Ну, що, любі хлопчики й дівчатка - кличте маму, кличте татка...
Е-е! Не треба кричати! Це я так, для рими сказав, а ви вже й готові слідувати дідовим словам. Якби ж ви так в іншому слухалися! А таткові з мамою зараз не нашого геронтологічно-інфантного збіговиська - у них своя казка, то ж не треба їм заважати...
Що таке збіговисько? Та це коли збираються ті, що не можуть й критикують тих, що ще ого-го!
Втім вам зараз це не потрібно. Залазьте на ліжка, ховайтеся під ковдру - дід Василь буде вам казку-жахастика розповідати...
Які мертвяки? Без них буде, і без крові теж. Бо не подобаються діду такі страхи - після них сон уривчастий, а це не дуже гарно.
Всілися?..
Готові тремтіти?..
Як це коли? Спостерігайте за дідом - якщо у нього очі стануть схожі на блюдця, а руки він тягтиме до вас, щоб схопити й притиснути до себе, - ото саме воно і є. Можете волати, тремтіти, головне, щоб в штани не наклали, бо дід памперси не вміє міняти.
Все, досить балаканини - слухайте.
В ті часи коли ваші віртуальні планшети можна було тримати в одній руці й вони називалися - смартфони, хоча дід по звичці казав - телефони; так от, в ті часи наприкінці однієї зими літературна платформа, а по-простому сайт, де можна почитати різні нові книжки, вирішив нарешті запустити свою дочірню філію українською мовою... Так, раніше подібного не було - початківці викладали свої твори, хто де міг.
Але треба ще повернутися назад.
Жила тоді в діда кицька, черепахового кольору…
Ні, без панцира - то так говорять…
Чому?- дід і сам не знає. Отже, кицька ця, як і всі її родичі, почувалася в домі хазяйкою: ходила де хотіла, спала, скільки бажала, ганяла по дворі горобців, та собаку…
А що ж ви думали - є і такі коти,- відчують слабину й нумо знущатися...
Ні, вона не завжди пса ганяла - більшість часу жила з ним тихо, мирно.
Як я вже казав, на дворі стояла ще зима. То ж кицька більше сиділа в хаті, а останнім часом взяла собі за звичай рано-вранці підходити до дідових дверей і тихенько нявчати. А дід же спить так, що кожен шурхіт чує…
Чого смієтеся?..
Так, було декілька разів, що серед білого дня заснув, а ви йому вуса намалювали - думаєте, я не чув? То я хропів, щоб вас надурити, а ви подумали… Хе-хе!
Та не відволікайте. Ну ось, вже й забув, де зупинився…
Точно, про кішку.
Отже, підійде вона до дверей, сяде і так тихенько:”Няяв!” Дід чує, але мовчить, сподівається, що у кицьки совість прокинеться. А кішці, мабуть, хочеться, щоб прокинувся дід, та нагодував її. Я лежу, удаю, що сплю - за дверима кицька сидить і знов нявчить, тихесенько так, наче боїться розбудити:”Няяяяв!” Звичайно, що першим не витримує ваш дід, виходить з наміром насварити кішку, але та дивиться так жалібно, що діду нічого більше не залишається, як іти на кухню, насипати корму, чи молока і потім повертатися в ліжко, додивлятися сон.
Ота зараза привчила, щоб на ніч годівниця була повна, вода була, і лоток щоб чистий стояв. Думаєте, вона припинила будити діда? “Щас!”- як говорив ваш прадід.
Все одно підходила до дверей, нявчала, а коли чула, що нарешті хтось піднявся, бігла до кухні, чекала там, щоб потертися біля ніг та замуркотіти, наче трактор. Сварити її язик не повертався, то ж погладиш, почухаєш під бородою і в кімнату йдеш. А вона, тварюка, слідом біжить і нявчить. Залишається запхнути її собі під ковдру, дочекатися, поки перестане муркотіти і заснути з нею разом.
Отак привчила вона діда, що він вже без будильника вставав ще до того, як кішці закортить поспівати.
Тепер ми підходимо вже до самої казки…
Ні, тремтіти ще рано.
Отже, наприкінці зими, дід отак прокинувся, чекав, чекав, коли та вовняна душа прийде його будити, а не дочекавшись, вирішив почитати що-небудь на тому сайті.
Знайшов невеличкий любовний роман - хоча насправді це було маленьке оповідання на одну сторінку,- посмакував ним...
Та що там може бути? Звичайний набір: лямур-тужур, червоне простирадло і психлікарня на завершення...
Та ні, зараз все по іншому - дід в інтернеті бачив, як отак підійде він до неї, подивиться косо і відразу: ”Бум?” А вона покомизиться задля годиться декілька секунд і відповідає:” Чому б і ні? Звичайно, бум!” А потім не розбереш, де там простирадло та якого воно кольору - суцільна психлікарня із самого початку.
Так от, посмакував я цією лавсторі, подякував авторці й згадав, що бачив тут цікаву фантастику..
Це така ж казка, тільки для дорослих - діду вона дуже подобається. Швиденько знайшов її, дочитав першу сторінку - там головний герой збирався придумати щось карколомне, - перевернув далі й від здивування широко розкрив очі...
Пождіть, не треба верещати - це ще не жахіття, це я просто показав, які очі у мене стали...
Здивувався я дійсно добряче, бо раніше ніколи такого не зустрічав, та й навіть в голову мені не приходило, що таке може бути. Там у кожному слові було дуже багато лишніх літер…
Як, як! А ось так:
“– Е-е, оийтлаалок з валомлоино,
галомлоалонноцямлоино, гоийвоийринотлаино! –
Малокс усівся нноаловпроийтлаино, і поийтлаяг
доий себе пляшку пиновало, яке
безсоийроиймлоннооий сьоийрбалов проийстлаоий
нноало роийбоийчоиймлоу млоісці. – Піцино
хоийчеш? Малойк принонноіс. Смлоалочнноало.
Берино, нное соийроиймлося!”
О! Майже так і я виглядав: сидів з роззявленим ротом і не міг нарадітися знахідці: автор додумався до чогось нового - здавалося що нічого розібрати не можна, але якщо придивитися, то все стає зрозумілим. Спочатку я намагався читати все підряд, потім відразу шукав потрібні літери й складав їх в уже відомі слова, а коли це набридло, вирішив подивитися, коли ж почнеться нормальний текст. Перевернув ще одну сторінку - та ж абракадабра. Ще одну - те ж саме.
Е-е, думаю, автор переборщив - не кожен витримає таку кількість важких для читання слів. Тут вже замість того щоб привабити читачів, текст їх лише відлякає.
Звичайно, що в коментарях я висказав автору своє “Фе!”, а потім перегорнув книжку до кінця. І всюди слова були незрозумілою мовою...
Чого ви не тремтите, не ховаєтеся під ковдру? Це ж суцільне жахіття! І не смійтеся - уявіть, що ви увімкнули свого планшета, а там щось не те, чого ви чекали. І всі спроби це виправити марні...
Так, я передивився інші книжки: де текст вміщався на одну сторінку, все було нормально, а де їх було більше, то з другої починалася отака чортівня. Дід навіть до себе зайшов - те ж саме…
А що? Я теж грався там словами. І робив це тихо, напишу слово, помилуюся, покажу іншим. Потім ще одне приліплю, а то й два. Сам радію, а бува й читачі сміються, що вже добре...
Після того, як я все передивився на телефоні, довелося встати (а кицька так і не прийшла того разу), взяти ноутбук і вже через нього зайти на сайт. Будете сміятися - там все було, як треба, навіть той текст, що я вам продекламував. От, думаю, поки всі ще сплять, напишу про це в блогах…
Ні, я не про бліх, а про таку говорилку. Як би вам пояснити?
Ось, наприклад: вранці я встав, відчинив вікно, а там вже сонечко зійшло. От я беру й пишу в блозі: ”Сонце встало!” А хтось прочитає й додасть: ”Добре, що встало - у мене теж!” Ще хтось спробує заперечити: ”Хіба це встало? От раніше вставало - так вставало!” А потім ще можуть світлину приліпити, як встає, понадавати купу посилань, де видно не тільки підйом, але й захід сонця в різних ракурсах. Отак і спілкуються за допомогою блогів. Зрозуміло?..
Отже, описав я в блозі свою проблему, вставив шматок скопійованого тексту, тисну “Зберегти”, а воно мені видає: “Помилка: текст повинен бути українською мовою”. Тю, думаю, може це тому що почав на російській, а потім вже перейшов на українську. Стер трохи, переписав заново - те ж саме.
Може система не здатна розпізнати скопійований текст? - зробив з нього фото, текст витер, а світлину вставив - знову “помилка”. Та що ж це таке, - сплеснув я руками…
Тихіше, тихіше! Так це страшно, але верещіть не так голосно, будь ласка,…
То ж я від хвилювання натиснув щось не те, і все, що написав, зникло. Найстрашніше - я його не зберіг. Плюнув тоді, закрив ноут і пішов колорадів ганяти по картоплі...
Хе-хе! А ви уважні - дійсно, які колоради взимку. Одним словом, пішов я щось робити...
А текст десь повинен на моєму старенькому ноуті ще лежати, то ж можу вам його показати, якщо захочете...
Що? Прочитати ще уривок? Зараз пригадаю…
“– Не хоийчу я піцино! І пиновало нное хоийчу! Тино
калозалов, «Обертлаоийнно» тлаоийбі
поийтларібенно для проийринову. Тоий де тлавій
проийринов? Чоийгоий тлаино взалогалолі
тлаалокиной нноалохалобнноиной і
вдоийвоийленноиной?”
Вам смішно, а дідові тоді не до сміху було. Запитував у інших читачів та авторів - кажуть, все нормально. Та де ж нормально! Я під час листування по ноуту відкривав телефон і знов бачив абракадабру. Пишу їм: зараз викладу текст і якщо хтось впізнає своє, то я надішлю йому пиріжок з третьої полички (доставка коштом одержувача). Вони сміються, а у мене думка крутиться в голові: може мій телефон спіймав якийсь вірус, або віртуально нанюхався аргентинського коксу? Бо звечора я довго читав новини про нього…
Що таке кокс? У данному випадку - це кокаїн...
Ні, на кока-колу не схоже - це як далекі родичі. У нас в селі говорили: “Як дід бабці - перша Мотря!” Оце так і кока-кола з кокаїном.
Отож я грішив, що мій телефон нанюхався його через новини, бо писали, що він був надзвичайно чистий - це я про кокс.
Ось така бувальщина трапилася зі мною. Ото страхи, не те що ваші зомбі-мертвяки.
Охо-хо!
Все, можете влягатися. Тато з мамою вже теж, мабуть, закінчили свою казочку.
Піду і я спати - кури давно повсідалися, а я все теревеню з вами...
Ні, на сьогодні досить казок. Може завтра. Спіть.
На добраніч.
