Спочатку було життя. П'ятеро кроленят: четверо сірих і одне білесеньке — вовтузились у теплій соломі в клітці. Потім прийшла смерть: здохла стара кролиця. Не перенесла родів, задрижала всім своїм великим королячим тілом, відкрила маленького рота і завмерла. Кроленята вовтузилися біля її ще гарячого тіла, тикалися мордочками у м'яку шерсть на животі, ссали гаряче молоко мертвого тіла. Дід тоді бідкався: «А що ж буде, як же ж вони? Без молока не протягнуть». Він витягнув затверділе тіло кролиці з клітки, відніс кудись у садок і більше ми його не бачили.
Кроленята були м'якими клубочками, що вовтузились, лізли одне на одного і тихо, зовсім-зовсім тихо попискували. Їхнє життя почалося зі смерті, і вони були приречені на неї, якби ж то дід не вигадав єдиний варіант порятунку. Спочатку годувати довірили бабусі. Вона брала в руки маленький пластмасовий шприц із теплим коров'ячим молоком всередині, яке щочетверга привозила якась баба на велосипеді, потім витягала кроленя, тримала його і починала годувати. Минали дні. Кроленята підростали, авжеж, не думаючи про те, що вони самотні, що мати їхня померла, здригаючись всім тілом. Вони просто не вміли про таке думати.
Потім годувала сестра і малий я. Кроленята звикли до наших долонь, тулились до них жорсткою шерстю, нюхали, і від кожного видоху їхні маленькі носики здригалися і приємно лоскотали наші пальці. Вони грілися на наших колінах, або ж коли я притискав кроленя до себе, задираючи футболку і ховаючи його у неї, швидко засинали і тоді дід забирав їх у нас, та знову ховав до великої клітки під грушею. Біля клітки завжди літали бджоли, земля вся жовтіла й зеленіла від розбитих груш, у повітрі пахло чимось солодким, сіном, кролячою шерстю.
Потім смерть навідалася ще раз, в цей раз забравши єдине біле кроленя. Дід пояснив, що воно захворіло, коли ми вранці з сестрою побачили маленьке біле тільце на даху клітки. Ми зрозуміли. Звичайні сірі виявилися напрочуд розумними і ручними. Вони швидко звикли до нас, так же швидко й відвикли, коли перестали падати груші, коли бджоли не копошилися у їхній м'якоті, коли стало прохолодно й прийшла осінь.
На канікулах взимку мене привозили до діда й бабусі, я бігав знайомою стежкою до старої груші, де стояли дві великі клітки, понуро схилившись над землею. Біля них досі пахло сіном і кролячою шерстю, та сиділи там вже не маленькі клубочки, а великі та вгодовані сірі кролі. Я дивився на своє відображення у їхніх очах, тягнув руку, та до пальців більше не впирався вогкий носик. Кролі повиростали і забули мене, нас, дитинство, молоко, теплу футболку, руки, запах груш і тихе гудіння бджіл. Вони забули все, бо це кролі, вони не вміють пам'ятати. Я мовчки дивився на них, потім закрив клітку і побрів знайомою стежкою до хати, низько нахиливши голову і думаючи про щось тяжке, незбагненне і таке ж скляне, мерзле і чуже, як те кроляче око.
