***
Довго блукав Мефодій по світу: у церквах правив, за живих та померлих молився, але страшне з ним вночі робилося. Як тільки-но очі зімкне – так і йшли нього душі покійників, що мечем своїм позарубував, так і йшли…
Переказували, що навіть до святого Афону, самотнім пілігримом навідувався, гріхи сповідувати. І там, на землі святій, зустрівся він із Кирилом Пустельником, знахарем, який колись від смерті його порятував, серце залізне у груди вклавши. Здивувався Пустельник, козака у попівській рясі побачивши…
Розповів йому Мефодій про біду свою і про те, що сам Господь йому велів. Вислухав уважно його знахар та й мовив:
- Являються тобі, Мефодію, ті, хто були безневинно тобою убиті. І ніхто тобі вже не зарадить. Мусиш ти у них прощення просити та за душі їхні молитись. А що вже Господь тобі наказав – потрібно виконувати, бо на те воля Його.
- Але скільки вже років ноги б‘ю по світу, скільки сіл та міст обійшов, а ніде не зміг відшукати того дівчиська, яке Господь наказував віднайти! - У розпачі промовив чоловік.
Вирішив допомогти Кирило Пустельний козакові вдруге, бо тоді, як від смерті Мефодія рятував та залізним серцем груди його начиняв, закарбував він на серці козачому власну образу та біль на жінку одну… Так та образа й лягла на серце холодне залізне жабою потворною, що висмоктала з козака любов до людей.
Отож заварив знахар зілля, зібране на щедрих горах Афону, ніч перестояло вариво у келії, а на ранок дав Кирило трунок цілющий відпити козакові. Та наказав зробити тільки три ковтки. А те, що лишилося від питва, злив у пляшечку з такими словами:
- А решту візьмеш з собою в дорогу. Сьогодні ж рушай у путь… Питимеш це зілля по ковткові кожен день. А як лишаться на денці самі краплі, лиши питво на той випадок, як власне серце тобі підкаже…
- Ох… Знахарю! – Вигукнув у розпачі козак. – Кому ж як не вам знати, що серце моє холодніше за мертвятину, нічого не зможе воно мені підказати – самі ж начиняли мої груди залізом!
- Зажди, козаче, не гнівайся… Послухай старого Пустельника, а там і сам побачиш – що буде все так, як кажу тобі, - промовив знахар та й, поблагословивши Мефодія в дорогу, пішов геть.
Не вірив… Довго не вірив отець Мефодій у те, що сказав йому Пустельник, аж поки не прийшов той день, коли й здійснилося те, що мусило…
5
Прихід отця Мефодія до Вороного не видався дивиною. Всі на селі звикли, що батюшки у їхній церкві надовго не затримувались; а бувало й таке, що деякі тікали і серед ночі. Тому нікого не здивувала висока постать у чорній попівській рясі, що з‘явилася надвечір, зупинившись напроти церковних воріт.
Люди, завбачивши Мефодія ще на «кривульці» (так називали вороняни дорогу, що вела до села), оповістили старосту, що до села йде батюшка. Не встиг святий отець і молитви прочитати біля церковної брами, як Охрім, сторож церковної скарбниці, чемно кланявся Мефодію в ноги, та хрестячись на церковні бані, виймав із кишені своєї запилюженої чумарчини в‘язку ключів та вручав батюшці.
Ось так, не запитавши чоловіка «про що й по що він тут з‘явився», вороняни впустили чужинця в село.
По первах люди нічого не розпитували Мефодія та й він про себе ніц не розказував. Просто вирішив перебути в селі кілька тижнів та й податися далі по світу. Але дивною видавалась йому поведінка людей: вони ніби вичікували, коли ж це Мефодій почне вибиратися з села.
Після першої служби, що відправив він у воронянській церкві, пан староста так і сказав йому: «А ви, отче, того… Як буде що дивне робитись і надумаєте покинути прихід, на те воля ваша. Люди сердитись не будуть. Воно, бачите, не просто хрещеній душі нечисть різну терпіти». Сказав та й подався геть із церкви.
Хата в якій оселився Мефодій, була начинена всілякою всячиною: здавалося, що той, хто тут жив до нього, просто виїхав на кілька днів у справах та незабаром мусив повернутися. Біля мисника лежало чимало домашнього посуду: глеки, миски, кухлі, дерев‘яні розмальовані ложки… Однак усе було просто скинуто на купу, ніби господар усе то хотів забрати з собою, але забув. Біля печі стояли пусті відра та кілька чорних від сажі баняків. Здоровенна дерев‘яна скриня, обцяцькована залізними витребеньками, була вщент набита чоловічим одягом: між полотнянками та сорочками було кілька кобеняків, новенька ряса та дві пари добрих чобіт. Правда, роздивляючись чоботи, Мефодій з подивом підмітив, що одна пара була ніби з ноги підлітка (мізерна за розміром), а друга – геть велетенська.
Тільки згодом сторож Охрім, що жив у неподалік церкви, розповів, що все те барахло та хатнє причандалля належало колишнім батюшкам. Дещо старий п‘яниця із вдяганки собі забрав, а решту – заховав до скрині «щоб по хаті не валялося». Та й Мефодію радив, як що приглянеться, не гребувати, а взяти до вжитку, примовляючи: «Та не бійтеся, пане отче, хазяї за тим добром віками не повернуться! Але й ви надовго тут не затримаєтесь. ВОНА до вас навідається, ой навідається…»
Хто така ВОНА Мефодій не став допитуватися. Із розмов, які чув, та з того, що розповідав Охрім, здогадався козак про кого мовилось. Видно, ходила чиясь душа неприкаяна, або ж відьма яка занадилась, що для своїх розваг священників надумала лякати. Заки подорожував по світу Мефодій, то всього надивився. Навіть із однією родимою відьмою знався: то вона його дечому і понавчала зі свого ремесла. Отож не страшила козака Тінь, про яку люди розказували і хрестились, згадуючи.
А ВОНА й не забарилась (саме зелені святки були). Прийшла смерком, ще й не стемніло добре - стала на сінешньому порозі, як вкопана, у Мефодія очі втупивши:
- А чого стоїш та очима мене пробираєш, - озвався козак, - як прийшла, то вже заходь до світлиці.
- Не прийшла… - прошепотіла жінка, так же нерухомо стоячи, - горе мене на сім світі держить. Покійниця я… давно вже покійниця, але не має душенька моя спокою. Якби поміг ти мені, чоловіче, то й людей би не тривожила, та й сама порятунок би мала.
- Чим же я тобі можу зарадити?.. – Вдаючи здивування, знизав плечима Мефодій, - Я – людина духовна, на службі Божій, а з різною нечистю не знаюсь.
- Ти?! На службі Божій?! – Покійниця зайшлася таким різким моторошним сміхом, що й шибки у віконницях потріскались, полив‘яні чаші на двоє покололись… – Що ж, Мефодію, багато про тебе в світі розказують, - вже зовсім спокійно мовила жінка, - та тільки душа твоя не світліша од сажі.
Промовивши це, зійшла вона з порога і повільно пішла по світлиці. Спочатку образи по кутках роздивлялася, а потім перевела погляд на Мефодія, підійшовши до нього геть близько. Тільки теперечки міг козак її розгледіти пильно. Була це молода жінка: на вроду, мабуть, гарна, але покійницька білизна обличчя та сплутане будяками чорне волосся, що волочилося наче шлея по долівці, помітно спотворювали її образ. Тонка сорочка не приховувала стану, але у променях щойно запаленого молодого місяця, скидалася покійниця швидше на безтілесне привиддя, аніж на людську подобину. Аж мурашки пішли по тілу у козака від присутності такої красуні: «Воно й не дивно, що тікали святі отці, завбачивши отаке чортовисько», - подумав про себе Мефодій, а вголос промовив:
- Пощо прийшла до мене, як кажеш, що душа моя - сажа?
- А тому й прийшла, що не маєш ти страху в душі, Мефодію. І з Богом, казали люди, ти бачився, та й Смерть по тебе не раз приходила… А мені такої людини і треба, щоб зі Смертю та з Богом разом була знайомою, - мовила жінка, - мусиш ти бажання одне моє виконати та кілька ночей за душу мою помолитися.
- А як виконаю, те що просиш, то чи покинеш затію людей лякати та жах на цю місцину наводити? – запитав Мефодій.
- Як матиме душа моя спокій, то й не з‘являтимусь більше на світі цьому, - тихо відказала жінка.
- То кажи, що мушу робити.
- Неподалік Вороного, є невеликий хутір, Побійнець. Живе на тому хуторі козак Сергій разом із донькою малолітньою. Вже, певно, й виросла та дівчинка. Бо як вмерла я, було їй тоді рочків зо три… То донечка моя. Не має душа моя спокою, бо полишила дитину малу свою напівсиротою. Тяжко мені, козаче. Сновигаю навкруг церкви, як приблуда якась, не можу сама до хутора дістатись. Тіло моє закопали, а душа, мов пес на прив‘язі, не має сили вийти далі, ніж брама церковна. То ти, Мефодію, вже змилуйся наді мною, піди на той хутір та подивись – чи жива-здорова дитина моя, чи ж якої біди з нею не трапилось?
- Добре, жінко, - озвався козак, - як за дитину свою просиш, то піду…
- Що ж, Мефодію, не обмани. Я прийду до тебе через сім днів – то й розкажеш мені, що ти бачив.
Сказала – та й зникла, мов розчинилась в повітрі. А козак заснув міцно після слів тих, так до ранку і просидів на лаві недвижимо, до стіни притулившись.
***
Кілька днів ходив Мефодій сам не свій після зустрічі з покійницею. Тільки не міг козак зрозуміти: чи ж на справді те привиддя приходило до нього, чи то все просто наснилось йому. Місцину він знав ще поганенько, та й окрім старости та сторожа, ні з ким із воронян знайомий не був. Отож, дочекавшись якогось вечора, коли Охрім завітає до нього на посиденьки, вирішив розпитати Мефодій про хутір та про людей, що живуть на ньому.
- Ет, отче, - почав сторож, хильнувши кілька чарчин горілки, - є кілька хуторів у нашій окрузі. Найстаріший серед них – це Камаєво. Ох.. і добрий, дід мій покійний казали, був той Камай – таких кобзарів на Вкраїні було не багацько, як той сліпий… От, пісень складав – і досі мені на гумі оте, що дід мій покійний розказували… Е-е-е… Добренний був чоловік…
Мова Охріма плуталась, та й повторював сторож одне і теж кілька разів, не пам‘ятаючи що вже казав, а що – ні. Старим він був чоловіком, а ще й горілка добре в голову дала. То ж довелося Мефодію слухати довго ту балаканину, аж поки не почав Охрім розповідати те, що цікавило козака насправді:
- … Коли старі люди брешуть, то й я з ними , але переповідають, що хутір Побійнець, що за три версти від Вороного, на нечистому місті поставлений. Відколи він, то ніби й не мав постійного господаря Побійнець.
- А тепер… Чи живе хто на тому хуторі? – Перебиваючи старого, запитав Мефодій.
- Живе… А чого ж не жити, як Господь милостивий. Козак Сергій на хуторі господарює. Переказують, ніби самим гетьманом дарований за службу вірну. Та й добрий той чолов‘яга Сергій, хоча… (як люди не брешуть) шляхтич він. А мо‘ то так тільки назвисько придумали, бо вчений – аж страшно. Кажуть, хто був у нього в хаті, стіко багацько книжок має, що всю зиму можна піч розпалювати. Тільки хіба ж тою бомагою щастя наживеш? До добра вчення не приведе, ой, не приведе… - Сторож дістав люльку та неквапливо почав набивати її тютюном. – Хіба ж та вченість може зарадити, як долю має людина з ярами та урвиськами. Дружину свою сховав молодою. Та й дитину… - Охрім геть стишив голос та пошепки, хрестячись, промовив, - дитину свою із того світу вертав, казали, ніби із рук самої Смерті вирвав, довго у селі про це гомоніли.
Аж похолоділо всередині у Мефодія від останніх слів старого. Здогад, ніби ядуча болотяна гадюка, проповз по тілу: «Певно, не обманув Пустельник, як випроводжав у путь мене», - подума козак, а вголос промовив:
- І що, вернув козак дитя своє?
- Козак… Ет! Кажуть, приніс неживу дитину до Данці, до знахурки нашої. А що вже вона робила з дівчам, того ніхто не відає. Та тільки ожило воно, ожило.
- То значить, та дівчина вже доросла теперечки? – Допитувався Мефодій.
- Дівчина… Красуня, як намальована (хай їй не вадить). Он скільки воронянських хлопів до неї сватались, а гарбузів переносили, - дід засміявся та й знову перевів мову про гайдамаччину та про лірника Камая заходився розказувати. Так і просиділи вони за розмовами аж до глупої ночі.
Ще тільки сіріти починало надворі, а Мефодій вже храмову браму відмикав та до служби ранкової йшов. Поспішав отець справи церковні відбути, щоб потім до маєтку козака Сергія опісля служби навідатись: «Як наче сам Бог послав мені ту покійницю, - думав про себе Мефодій, у церкві пораючись, - сама й видала своє дівчисько, не відаючи того. Тре‘ у на той хутір сьогодні дістатись, та у всьому, що почув від Охріма, на власні очі і пересвідчитись». Отож, владнавши хутенько всі справи церковні, подався Мефодій на хутір, що звався Побійнець.
***
Гарний маєток мав козак Сергій: білий кам‘яний будинок під темною черепицею далеко було видно аж ген за селом, а старезний яблуневий сад так і манив до себе подорожніх густющою зеленою кроною.
Лемнт та ревесько стояли на подвір‘ї, коли підходив Мефодій вже зовсім близенько до хутора. Наймити метушились, пораючись по обійстю: випускали птицю та різну живність з хлівів, споряджали худобу на пасовисько. Ворота господи були відчинені: чоловік у білій чинарці приставляв до воза голоблі, а парубок, що стояв поруч, тримав за вузду двійко гривастих коней:
- Бог в поміч! – Звернувся Мефодій.
- І вам хай пан-Біг помагає, отче, - промовив високий кремезний чоловік.
- А не скажете, до хутора козака Сергія ще далеченько? – аби з чогось зав‘язати розмову, спитав отець.
- Чого ж далеко? – кладучи голоблі на землю, усміхнувся чоловік, - ось він, хутір… та й козак Сергій – ось він я. - Пильно подивився на Мефодія, та роздивляючись його вбрання чернече, додав, - а ви, певно, воронянський батюшка?.. Казали люди, що вже з кількоро тижнів у церкві нашій служби йдуть.
- Правду люди казали, - відказав Мефодій, а далі продовжив, - вирішив з приходом ознайомитись і до хуторів дальніх навідатись.
- Вельми раді святого чоловіка в нашій господі приймати, трохи далеченько від села живемо то й не часто гостей можна у нас побачити… То ж Ласкаво просимо! - Гостинно вказуючи рукою на дім, почав припрошувати козак нежданого гостя.
А Мефодію тих запросин тільки і треба було. Ішов він за господарем та метикував собі: «Еге… заможний козарлюга – он добра всякого скільки! Та наймити бігають навкруг нього, мабуть правду казали люди – викапаний панич!» Зайшовши до світлиці, Мефодій аж вкляк від побаченого - спомини, ніби бджолиний рій обсіли його. Стіни кімнати були рясно завішані козацькими облаштунками та зброєю: самопали і пістолі, запоясники-кинжали, списи звідусіль виблискували своїми металевими тілами, а вгледівши шаблю-сестрицю, аж сльози навернулись на очі козака…
Помітив господар, як Мефодій на шаблюку дивився… Здогадався про козацьку душу, яку ані чернеча ряса, ані обов‘язок церковний віками не викурять.
А кухарка вже й на стіл зібрала та сирівця холодненького отцеві піднесла, аби з жари спрагу втамував. Довго гомоніли козак Сергій з Мефодієм: все про козаччину - про подвиги славні, лірників згадували та втікачів-невільників із галер турецьких. Скільки часу минуло у тих розмовах, ніхто з них не відав. Ніби й забувся Мефодій пощо прийшов…
Однак зненацька урвалась нитка розмови, тріснула недопита чарка, скрипнули двері: на порозі з‘явилась ВОНА.
