Ізменніков подлих гнілую породу
Ти грозно смєтаєшь с путі своєго!
Ти – гордость народа, ти – мудрость народа,
Ти – сєрдце народа, ти – совєсть єго!
Савка стояв біля пам'ятника Великому Леніну і курив першу цигарку у пачці «Біломорканалу», яку тільки-но придбав у кіоску на проспекті Джованідзе, що на розі великого двоповерхового будинку Рад. На мить, коли продавщиця занесла над долонею Савки свою долоню і коли час зупинився, Савка своїм слизьким поглядом намацав червоний прапор на будинку Рад і про себе посміхнувся.
— Ваша здача, — сухо сказала продавщиця і поклала у долоню чоловіка трохи монет.
Савка кивнув, сунув пачку до кишені галіфе і пішов вздовж каналу Біотроцького, аж до моста. Там, на просторій площі, в центрі якого стояв Великий Ленін, Савка зупинився і дістав найпершу цигарку, сунув її у тонкі, надто бліді губи й запалив.
— Та й мені підкинь, товагишу!
Савка всім своїм корпусом обернувся і з посмішкою кивнув Великому Леніну, потім заліз на постамент і сунув другу цигарку з тількинопридбаної пачки «Біломорканалу» у мідні вуста, потім нахилився і з власної цигарки передав маленького вогника, потім зіскочив і міцно притиснувся п'ятами до вогкого асфальту, потім посміхнувся і приклав долоню до скроні.
— Дякую! — із носа Великого Леніна вирвався клубочок сизуватого диму, що одразу ж потонув у повітрі.
Савка у відповідь кивнув і відійшов до великого мармурового кубу посеред площі. Зіщулив близорукі очі й прочитав напис:
«Герой комуністично-нацистського труда, засновник технології з вироблення найбільш ефективного газу «АйсЕкс», що досягнув популярності у нацистських концентраційних таборах та таборах системи НЬЮГУЛАГ (працюючі по системі «Гітлер-Гроссер-Штелін лайн компані»), комсомолець та партійний діяч, міністр техногазових конструкцій СРСР — товариш Констянтин М.-Р. Біотроцький». Савка посміхнувся, жуючи устами фільтр цигарки. Товариш Біотроцький дивився на нього з чорно-білої світлини, вкарбованої у мармур, зсунувши ніздрі так вузько, що виникало враження їх відсутності. Савка струсив попіл і пішов провулком далі, залишаючи товариша Біотроцького далеко позаду.
Проминувши дитячий майданчик із височенною ракетою, по якій повзали маленькі копії вірних псів коммуно-нацизму, Савка підійшов до під'їзду, дістав із кишені мідну картку із зображенням самого батька — великого вождя народів, генералісимуса Йосипа Сталіна — і приклав її до спеціального отвору в дверях. Глухо щось пискнувши, двері розсунули замок. Савка штовхнув їх і зайшов до затхлого коридорчика. Пройшовши вузький прохід, він перескочив три сходинки, що вели донизу, і опинився біля вузької циліндроподібної конструкції, яка прямувала далеко під землю. Він вхопився руками і ногами за драбину і поліз у відкриту пащу майбутнього.
Савка ліниво потягнувся (аж до хрускоту в кістках) і позіхнув. Вже було майже вісім годин вечора, а він так і не закінчив список доповідної на завтра. Його чомусь це не турбувало. Він відкинувся на спинку стільця, закинув ноги на старий письмовий стіл і, спритно потягнувшись, взяв комісарський трофейний наган 1937 року випуску. Савка довго вертів його в руках, розглядав маленьку залізну іменну табличку на корпусі магазина, потім, нахмуривши густі чорні брови, взяв викрутку і підцепив кінчиком маленький шуруп. Савка посміхнувся.
Спритним рухом руки, він відкрутив штучне дно магазина і витрусив на стіл маленький пакуночок.
— То що, — прошепотів Савка, схилившись над столом. — Яка сьогодні?
Він обережно зірвав тонкий шар клейкої речовини і розгорнув складений удвоє листок. Прочитав:
«Розділ 4, стаття 21. Для боротьби з найбільш тяжкими видами злочинів, що загрожують основам Радянської влади і Радянського ладу, аж до скасування Центральним Виконавчим Комітетом Союзу РCP, у випадках, спеціально статтями цього Кодексу зазначених, як виняткової міри охорони держави трудящих застосовується розстріл».
— Ай, суко! — видихнув Савка і заплющив очі. — На тому ж тижні... суко!
Він зіжмакав і відкинув один листок, дістав інший, прочитав:
«22. Не можуть бути засуджені до розстрілу особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку в момент скоєння злочину, і жінки, що знаходяться в стані вагітності».
— Що ж...
Лице Савки повільно набирало блідуватий, зляканий вид. Він проковтнув солонувату слину і прикрив очі.
— Отож... така доля?
Він посидів ще хвилини зо дві і почав шукати щось у шухлядах стола, поки тихо не вигукнув і не дістав маленьку й вузьку трубочку. Зціпивши зуби, він розгорнув пакетик, висипав Закон на папку і повільно вивів дві доріжки. Закону завжди вистачало на парні доріжки, лиш іноді (Савка чув від знайомих) попадалися ексклюзивні — Закони №153, 154 і 154-А 4 розділу, яких вистачало на три, а то й п'ять доріжок. Вони, хоч і були слабкими, по відношенню до розділу 1, який випускався тільки обмеженим тиражем (по 10 екземплярів на всі відділки ДБ союзних республік), та із реальності вибивали годин на 8 мінімум. Савці ж попався аж надто поширений «попереджуючий» варіант, який мав на меті «розслабити» працівників. Та Савці це все вже остогидло.
Він нахилився і втягнув у ніздрю достатнью кількість Закону і тихо схлипнув:
— Та що ж це таке?..
Він вдихнув у себе весь Закон і відкинувся на стільці, заплющивши очі.
Вже через хвилину він помітив, що лежить на підлозі свого другого кабінету (у підвалах Луб'янки), схлипуючи і притримуючи щось біля живота. Підвівшись, Савка побачив у руці підробку німецького Вальтера П38 і криво посміхнувся. У ту ж мить він почув тремтіння і краєм ока помітив якийсь хаотичний рух в іншому боці кімнати. Повернувшись, Савка побачив жінку, яка, притискаючись спиною до стіни, прикривала руками свій великий живіт.
— Давай! — ридала вона. — Зроби це!
Савка підійшов до столу, де стояв доволі старий і великий грамофон, дістав платівку і обережно поставив, сунувши підробку Вальтера П38 до рота. То була «Третя пісня Еллен» Франца Шуберта. Савка заплющив очі.
Діво Маріє! Пресвята
До тебе це моє моління,
Думок і прагнень чистота…
Почуй мене і дай спасіння!
Нужденні, змучені і гнані,
Отут притулок ми знайшли
І у єдиному благанні
Серця — до тебе простягли!
Діво Маріє!
Савка посміхався і хитав у такт музиці підробкою Вальтера П38, корпус магазина якого був заляпаний його слиною. Жінка плакала, дряпаючи свій великий живіт. Кров капала на бетонну підлогу. Савка повільно наближався. В очах жінки палало Кохання. Вона розрізала свій живіт нігтями і кричала, дивлячись прямо в очі Савки, а той все посміхався і махав підробкою Вальтера П38, пританцьовуючи.
Діво Маріє!.. Пресвята, Над нами — ночі чорні крила,
Мої стуляються вуста
І завмира снага і сила…
Ти — хоч зітхання ці, німії,
Не відверни, не відштовхни
Й у Всесвіт щастя, що — у мрії,
Святії брами — відчини!
Діво Маріє!
Савка підійшов до жінки впритул і посміхнувся їй дитячою посмішкою:
— Ви засуджені до вищої міри покарання — розстрілу.
— Саво!.. — тягнула жінка і штовхалася спиною у стіну, б'ючись потилицею і розбиваючи її у кров.
Савка притис підробку Вальтера П38 до живота жінки і, посміхнувшись їй в обличчя, натис на спусковий гачок.
Прокинувся вже вранці зі свіжою головою і блаженною посмішкою на вустах. Савка потягнувся, викидаючи вперед тонкі павукоподібні руки і хруснув ними, затягнувши свою улюблену пісню, як він то робив кожен ранок після прийняття Закону:
— Славой овєяна, волєю спаяна,
Крєпні і здравствуй во вєкі вєков!
Партія Лєніна, партія Сталіна,
Мудрая партія большевіко-о-ов!
Ясним ранком 27 лютого (1///20:::::://18 року) йому потрапив до рук Закон. Глава Перша. Злочини Державні. І. Контрреволюційні злочини. Пункт 58(16).
Савка потер заспані очі, дістав із внутрішньої кишені шкіряного жакету маленький складений вчетверо аркуш пожовтілого паперу, звірив номер Закону із вказаним в аркуші. Він чіплявся за цифри, намагався перевертати їх, ковтати, забувати, але тільки не бачити їх, бо то значило все. Баста. Fata Morgana, Савко, чийсь хитрий розум дістав той самий Casus Belli, і тепер тобі прийшов чистісінький, справжнісінький кінець, мій любий хлопчику, це кі-не-ць. Савка зіщулився, глибоко вдихнув і стиснув у руці пакетик із Законом.
Не можна. Якщо хтось... тільки-но посміє... викинути... СВЯЩЕННЕ ТАЇНСТВО БОГА НАШОГО НАСУЩОГО ЩО ВЕЛИТЬ НАМ ВІДЧИНИТИ СЕБЕ І ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ДУХА ТЯЖКОДИХАЮЧОГО ЩО ВЕРБОЛОЗАМИ ДОЛАЄ ШЛЯХ ДО СВЯТИХ ЗІРОК ЩО СПОГЛЯДАЄ НА НАС І ВІЄ МЕРТВЕННИМ ПОДИХОМ ОСТАННЬОГО СВЯТОГО МИСЛИТЕЛЯ ПОКРОВИТЕЛЯ ТАЇНСТВА БОЖЕСТВЕННОГО ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ ВПУСТИТИ.
1//-9-/:20/////:;---18 рррррррррррррІк.
Кулеметна черга і сотник Гайдамацького Коша Слобідської України падає на білий сніг вже неживою грудою мерзлого тіла. Із його продірявленого лоба пашіло гарячою парою, то кров, то душа, то світло виринало, топилося у морозному повітрі і кров'ю прикіпало до землі, до снігу, до скромної одежі вояків армії Визволителів Українського Народу імені і не тільки імені, але і зверхності, керівництва отамана соціалістично-анархістської партії УНР(м) Левка Лемчука, який у цей момент ліз на перевернутий і розстріляний вагон, щоб дати останню промову перед уже мертвими бійцями армії Визволителів Українського Народу. Він піднявся, розправив свої плечі і закричав у холодну темряву, оповиту страхом, ненавистю, кров'ю.
— Ми тримали оборону всіма своїми силами! Ми не військові, ми звичайні українські хлопці, які знайшли в собі сили чинити опір ворогу — Московщині, яка вже тисячі років намагається хазяйнувати на нашій землі! Цей ворог приходив у наші оселі! Ґвалтував наших матерів! Сестер! Дружин! Дочок! Цей ворог насміхався і знищував нашу культуру, наші традиції, які ми будували віками! Ворог захотів знищити наш Великий Український Народ з лиця землі, але ми, СИНИ СВОГО НАРОДУ, МИ ПОСТАЛИ ПРОТИ СВАВІЛЛЯ І ВІЙНИ! І ми програли.
Кулі із більшовицьких рушниць входили у тіло Левка Лемчука, проходили наскрізь і летіли собі вперед, у десятки років каторги. Кулі не залишили живого місця від вже мертвого командувача армії Визволителів Українського Народу, і тіло його стало невпізнаним, як і більшість тіл вояків, що полягли у нерівній останній сутичці за намагання відбороти шматочок своєї території, своєї Матері — України.
-----33-----
Починалася
Велика
Чистка
Німеччина.
Йосип Бронштейн сидів у кутку на солом'яній підстилці і з заплющеними очима тягнувся худим сірим обличчям до ледь відкритого вікна. Крізь шпарину тягнувся нудотний, кислуватий запах, але ніздрі Бронштейна роздувалися широко, прагнучи вдихнути побільше. Він відчував ледь знайомі нотки Іцхака Дерка, цього старого і хворого чоловіка, який ще вчора лежав у дальньому від Йосипа кутку і кашляв кров'ю. В нього був особливий запах. Запах собачатини, гнилих яблук і людських відходів. Бронштейн скривився. Тепер запах Дерка змішався з попелом і димом.
Через декілька хвилин заскрипів ключ у замку, двері відчинилися і до бараку зайшов скрючений чолов'яга в смугастій кофтині.
— Аве фюрер! — хрипло вигукнув він і впав на брудну підлогу.
Бронштейн навіть очей не розплющив. Чоловік трохи полежав, потім заворушився, впираючись долонями у криваве місиво — рештки мертвих щурів і екскрементів, потім став на коліна і, опираючись долонями, по-собачому поліз до Бронштейна, гаркаючи і випускаючи слину з рота.
— Місце, Сєрьожо, — спокійно відізвався Бронштейн, і чоловік у смугастій кофтині сів, втупившись порожніми очицями в стіну.
— Чуєш, — продовжував Бронштейн, — я вітаюся із нашими товаришами. Чуєш, Сєрьожо, вони тут, у повітрі...
Бронштейн вдихав повітря, глибоко пропускаючи його в себе.
— Вони дивляться на нас і сміються, Сєрьожо, вони сміються так голосно, так завзято, що я весь у їхній слині. Я такий слизький, я нічого не бачу, — Бронштейн почав витирати руками обличчя, наче його обвішали павутинням. Він замовк, пока не обтер себе, потім зітхнув і знову потягнувся до вікна. — Вони кажуть, що така наша доля. Кажуть, що ми повинні.
— Йосипе, час, — чоловік у смугастій кофтині підняв руку і штовхнув Бронштейна в обличчя.
Той впав і розплющив очі: вони були чисто білі, трохи навіть прозорі, сліпі. Бронштейн забурмотів щось, закашляв і перевернувся на живіт.
— Жертви Великої Чистки, вірні раби своєї долі, — шепотів він, вертячи очима навсібіч. — Нас чекає пекельне вогнище і ми готові до нього.
РСРР.
Портрет Леніна висів на стіні, біля самої стелі, і дивився на нього із посмішкою на вустах.
— У мене руки тремтять, Володю, — очі Сталіна блищали від сліз, він сидів на дивані і погладжувати хворі ноги.
Ленін мовчав. Його трохи роскосі, примружені очі хитро поглядали на Йосипа, а той від цього погляду брався мурашками і нервово жував потріскані губи.
— Наче ти не розумієш, — через деякий час голос Сталіна змінився: став більш холоднішим, більш російським. — Це єдиний вихід! Що?! Я не вбивця!
Останні слова вождь заревів і кинувся на ноги, став, стискаючи кулаки. У той момент він був схожий на ведмедя. Лютого гризлі, який наганяє страх на людей через купи дезінформації. Очі вождя горіли ненавистю, нігті входили у м'яку шкіру на долонях, випускаючи кров, вуса трохи тремтіли.
— То мої пам'ятники скидували, а не твої, — зміїним шипінням долинуло до Леніна. — І сталося це після твоєї рекомендації «пустити свободу в маси». Я даю їм все! Хліб, сіль, воду, житло! А вони віддячують мені невгамовною злістю, вишкіреними зубами і лайкою! Та я не допущу більш такого, вже пробач, Володю.
Сталін склав руки за спину і почав ходити взад-вперед, бо після довгого непорушного стояння розболілися хворі ноги. Ленін мовчки дивився на нього, посміхаючись надто сумно в цей раз. Він наче жалів Йосипа, наче по-батьківському співчував. Сталін сплюнув і дістав люльку.
— Я проводжу ці чистки, бо так велить Господь. А знаєш, як це — коли Господь вимагає? Коли він вириває твої нутрощі, гризе їх і все всередині тріщить від болю. Та кому я це кажу!
Він махнув рукою і запалив табак, затягнувся, випустив трохи кривавого димку. Кімната поступово почала фарбуватися в червоний. Ленін на стіні зітхнув.
— А взагалі... це ідея Дольфа, — Сталін повернувся до Леніна і поглянув йому в очі, очікуючи реакції. — У нашу спільну ніч він розповів свою ідею. І саме він тоді впустив Бога у мене. Його Бог живе в мені, Володю.
Ленін мовчав.
БОГ
ЖИВЕ
В НАС
Комісар стояв за трибуною, пильно поглядував на присутніх.
— Пане Соцький, ще здавна людей цікавить досить глибоке філософське питання: чому ми всі це робимо? Адже ми демократична держава, найчистіша порода з усіх існуючих, без плям і помилок. Чому так?
Комісар посміхнувся своєю кривою, пошматованою шрамами посмішкою і зиркнув на того, хто посмів відкрити свого гадючого рота і спитати про таку бридоту. Він дістав наган і вистрілив у голову слухаючого.
— Бог чітко окреслює межі дозволеного в нашій Демократичній Державі, і ми маємо славити Бога! Поки ми ходимо по цій грішній землі, поки ми їмо цей грішний хліб... наші душі і тіла вже давно їсть Бог.
Але, мушу вам сказати, сьогодні я вб'ю Бога.
Пан Соцький — комісар, направив наган собі у скроню і вистрілив.
УРСР.
— Пишіть: Вилучено заборонену літературу, а саме. І перераховуйте. Грушевський М. С. «Історія України», Троцкій Л. Д. «Пєрманєнтная рєволюція», «Хвильовий. Вибрані твори»... — Коптюг косо зиркнув на потемнілу від старості палітурку і цокнув язиком, — ото сочєтаніє, га? Може, в тебе і німецьке щось завалялось? «Майн кампф» в оригіналі, га?
Зеєв тільки зітхнув і опустив погляд, дивився тепер не на бліде обличчя сержанта, а на свій брудний паркет. Годину тому він був чистий і Зеєву було приємно ходити по ньому босяка або ж у шкарпетках, але залунав той клятий стукіт.
— Тєк-с, — продовжував сержант, звертаючись до офіцера у пом'ятій гімнастерці. — Пиши: вилучено заборонені платівки, а саме: Лисенко, Вацлав, Дрогович. Всяка націоналістська бридота, — це вже було звернення до Зеєва.
Той підняв голову і хоробро сказав, дивлячись Коптюгу в очі:
— То звичайна музика. Звичайні платівки. Ви ж погляньте, в мене і пристрою спеціяльного нема, на чому ж мені їх слухати?
— А з цим ми самі розберемось, — сухо відповів на те сержант.
Він забрав в офіцера папери, склав їх у планшетку і повернувся до чоловіка і жінки, які принишкло сиділи у кутку:
— Дякую, — широко посміхнувся сержант, — можете йти, ваша поміч не знадобиться.
Поняті швидко вскочили і, штовхаючись, вибігли з будинку. Коптюг провів їх поглядом, посмішка не зникла у нього з обличчя, аж поки не зачинилася хвіртка. Потім він повернувся, облизав губи і вигукнув:
— Що ж, збирайся, Зеєв, у відділок поїдем!
Зеєва під руку вхопив другий офіцер, що стояв біля дверей із ППШ в руках, і повів геть із будинку. Коптюг ще обійшов кімнати, закурюючи цигарку, штовхнув крісло і, махнувши офіцерові, покинув будинок.
Німеччина.
Едмунд Гроссе сидів за столом із заплющеними очима і шепотів:
— Отче наш, що є на небесах. Нехай святиться Ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє...
Він тримав долоні біля самого носа і шепотів у них. Вогник церковної свічки на його столі трохи тремтів. Було жарко. Гроссе обливався потом, але відчиняти вікно і не думав, бо тоді його маленький кабінет увесь просмердів би смаженою мертвечиною. Сьогодні був день Великої Чистки. Печі у Архендевальді працювали наповну.
— Герр Гроссе! — в кабінет, постукавши, зайшов крупний чолов'яга і викинув вверх праву руку, вигукнув. — Хайль Гітлер!
Гроссе повільно розплющив зеленкуваті очі і поглянув на гостя:
— Бог говорить, що жертви не марні, — голос його був тихим і тривожним. — Бог велись рятувати, рятувати, рятувати і _гріти_ їх. Бог... шепоче мені... що... цією жертвою... ми покажемо... свою велич... як... сімдесят чотири роки тому...
Різко і голосно вдаривши кулаком по столу, Гроссе піднявся і закричав не своїм голосом:
— І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим!
— Амінь! — гаркнув у відповідь чоловік. — Слава тобі, о Велика Чистко, слава Господу Богу нашому!
По обличчю Гроссе пішли сірі плями, очі його закотилися, а з рота пішла піна. Чоловік дістав складну чашу, підбіг до Гроссе і почав збирати піну:
— Слава Посланцю Божому — коменданту Едмундові Гроссе!
Спіралі, викарбувані на чаші, засвітилися блакитним сяйвом, заіскрилися і забігали зміями під пальцями чоловіка. Випустивши всю піну, Гроссе осів на стілець і закрив обличчя руками.
— Штаубе, готуй Звіра... — прошепотів він через деякий час. — Звір голодний. Я відчуваю.
— Так точно!
Штаубе знову викинув вгору праву руку і вибіг, тримаючи поперед себе чашу.
УРСР.
— Минув вісімдесят один рік, а вони все ще лізуть, — Коптюг дістав із холодильника пляшку «Московської», всівся на диван і зітхнув. — Наче тільки вчора ми їх топили, наче сліпих котенят, а вони... кляті таргани!
Коптюг підняв руку з пляшкою, вказав на портрет Сталіна над телевізором.
— Йосипе, ми все проїбали, — тихо сказав він і зробив перший ковток.
Потім зачовгав до спальні, штовхнув двері і увійшов. На ліжку спав Єжов, прикритий однією лише ковдрою. Пройшовши повз ліжка, Коптюг наблизився до столу, відчинив шухляду і дістав складену світлину. Розгорнувши її, сержант здмухнув пилюку і вдивився в майже затерті обличчя його команди.
— Вісімдесят один рік, — зітхнув він і заховав світлину до шухляди, зачинив на ключ. — Троцькісти, бля, плями на нашій історії. Свиноти з перманентною тягою до бруду. Вісімдесят один рік!
Єжов на ліжку застогнав, заворушився, наче та личинка жука-голіафа, і сонно забурмотів:
— Валю, що, знову? Невже знову? От... кляті...
Коптюг зачовгав тепер в передпокій, знайшов там своє пальто і поліз у кишеню. Дістав наган 1937-го року, протер його від пилюки й бруду і повернувся до спальні. Єжов вже сидів і тер очі.
— Якби я тільки знав, то не благав би в Бога воскресіння, — похмуро бовкнув до нього Коптюг.
— Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки, — зашепотів у відповідь Єжов.
— Та йди ти!
Коптюг скинув сорочку, штани і нижню білизну, оголюючи худе й бліде тіло, вліз на ліжко і показав Єжову наган:
— Той самий. З якого мені ввігнали у голову три кулі.
Чекіст дивно посміхнувся і позіхнув.
— Сьогодні визначний день, — продовжував сержант, розглядаючи зброю. — Сьогодні день Великої Чистки. Вже вісімдесят один рік... Якщо не вийде...
Коптюг обережно взяв дуло до рота і поглянув на Єжова.
— Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі, — лиш прошепотів той і взяв Коптюга за іншу руку.
Коптюг натиснув на гачок і пролунав постріл.
Тоталітарне минуле величезним слизьким Звірем, висолопивши рота, облизувало країни, Ленінський мавзолей, Гітлерівський бункер, Сталінський всесвіт. Кривавими річками бігли прапори наймогутніших створінь, об'єднаних під єдиним гаслом Бога Революції, під криками ворогів і зрадників. Палали печі. Цвіли квіти на могилі Дзержинського, а сам Залізний Фелікс плював ядучою слюною на союзні республіки і смоктав свій шершавий чекістський хвіст. Вічний Сталін дивився на свої володіння з кілометрової трибуни і сміявся в свої вуса. Гітлер, розчинившись у хмарах попелу, виспівував гімн Єдиного Союзного Райху. Починалася Велика Чистка.
