Сем Багмут стояв серед міської площі, ледь утримуючи сльози за завісами своїх вій. Ім’я мав хоча й рідкісне в наш час, але старовинне – Самійло, тільки з дитинства прилипло до нього оте скорочене на американський штиб Сем, то так з ним і пройшов усеньке життя аж по сьогоднішній день.
Та сльози Сем лив не з-за імені, не з-за горя якогось несусвітнього, сльози Сем лив виключно з-за смутку. Споруда районного будинку культури, що висилася неподалік монументальною, хоча й обдертою та давно не фарбованою спорудою – ось що гнало Сема в сльози. Навіть не сама споруда, а сцена в її надрах. На тій сцені жила Семова душа.
Багмут полюбляв «утнути коника» з самої юності. Ще зі шкільної парти він громадив сміх по своїх околицях, розвішуючи усмішки по обличчях однолітків. Та принада до сміху, вона його вела, вона гнала до люду, вона колотила його душу, винищуючи все, що не торкалося тої пристрасті, до останнього корінчика. Сем любив сміятись, але ще більше любив, коли сміються довкола, сміються з його витівок та витинанок удатного до слова язика. Він у шкільному колективі переграв усі ролі, що малися в тамтешньому репертуарі, переграв так, що вся школа пам’ятала ті «рулади й прелюдії», від яких рипіли стільці в залі та осипалася штукатурка від нестримних децибелів реготні глядача.
То було якесь чи то прокляття, чи свій форс на сценічних підмостках. Навіть Гамлет у Семовому виконанні збуджував у школярства та вчительства такі напади гомеричного реготу, що найвидатніші гумористи світу викидали на смітник свій талант, а давно покійний Вільям Шекспір притьмом піднімався з могили й перечитував власні твори, розставляючи нові акценти в приналежності їх до жанрів комедії та трагедії з драмою на пару.
– Бути чи не бути? – актор Сем Багмут жував губами й тулив очі до сценічної стелі, намагаючись зронити всю трагіку нещасного Гамлета на глядача, а глядач бачив його витрішкуваті очі, що невідь-нащо ловили по сцені розсипаних зайців, яких ніхто не видів, але кожен уявляв за виразом Семового обличчя та розтривоженої ловами міміки.
Зал валився зі стільців, полощучи реготом останки трагіки шекспірівського героя, а коли той гріб долю до смерті, а потім і «віддавав кінці», то смерть перетворювалася на варіант наймилішого на світі шапіто, бо зал веселився не на жарт, хлипаючи та постогнуючи, аж сам актор не витерпів, піднявся зі смертного одра, невдоволено й сердито глипнув у зал і мовив:
– Чого ви тунця грієте, як я помер? Плачте.
І впав знову на сцену, добряче-таки гепнувшись потилицею об підлогу – аж загуло.
То був шалений успіх Сема. Йому аплодували крізь сміх хвилин десять. Він червонів і гнівався, бо мав роль за провальну, а зал шаленів і верещав: - «Браво! Браво!»
Лишень учителька літератури порадила опісля:
– Кидай ти цю трагіку, хлопче. Весели народ. У тебе на лиці написано, що ти клоун у всіх відомих і невідомих іпостасях, клоун з великої літери, тож і стиль для свого життя підбери відповідний.
Багмут хоч і образився попервах на вчительку, але рекомендацій дослухався.
Тож коли Сема покликали зі шкільної на районну сцену в образ Стецька зі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, а хтось ще й записав те все на відеоплівку, Багмут, напевно, в одну мить став районною візитівкою.
– А як там ваш Стецько? – допитувалися гості з довколишніх сіл, навідуючись до райцентру.
– Дає жару й жизні, – вихвалялися містяни, гордо здіймаючи писки вгору.
А коли наступного разу оголосили про повторення на районній сцені вистави «Сватання на Гончарівці», де Стецька мався уособлювати Сем Багмут, у зал набилося стільки люду з міста та околиць, що він ледь не тріснув від того велелюддя.
– Я чи вдарив раз по снопові, чи ні, а його як учищу, замість снопа та по лисині, – походжав Стецько-Багмут по сцені, – а він як гепне об землю…
А далі йшла суцільна імпровізація.
Замість належних за текстом слів «так сторчака і дав», Сем-Стецько виймав з кишені волоського горіха, клав його на сценічні підмостки, а тоді підплигував і з усього маху гепав дупою на сцену з волоським горіхом, показуючи, як робив це оперіщений ціпом дядько-горопаха. Горіх тріскав, Сем жував його вміст, похваляючись одночасно:
– А я собі: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись та горішка, дядьком Панасом розтовченого, пожовуючи.
То був для глядачів улюблений момент усієї вистави. Її ще показували на сцені разів із шість, але горішок, колотий падаючим Семом, бив рекорди популярності всіх інших героїв і дій вистави. Той горішок пережив роки й лишився у згадках місцевих жителів чи й не по сьогодні.
На противагу самому Сему.
Батько категорично запротивився бажанню сина йти навчатися, як тоді казали, «в культпросвіт».
– На сцені можеш дурника корчити, доки Бог розуму не вставить, а в житті бути дурником не дам.
І відправив навчатися на токаря.
Але токар з Самійла так і не вийшов. Він заховався за лаштунками улюбленої сцени, і як його звідтіль не гукав батько, як не тягло життя, як не просив з’явитися, бувало, й сам Самійло, так і не вийшов. Токарював по закінченні навчання й армійських буднів Самійло аж раптом два роки, а потім майстер по цеху, де намагався народитися токар з незаплідненого любов’ю до заліза лона Самійлового життя, не витримав і мовив:
– Все, дістав, неук хренов, вали звідси, бо в мене вже різці й метал закінчуються, а ти як був калікою, так і лишився.
Самійло полегшено зітхнув і пішов на завод вахтером, де й продивився у вікно прохідної ледь не все життя.
Хоча ні, він продивився у вікно прохідної весь вік аж по сьогоднішній день, бо його життя на ту прохідну навіть не заходило, воно як заблудилося на сцені районного будинку культури, то так там і лишилося.
Сем переграв у складі місцевого драматичного колективу сотні ролей, а тоді ще виокремився на пару з двома такими ж, як і він, аматорами в жанр побутових жартівливих і сатиричних сценок, котрі самі й придумували, де й зажив небаченої слави. Небаченої з двох причин – по-перше, ніхто не міг до неї дотягнутися ні грою, ні приналежною тільки Сему Багмуту акторською та клоунською харизмою; по-друге, за межами району ніхто тих Семових талантів побачити не міг, бо в Сема не було жодної змоги розширити рубежі свого представництва на сцені поза кордони географічної приналежності їхнього будинку культури.
Та Сем тим не переймався. Він виходив на сцену, він дивився в зал, він бачив людські очі – і для нього переставав існувати світ. Натомість на землю опускався світ інший, суто його, суто придуманий – і він ним жив, він жив у ньому, він розтавав там весь, розтавав, як розтає у воді влитий туди препарат, він ставав екстрактом того світу й виливатися в цей нічим іншим, як тільки тим екстрактом, уже не міг, не мав змоги, та, напевно, й не хотів.
Навіть женився, перебуваючи в екстракті. Женився пізно, коли, як мовиться, тридцять уже стукнули в двері й пішли далі.
Вибір Семів упав на Гліцинію. Навіть не на саму дівчину, а на її ім’я. Вона була з дитбудинку, тож хто прирік її носити весь вік назву квітучої ліани, покрите було темними шарами ніколи непідвладної знанню невідомості. Ім’я й узяло Сема в полон.
– Чудернацьке, – повторював, – але ж гарне. Наче в мене.
Інколи здавалося, що себе більше покохав у дівочому йменні, аніж саму дівчину. Бо дівча було без особливих претензій – ні на красу в товстенькому тілі, ні на особливу гостроту розуму в простеньких і зовсім не завихрених балачках, ні на поклоніння перед Семовими талантами, бо на заводську прохідну приходило часто, а до сцени – тільки раз, і то заснуло, сердешне, після виснажливої зміни на ткацькій фабриці.
Та Сем вирішив не зволікати, а чим пошвидше оженитися, бо за два місяці малися розучувати нову виставу, а з власним колективом готували повноцінний концерт зі своїх сценок, а батько їв поїдом, скільки це, мовляв, цей переросток буде переводити хліб у його хаті, ніяк не сподобившись відійти до власної, котру батько вже давно купив і тільки чекав нагоди, аби вручити одруженому синові.
Одруженому – це був ультиматум.
– Бо сам розіп’єшся поза моїм оком, – гугнявив батько, – переведеш у сміх і хату, як переводиш життя, а я ще надіюся на онуків і твоє, сину, прозріння.
Батько набрид, сцена плодила купу невідкладних справ, та й хати було жаль, бо батько грозився продати, як син одинокістю вкриє вік, а Гліцинія так вабила ім’ям, була поза ультиматумами й узагалі з виду не малася нічим обтяжувати, чом було й не вирішити кучугуру проблем трьома днями весілля.
