв трохи позаду кіоску, мовчки склавши руки на грудях. Поряд з ним двоє чоловіків підтримували хлопця із розбитим в кров обличчям. Спочатку я його не впізнав і лише зойк Ліани підказав мені, що це її Михай слабко пручається в міцних лабетах своїх затримувачів.
- Що тут відбувається? - повторив Пригожа, але вже не так впевнено.
Гемонович, в шкіряній жилетці на голе тіло (це вже ставало якоюсь уніформою), завмер поряд з ним, швидким оком проводячи рекогносцировку місцевості. Ліана, з довгим схлипом відірвавшись від нашого гурту, кинулась до Михая і той зі стогоном обійняв її, занурюючи закривавлене обличчя в запорошене волосся дівчини. Його охоронці вже хотіли відігнати Ліану, але Айк здійняв руку і вони повернулись на місце. Мовчанка тривала, але ось-ось повинна була обірватись, немов занадто натягнута струна. Чи тятива луку.
- Ці люди шкодили нам, - урочисто прогугнявив Айк, не опускаючи ручиська, - і мають бути скарані.
Гемонович хутко підійшов до нього і щось зашепотів на вухо. Я звернув увагу на те, що Юрка ніхто не намагався затримати. Вочевидь, його тут знали.
Переговори тривали недовго. Декілька разів Айк заперечливо похитав головою, але, мабуть, повинен був згодитись з якимись аргументами Гегемона, бо, врешті решт, махнув рукою і звернувся до натовпу:
- Братва! Усі ви бачили силу Світосяйного. Ці лохи, які тільки-но знаходились за пару кілометрів звідси, його волею опинились у нас, чекаючи вироку. І ми, об'єднані великою волею до порятунку, винесемо його. Чесно і справедливо.
Юрмовисько схвально загуло, а я був вражений тим, що таке наївне крутійство може відбуватися наприкінці другого тисячоліття в цивілізованій Україні. Нехай і з додатком "майже". Втім, в останнє десятиріччя у нас і не таке відбувалось. Що було фактом, на який не було ради.
Тим часом Гемонович повернувся до Пригожі і щось йому проказав. Той похапцем потрюхкотів до автобусу. Поважність його знов злиняла. Я навіть пожалів хлопця: як то воно-постійно з окропу та в холодну воду. Так і занедужати можна.
Декілька оранжевожилетників разом з Гегемоном залишились в натовпі, кидаючи іноді іронічні погляди на навколишнє середовище: мабуть, вважали його безпечно-іграшковим. Але, вони помилялись. Середовище зануртувало. І я не вважав, що йому хотілось крови. Воно бажало видовища. І кульгава зараза Айк його таки влаштував.
- Всі ми хочемо смерті ворогам нашим та їхнім спільникам, - розважливо почав він. - Але, нехай це вирішує Світосяйний та його кам'яні слуги. Якщо чмо Михай перейде на той бік лави, не вживаючи рятівного зілля, - здійняв Айк над головою шприца, витягнутого невідь звідки, - то ми залишимо його самого і його дівчисько живими. А отих трьох лохів, - він обернувся до Гемоновича, - відпустимо з нашими друзями на їхнє прохання та у сподіванні на те, що вони самі скарають їх. Але, якщо кам'яний слуга забере життя Михая, то ми заберемо життя його дівчиська, а...
- Магістре, я ж просив тебе, - раптом негучно, але з притиском, мовив Гемонович.
Айк був зітнувся, але, трусонувши плечима, продовжив:
- ...а цю гидотну трійцю таки віддамо нашим друзям. Але, вже під урочисту присягу щодо їхнього суворого покарання, визначеному спільно з нами. Я скінчив і хай звершиться воля Світосяйного!..
Натовп розступився, звільняючи шлях до лавового озерця, і до якого двійко охоронців потягнуло Михая, відірвавши від нього Ліану. Уся вона була перемазюкана кров'ю хлопця і здавалось, що її вирвали з Михаєвих обіймів з м'ясом. Ось вона впала, але миттєво скочила на рівні і знов було побігла за чоловіками, але якась цицькаста тітка прудко схопила її за волосся і, крутнувши на місці, знову кинула дівча на землю.
- Не треба, Ліано! Не треба, сонечко! Все буде добре. Почекай мене. Ти ж вмієш чекати. Нічого зі мною не станеться. Вір мені. Головне - вір. А ти, Айче, - болісно (чи презирливо?) скривившись, звернувся він до Магістра, - дурень! І жарти в тебе - дурні! Я тобі потім це роз'ясню детальніше.
Один з охоронців вдарив Михая у спину і він впав навколішки на самому березі спечного озерця, ледь не посунувшись обличчям в лаву. Мені здалося, що обличчя в нього задимилось.
Це була мить, коли я не витримав і кинувся був до нього, але щось гостре уперлося мені в живіт. Дебелий здоровань з блукаючою посмішкою на брудній пиці вистромив уперед ножа. Гарного такого. Вишуканого. Ручної роботи. З каліброваним, мабуть, лезом. Сантиметрів двадцять завдовжки.
- Пограємось, братане? - мляво протягнув він. - В козаки-розбійники.
Поряд щось гупнуло. Я скосив очі і побачив поряд тіло Олексієвського, що безсило розпливлось по асфальту. Він не ворушився, міцно стиснувши волохатою рукою свого портфеля. Бабій же, як завмер після того, як нас витягнули з кіоску, так і стояв, безтямно роззявивши рота. В одній руці у нього був кофр, в іншій-відеокамера.
Михай повільно здійнявся, харкнувши кров'ю в розпечену лаву. Тільки пшикнуло. Потім випростався, розправивши плечі, і насмішкуватим поглядом обвів натовп. Раптом його очі зустрілись з моїми і, як мені здалося, на мить потеплішали. Він хотів щось сказати, але раптом рвучко повернувся і застиг, оглядаючи червонясте озерце з плямою кремнійорганічної бабешки посередині.
І я згадав перший, такий далекий, день свого перебування у Гременці. І бите скло на бруківці асфальту, і босі ноги, що весело-оскаженіло тупцювали по ньому. І зрозумів, що Михай може зробити це. Та й Айк, мабуть, знав. Просто хотів вийти з незручної ситуації з найменшими втратами. Але зараз він хвилював мене найменше.
- Зберись, хлопче, - прошепотів я. - Зберись. Ти зможеш.
Я не бачив обличчя Михая. Бачив тільки його, ледь зігнуту, спину, яка напружилась, коли він зробив перший свій крок. Мені неначе ступні обпекло. Аж боляче стало.
- Розколотий, - мовив Михай у тиші.
- Континент, - він зробив другий крок.
- Іржавим-пашить-смерком, - ще три швидких кроки.
- Я - ангел, - тихесенько проказав хтось у натовпі.
- Дисидент, - підхопило ще декілька голосів.
- І рай, це - моє пекло, - напівголосно завібрувала майже вся юрма.
Маска Айка різко повернулась до неї, але з вишкіреної пащі не вилетіло ані слова. А Михай, босоніж вибиваючи вогненний ритм під скандування людей, обережно йшов по дузі, особливо не віддаляючись від берегу. Аж раптом він на невловиму мить завмер, а потім рушив навпростець, повільно наближуючись до центру озерця, в якому загрозливо випиналась червонясто-чорна потвора. Я певний, що і цей шлях він пройшов би до кінця. Розбишака, рокер, поет, трохи - йог, трохи - каратист, він би зробив це, але... Але, клята жага зовнішніх ефектів губить багатьох з нас.
Михай вже майже обігнув кремняка, коли раптом здійняв руки і стрибнув на нього, вибиваючи реп по розпеченому камінню.
Це було красиво.
Це було жахливо.
Розпечена лава. В'юнкі змійки вогню. Чорний дим. Потворна голова моторошної химери. А на ній - гнучка юнацька постать, уся у відлисках пекельного полум'я, кожним своїм рухом знущається над цим самим пеклом. Ось тільки останнє не терпить збиткування з себе. Воно само полюбляє збиткуватись. Це - його парафія. І пекло зойкнуло.
Я ледве не настромився на ножа, якого здоровань так і тримав біля мого черева. І крізь сльози, які раптом вкрили увесь світ, побачив, як Михай знову завмер на частку секунди, а потім, дугою вигнувши тіло, злетів у повітря, падаючи спиною на грузьку магму.
Все відбувалось мовчки. Цей хлопець вмів таки стискати зуби. Він перекотився, спалахнувши блідим вогнем. Борюкаючись, спробував встати навколішки, але, врешті решт, впав, повільно вгрузаючи - чи вгораючи? - у вогняне болото. Лише чорний дим майнув над озерцем.
- А-а-а-а, - видихнув натовп і здоровань з ножем, залишивши мене і божевільно вичяривши очі, кинувся до Ліани, яку драглиста тітка так і тримала за волосся.
- Вона - моя, вона - моя! - репетував він, розмахуючи гострим лезом.
Ось воно майнуло у повітрі й пасмо волосся в тітчиній руці так і залишилось там. А, ожилий раптом, симулянт Олексієвський, випивоха Пивонов-Олексієвський, пустопорожній базіка Д.Раконов-Олексієвський, боягуз і кидало Шнеєрзон-Олексієвський, зненацька здійнявся на рівні і, випереджаючи мене, кинувся до бевзя, з усієї своєї незграбної сили гатячи його портфелем по голові.
Той на мить, що врятувала Ліану, зупинився і відмахнувся ножем. Олексієвський, якось по дитячому розгублено, зойкнув, осідаючи на землю і хапаючись рукою за сорочку, на якій розпливалася червона пляма.
Я діяв чисто автоматично. Так, як в давніх вуличних бійках. Так, як мене вчили в армії. Так, як нещодавно в обпожеженій Боснії.
Обманний рух. Удар. Захват. Важіль. І, ледь хруснувши, рука здорованя обвисла. Сам він, закотивши очі та судомно хапаючи ротом повітря, мов лантух, упав поряд з Олексієвським, а в моєму кулаці опинився його ніж... Гарний ніж ручної роботи.
Начувайтесь, хлопці!.. Ви ще не бачили мене в ділі. Ви ще не знаєте, що ніж - моя улюблена зброя, якою я володію бездоганно. Ви ще не знаєте, що в десантурі у мене було прізвисько Ромка-лезо, а в одному далекому латиноамериканському краї я, майже неушкоджений, пройшов двісті кілометрів крізь джунглі, засідки і постріли у спину, завдяки тільки цій смужці загартованого металу. Ви не знаєте цього, а я знаю і пам'ятаю. Пам'ятаю пам'яттю не розуму, а кожної клітинки тіла. Адже, в тій важкій праці, яку щойно я розпочав, мозку робити нема чого.
За п'ять хвилин я розчистив серед натовпу коло радіусом близько трьох метрів, посередині якого, крім мене та впалого Олексієвського, опинились і Ліана з Дмитром. Декілька чоловік, скавучи, плазували по його краю. Декілька десятків галасували поза ним, розмахуючи руками та бризкаючись слиною, але ближче до нас підійти не наважуючись. Мене ледь трусило від шалу і відчуття своєї сили. Бо я став колишнім Романом Вовком. Бо я був злий і озброєний.
Звісно, тягнутись тривалий час ця ситуація не могла, але я був певний того, що зможу потягнути за собою до пекла ще чоловік із п'ятнадцять. Змогти то зможу, але, як врятувати хоча б тюхтія Бабія та вижмакану лихом дівчину?
За нерівним рядом вишкірених писків майнула маска Айка.
- Дмитре, - гукнув я не обертаючись, - бери Олексієвського, хапай Ліану і тримайся за мною! В бійку не встрявай, якщо щось не так - кричи. Дістанемось до того сучого Магістра, інша розмова піде!
Але, йти по трупах мені не довелось. Стінка натовпу зненацька гойднулась, розлетілась в боки і в коло, зачакловане моїм ножем, вигулькнув Гемонович з чотирма оранжевожилетниками. Налаштовані вони були дуже серйозно, бо кожен тримав по півтораметровому уламку труби.
Я завів за спину кулак, із затиснутою в ньому зброєю, і м'яко стрибнув до Гемоновича.
- Стій! - не скрикнув, сплюнув той. - Стій, дурню!..
І дико загорлав:
- Всі - в боки! Всім розійтись! Розійтись, кажу! Повбиваю, скурві діти! Айче, лахудро, я тобі що казав? Справу хочеш завалити, паскудо?
Айк, не виходячи з прихистку брудних тіл, щось відповів йому, але я не почув що саме, кидаючись до скоцюбленої постаті Олексієвського. Той важко й переривчасто дихав і за кожним подихом на його губах з'являлися нові й нові бульбашки крові. Ліана, затиснувши рота долонею, мовчки розхитувалась на місці. Бабій тупцював біля неї.
На одній межі реальності Гемонович вів якісь переговори з Айком, на іншій - ми з оранжевожилетниками тягнули Олексієвського до машини і, викинувши з неї сидіння, влаштовували його зручніше. На тій межі реальності існували круглі, нажахані очі Пригожі і його шепіт: "Мене там не було! Не було! Я б вам допоміг". А на цій - Бабій, розмазуючи по обличчю сльози, обережно втягував Ліану до машини. І вже зовсім поза будь-якою реальністю знаходився тимчасовий шпиталь, влаштований в адмінбудинку нафтопереробного заводу, куди звелів гнати мікроавтобус Гемонович, з ляскотом зачиняючи дверцята.
А для мене реальними в цьому світі були лише дві речі: липкий від крові ніж, засунутий за пасок джинсів, та велика, важка й розкуйовджена голова Олексієвського, що лежала в мене на колінах.
- Тримайся, Михаличу, тримайся, - в такт погойдуванню автобусу на вибоїнах, шепотів я. - Тримайся, друже. Ще не вечір. Ми ще розіп'ємо не одну пляшку. Ми проспіваємо ще не одну пісню Висоцького. Ми ще...
Повіки Олексієвського затремтіли і він важко, немов перший раз у житті, розплющив очі. І я, вдивляючись у них, зрозумів, що теж бачу їх перший раз у житті без каламутних скелець його затемнених окулярів. І були ті добрі підсліпуваті очі навіки зморені і безмежно сумні.
- Р-р-романе, - тихесенько прогарчав Олексієвський, вдивляючись у щось, видиме лише йому одному. - Р-р-романе... Доб... Добр... е-е-е... М-ми їм дал... Дали ч-чосу... П-порт... фель... Де?..
- Тихше, тихше, Михаличу, - радісно забелькотів я. - Не розмовляй. Зараз ми тебе залатаємо, як треба. Дівчаток ногатих знайдемо, щоб тебе скоріше на ноги поставили. І на ноги, і на інші цікаві місця. А портфель твій тут. Тут він, портфель, не турбуйся, - копнув я носаком кросівки шкіряне чудовисько, що валялось у проході.
Олексієвський, болісно скривившись, смикнув, невидимим у бороді, борлаком:
- Доб-ре... Візь-ми соб-бі... Т-там роман... Чернетки... Усе жит-тя писав... На ходу... Жаль... Як зникне... Щ-щось в ньому є... Под-дивись, Р-романе... Не дописав... Т-трох-х-хи-и-и...
- Та ви що, Сергію Михайловичу!.. А ну, викиньте все з голови! Виберемось з цієї пертурбації - допишете. Ми ще з вами на його презентації гранчаки об підлогу трощити будемо!..
Очі Олексієвського розпочали потроху закочуватись під лоба:
- Р-романе... Т-ти вперше мене... Мене... По імені та по батькові назвав... Приє-є-ємно-о-о-о...
Вже стихло оте довге "о-о-о" Олексієвського, вже його буйна голова безжиттєве бовталася у мене на колінах, вже були закриті моєю жорсткою долонею його осклялі очі, а пекучі сльози ніяк не могли знайти свого шляху назовні з середини мого єства. Я скам'янів і був каміннішим за усіх кремнійорганічних істот всесвіту, разом узятих. В грудях палали усі пекла усіх світів. Відомих і невідомих. І, зчепивши зуби, я мільйон мільйонів разів згорав у них. Згорав, згорав, і ніяк не міг згоріти...
Я подумав, що диявольське полум'я болю виродливо обвуглило моє обличчя, бо коли я здійняв голову, усі звуки і рухи навкруги нажахано припинились. Але, ніхто не дивився на мене. І лише за декілька секунд я зрозумів, що нікому до мене й немає ніякого діла. Бо автобус зупинився і усі його пасажири втупились в лобову шибку, за якою, змонтованим кадром фантастичного фільму, над похиленою опорою високовольтної лінії зависла зеленкувато-срібляста тарілка НЛО...
(Роман „Пекло” був відзначений Літературною премією ім. Л.Бразова. Паперове видання можна придбати в Інтернет-магазині Видавничого Дому „Панорама”: http://www.vdpanorama.com , а російськомовну електронну версію в інтернет-магазині Bookland = http://bookland.net.ua/book/81182+Ad.html )
