Малим мені хотілося якомога швидше стати дорослим. Ознакою того, що ти вже не дитина, вважав годинник на руці. Можливо цьому сприяв щоденний домашній вранішній ритуал. Я лежу під теплою ковдрою, очі ще заплющені, але вуха вже чують та в голові вимальовуються картинки. Важкі кроки по підлозі. Це батько підходить до етажерки. Кри –кру, кри-кру – заводить годинника, крутить вперед та назад пиптика, що стирчить збоку. Тато любить, щоб всі технічні речі називалися правильно, тож я знаю, що цей пиптик зветься заводна головка. Тріск стихає і тільки чути як батько старанно сопе – пристібає годинника на руку. Зараз зробить два кроки щоб поцілувати мене сонного. «А я вже не сплю!» - відкриваю очі. Батько посміхається і все одно цілує мене. Іде до іншої кімнати, цілує матір, клацає клямка, рипають двері – батько пішов на роботу. Зараз мати прибере посуд, причепуриться і теж побіжить на роботу. Але цього вже не чую. Звуки потроху стихають, віддаляються і я знову провалююся в сон.
В хаті на етажерці лежав хімічний олівець. В нього в якості грифеля використовувався не графіт, а якась хімічна речовина. Коли ця речовина була суха, то залишала на папері слід такий самий, як і звичайний олівець. Коли ж цю речовину зволожити, то слід залишався синій і в’їдався так глибоко, що його неможливо нічим видалити. Батьки тримали цього олівця щоб підписувати кришки на посилочних ящиках.
Влітку молоді хлопці та дядьки ходили в майках. На руках та грудях відкривалися сині татуювання якорів, зірочок, орлів … . Ці малюнки наштовхнули мене на ідею. Я брав три копійки і хімічним олівцем малював коло на зап’ясті. В середині кола стрілки та рисочки ( цифр тоді ще не знав). Батько бачив ці малюнки і його серце не витримало - з найближчої получки купив мені дитячий іграшковий годинник. Маленька металева прямокутна коробочка з ремінцем із брудно-рожевого пластика, неприємного на дотик, більше схожим на гуму ніж на шкіру. Я любив при нагоді гратися старим маминим годинником. Витягуєш заводну головку, крутиш її і стрілки починають рухатися, переганяючи одна одну, утворюючи різноманітні фігури. В іграшковому годиннику теж були стрілки та заводна головка. Але коли її покрутити, то стрілки рухалися разом, не змінюючи положення між собою.
- Не буду носити цього годинника.
- А це ж чому?
- Бо він дитячий, до того ж дівчачий! - батько носив круглий годинник «Молния», мати прямокутний «Заря».
- Ну ти ж ще дитина, тому й годинник у тебе дитячий. Прийде час буде і в тебе справжній годинник.
Коли ж він прийде той час. В школі носити годинника до восьмого класу заборонялося. Батьки вважали, що дітей не можна занадто пестити, що в нас повинно бути лише найнеобхідніше. Якщо ж бажаєте щось таке особливе, то доведіть, що ця річ вам конче потрібна, або заробіть самі. Після сьомого класу, на канікулах в селі у бабусі, вирішив підробити на колгоспному току. Для робітників організували їдальню з смачними оладками политими вишневим варенням та стравами не такими, як у нас дома. Мамині котлети це суцільне м’ясо. А в їдальні більшу частину котлети складала смачнюча, прожарена хлібна скоринка. Дома до котлет йшла гречка, рис або товчена картопля здобрена коров’ячим маслом. А в їдальні зазвичай макарони, або картопля без граминки масла і така рідка, що сама пливла в горлянку. Гроші за з’їдене не брали, а записували в спеціальний журнал. Коли настав час отримувати зароблене, то з’ясувалося, що я проїв більше ніж заробив.
Я вже навчався в десятому класі, а все ще ходив без годинника. Однокласник, найкращий спортсмен та танцюрист, учасник шкільного вокально-інструментального ансамблю, високий статний красень, носив золотий «Польот». Біля нього завжди крутилися найвродливіші дівчата. Я так йому заздрив. Думав, що якби в мене був такий «Польот», то й до мене б дівчата ставилися більш прихильно.
Батько теж носив «Польот», завжди слідкував за модою, одягав тільки самі модні черевики, костюми, краватки. В шухляді лежав старенький годинник «Побєда». Хоча й потертий, зате справний. Скільки не просив дати поносити хоча б цю «Побєду» - ні, малий ще! Ще загублю, а він дорогий як пам’ять, бо це був перший годинник який купив батько.
З сімейних розповідей я добре знав історію покупки цього годинника. Відразу по війні батько навчався в великому індустріальному місті і підробляв з товаришем на базарі у дядька, який торгував німецькими годинниками. Коли з’являвся покупець, по якому було видно, що він дійсно може купити, а не продати витрішки, дядько подавав обумовлений знак. Тоді хлопці підходили до місця торгу.
- Ось він – показував батьків товариш на дядька.
- Ви продаєте годинник Зельца? – в свою чергу запитував батько.
- Так.
- Справжній?
- А який же ще?
- Можна глянути?
- Дивись.
- Точно, він – казав батько після коротких оглядин.
- Шо значить він? – нашорошувався покупець. Тоді продавали чимало краденого. Можливо хлопці впізнали свою річ. Ніхто не хотів потрапляти в халепу.
- Та це ж знаменитий годинник! – пафосно вигукував батько.
- І чим же він такий знаменитий?
- Коли штурмували Берлін, захопили склад. А там ящики з написом: «ді Арм-банд-ур фюр ді бельохнунґ», що означає годинники для нагородження. Жуков і каже: «Якщо для нагородження, то будемо нагороджувати ними наших солдат і офіцерів». Уважно придивіться до фотографії, де встановлюють прапор перемоги. Побачите, що на руці у офіцера саме такий годинник. Я давно його шукав. А оце прибігає Мишко – батько показував на товариша – і каже, що на Озерці дядько продає Зельцу. Скільки за нього хочете? – звертався вже до продавця.
- Триста!
- А може трошки скинете? – благально просив батько. У нас така мала стипендія.
- Е, е! – втручався покупець. – Я до речі перший підійшов і даю повну ціну.
- У вас ще є? – з надією в голосі запитував батько.
- Нажаль тільки один – журно схиляв голову продавець. – Привіз з фронту. Але зараз у мене настала така скрута, що доводиться продати.
- Зачекайте хвилинку – казав Мишко і відводив батька в сторону. Вони про щось сперечалися, а потім поверталися до продавця. – Ми даємо на десятку більше.
- А я на двадцять!
Починався торг. В певний момент дядько давав умовний сигнал і хлопці зупинялись. Годинник діставався покупцю за ціною значно вищою, ніж правили на початку. Всі розходилися, а за деякий час продавець з’являвся з новим годинником. Розраховувався з хлопцями в кінці дня. Платив в залежності від кількості проданих годинників та суми переплати. І вистачало цього заробітку на пару пиріжків на кожного.
Коли настав час їхати на роботу за направленням, батько прийшов попрощатися з дядьком і вирішив і собі купити годинника.
- Не треба – посміхнувся дядько. – Це не справжня Зельца, а штамповка. Прийди краще завтра.
Наступного дня приніс цю саму «Победу».
За другою сімейною оповідкою мати спершу звернула увагу на годинника, а вже потім на батька.
- Навкруги голод, розруха. Немає що взути, немає у що вдягнутися. А тут парубок з «Победою» на руці. Придивилася – а хлопець то нівроку!
Після закінчення школи я їхав вступати до інституту. Перед тим як вийти з дому батько витяг з шухляди годинника і вручив його мені:
- Тримай. Зараз він тобі дійсно потрібний. Тільки ж дивись не загуби. Особливо уважним будь в автобусах та метро. Там такі спеціалісти, що знімуть і не помітиш.
Я успішно склав іспити. До початку занять було ще пару тижнів. Скучив за батьками та друзями, хотілося похвалитися своєю звитягою, так що з радістю повернувся додому. Батьків цікавило буквально все. Довелося до найменших подробиць розповідати про події.
- Молодець! – сказав батько після моєї розповіді. – А тепер знімай мого годинника.
Зі щемом в душі зняв годинника, до якого вже встиг звикнути. Батько поклав його на місце в шухляду:
- Іди сюди! Дай руку!
Дістав іншого годинника і пристебнув його на моїй руці. Я глянув і мало не зомлів. «Секунда»!!! Позолочений, плаский як п’ять копійок. Останній писк моди. Куди там тому «Польоту». А шкіряний ремінець взагалі неможливо описати.
- Ось і настав, синку, твій час. Носи, заслужив!
Годинник на руці опинився не тим боком. Можна було б сказати, що цифри перевернуті, але на циферблаті не було цифр. Тільки елегантні рисочки, майже такі як на моїх дитячих малюнках. Та мені було байдуже яким боком опинився годинник на руці. Бо коли батько застібав ремінець, то якось дивно сопів. А коли промовляв, що настав мій час, то я побачив як в його очах бринить сльоза.
Ввечері, біля клубу перед кіно, час від часу поглядав на стрілки, мовляв чи не пора до зали. Сподівався, що хлопці помітять та оцінять мою обнову. Але всім щодо мого годинника було байдуже.
Коли від клубу проводжав дівчину, згадався анекдот, який любив розповідати наш спортсмен красень: « В поїзді молодий чоловік запитує у літнього дядька, чи не скаже той котра година. «Не скажу». «Чому?» «Тому, що ви хочете зав’язати зі мною розмову. А там з’ясується, що в мене є дочка і ви станете набиватися до мене в зяті. А навіщо мені зять у якого навіть годинника немає»». Я весь час поглядав на годинника, а душа кричала до дівчини: «Ну подивись, оціни! У мене вже є годинник. Та не простий, а золотий!» А вона, мабуть подумала, що я кудись спішу, не стала, як завжди, стояти зі мною біля під’їзду, а відразу чкурнула додому. Перегидила таку подію!
