Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45486
Рецензій: 89032

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина третя - Деміурги 4

© Олександр, 22-02-2018
Дідько потер бороду.
- Це довга розповідь. Щоб відповісти тобі, треба почати здалеку.
- Я нікуди не поспішаю.
- Тоді присядь. - Дідько ненадовго замовк. - Наш з Куцаком батько - деміург. Після того, як під час пологів померла його дружина - наша мати, - тато більше не вступав у відносини й сам займався нашим вихованням.
- Вибач, що перебиваю, але хіба деміурги підвладні смерті?
- Немає нічого вічного. До  того ж мама була земною жінкою - тато сподівався, що зможе подарувати їй безсмертя, але мій брат вбив її.
- Тобто?
- Мене народила вона швидко, а от з братом вийшла затримка. Перед батьком постало питання: рятувати дружину, чи другу дитину. Тато вибрав маму, але вона все одно не витримала напруги складних пологів. Брат, як бачиш, вижив, хоч і залишився калікою.
- Майже, як у “Грі престолів”.
- Що?
- Вибач, згадалося. Продовжуй.
- Батько виконував будь-яку нашу забаганку: Куцаку подобалося вчитися -  тато надав йому менторів; я хотів все побачити - і Рай, і Пекло, і Землю, - батько допоміг мені інкогніто відвідати ці місця. Він любив нас - ми його теж обожнювали.
Коли ми підросли, його  саме вибрали Головою Ради деміургів, а переді мною та братом постало питання, чим займатися далі. Бути звичайними клерками на побігеньках не хотілося і Куцак спитав у батька, чи можна взяти в оренду частину Раю, чи Пекла та влаштувати там альтернативний теперішньому варіант позаземного буття. Тато довго думав, радився з іншими деміургами й одного дня вони викликали нас до себе, заслухали братові розрахунки й після недовгого обговорення, вирішили надати малозаселений сектор Тартару - мовляв, від нашої діяльності все одно гірше не буде.
- А чому надали ділянку не в Раю?
- Не знаю. Мені здається, що побоялися - раптом у нас вийде краще того, що вже є, - це ж буде такий удар по репутації Ради! Тато сказав, що зробив усе, що міг - тепер втручатися не буде, керуйте, мовляв, самі. Ми підібрали собі оці імена, бо не хотіли, як всі деміурги, бути Безіменними...
- Як це - Безіменними? Я сам чув, як вони один одного називали... - Василь замовк, намагаючись пригадати імена деміургів. - Ісімсіз та Нергуй.
- Негруй. І перше, і друге на земних мовах - не пам’ятаю на яких, - означає: Безіменний.  Просто уяви собі Раду, де всі мають одне й те ж саме ім’я? Це ж нісенітниця, еге ж! Тому вони схитрували - кожен взяв земний аналог, який у різних народів звучав по різному. Ось так!
Отже, ми наявних грішників перевели до основного Пекла, вичистили сектор, додали певну кількість нових кіл й почали приймання нових поселенців. Те, що тато був головою, зіграло свою роль - наші заявки на творчих людей виконувалися швидко та якісно.
- І тут протекціонізм та кумівство,- посміхнувся Василь.
- Визнаю - є таке. Бо інакше б у нас нічого не вийшло. Бюрократія - не лише земна вада. І, будь ласка - не перебивай.
Після паузи Дідько продовжив:
- Отак ми з братом вдвох керували своїм Пеклом: нам подобалося, жителі не скаржилися та й Раді ні до чого було присікатися, тому що муки, хоч і альтернативні, але були присутні. Куцак передбачав, що це не може тривати вічно, що колись батько залишить свою посаду і тоді активізуються ті, хто був проти нашого починання. Відповідно, слід буде очікувати проблем, можливо аж до закриття та ліквідації сектора - що наразі й сталося.
Дідько замовк, деякий час дивився кудись вдалечінь, наче щось згадував.
- Ти не дивися, - продовжив невдовзі він, - що Куцак такий потворний - голова його вартує сотні моїх. Я займався переважно прийманням нових поселенців, а брат нишпорив Пеклом, спілкувався з грішниками, записував їхні думки й одного разу сказав, що знає, як діяти далі - хтось йому підказав ідею створення нового Світу, і що важливо, без допомоги вже наявних деміургів.
- А хіба це можливо?
- Як виявляється - так. Звідки, ти думаєш, взялися перші деміурги?
- Не знаю.
- Їх вигадали люди.
- Як це? А хіба не навпаки?
- Якби не було людей, то кому були б потрібні ці ремісники(*)? І зауваж: Рай та Пекло створені тільки для людей - тварини, дерева там присутні лише як декорації. Прибери з цього рівняння людину і все - деміурги будуть нікому не потрібні. То ж Куцак припустив, що на деміурга можна вивчитися - головне, щоб були передумови, закладені природою. Він попросив мене через своїх агентів на Землі знайти кандидатів, які підходять, а сам тим часом шукав їх серед грішників у нашому Пеклі. Окрім того Куцак раніше познайомився з одним фізиком і той допоміг йому збудувати анігілятор. Це був єдиний, експериментальний екземпляр і ми довго не наважувалися його випробувати. Але коли батько сказав, що його можуть вже не вибрати Головою Ради, стало зрозуміло, що далі тягнути не можна. Брат наполіг, щоб його анігілювали першим. За розрахунками переміщення мало здійснитися  на малозаселену ділянку, одначе Куцак не був упевнений - до Раю, чи до справжнього Пекла. То ж одного дня він залишив мені детальні інструкції та зник. Я потроху переправляв йому зі списку, який він залишив, матеріали для облаштування нового місця. Відправив також вказаних ним менторів.
- Але ж  у вашому Пеклі все пораховане - як ти на це наважився?
- Пам’ятаєш, я розповідав, що деякі грішники досягають такої собі нірвани та зникають. Так от, про нірвану я збрехав - всі вони пішли за братом.
- А як же облік?
- Якщо особа знаменита, то звичайно, що її зникнення буде помітним. Тому ми прагнули підбирати менторів з-поміж маловідомих. А в разі інспекції була готова байка про нірвану - якщо не повірять, то нехай перевіряють, - Дідько усміхнувся.
- Виходить, що мене теж твої агенти на Землі знайшли?
- Вибач Василю, але ти не з їх числа.
- Чому?
- Ти взагалі випадковий член нашої громади. Останнім часом потік грішників до нашого Пекла  висох, я все більше нудьгував за столом, а тут тебе принесло. Звичайно я зрадів, вирішив гайнути на Землю, прогулятися. Та коли ми були в кімнаті відпочинку, прийшло оповіщення, що нас терміново евакуюють. Довелося змінити плани - залишити Пекло на тебе (все одно воно ось-ось  мало спорожніти), а самому доправити туди підібраних кандидатів.
- Але ж вони були ще живі?
- То й що? Чи ти вважаєш, що у нас недостатньо засобів для того, щоб переконати людину в будь-чому? Навіювання, ін’єкція заспокійливого і - вуаля,- ти впевнено та самостійно ідеш до Пекла.
- А чому тоді гондольєро був такий збуджений: плакав, погрожував.
- Дійсно - з ним трішки не вгадали: алкоголь, якого він набрався, ненабагато  нейтралізував седативне.
- А як вони пройшли через КПРС?
- Ти вважаєш, що всі янголи непідкупні? - Дідько подивився на Василеве лице, посміхнувся.- Отож!
- Виходить, що про вас, чортів, правду говорять.
- Яку таку правду? Що ми лукаві, обманюємо, шкодимо людству - так? А хто ці байки розповсюджує?
- Але ж я не про байки - я про твою розповідь.
- Василю, не будь таким наївним - всі брешуть, всі лукавлять, навіть в Раю. Повір, я знаю, що кажу. Бо якщо будеш чесним, праведним, то максимум на що тобі слід розраховувати - це місце під райськими кущами, та й те ще питання спірне - воно може бути вже зайняте іншим. Так, ми переправили сюди кандидатів обманом, але ж вони все одно колись помруть - невідомими, зауваж. А ми даємо їм шанс стати майстрами, творцями нового Світу. Вони ще нам дякувати будуть.
- Добрими намірами викладено шлях до Пекла! - промовив іронічно Василь.
- Ой, не треба! Хтось ляпнув і тепер кожен виказує свою ерудицію, цитуючи оцю нісенітницю. То ти ще у справжньому Пеклі не був.
- Цікаво, чому клерк послав мене саме сюди? Ти його теж підкупив?
- Я ж кажу: ти випадковість, неврахований чинник. Можливо ти так запудрив йому мізки, що він з переляку не ту клавішу натиснув, а потім вже було пізно повертати назад. Бачиш, воно й на краще - твоя присутність, хоча і вносить елемент несподіванки, але поки що в потрібному нам напрямку. Отже, розслабся - так, ти не з їх числа, але й не пусте місце.
- Гм! А раніше ти називав мене людиною-зеро, тобто нулем. Відверто - я теж вважав себе ні рибою, ні м’ясом. Бо ні цілей, ні бажань не було ніяких. Я і зараз не уявляю, чого хочу - теліпаюся, наче тріска в каламутному потоці: куди викине - там і буде. І взагалі не розумію, навіщо вам цей новий Світ? Хіба немає інших занять?
- Не біси мене - я чорт миролюбний, але якщо виведуть, то можу й заліпити. “Навіщо?!” Як у тебе язик повертається таке запитувати? Невже тобі ніколи не подобалося створювати щось нове, таке, після чого душа б раділа: “Це я зробив! Отже, чогось вартий!” Тебе послухаєш - дійсно: ні риба, ні м’ясо. Все, йди відпочивай. І, будь ласка, про цю розмову поки що не кажи іншим, добре? Ми з братом потім самі все розповімо.
Дідько відвернувся і Василь побачив, як він ще щось беззвучно проговорив собі, видихнув і пішов у напрямку хаток.
Йти до свого будиночка не хотілося, бо там його могла чекати Цофія, та зараз, після Дідькової розповіді, Василеві не хотілося бачити нікого з цих людей. То ж він розвернувся й через кущі пішов у протилежному напрямку.
Уява малювала попереду непролазні хащі, але дерева невдовзі закінчилися й перед Василем постала  не дуже широка піщана смуга, яка тяглася ліворуч та праворуч скільки око сягало. За цією смугою, наче океан, клубочився густий туман. Іноді здавалося, що це хмарки, які повільно пливуть невідомо куди.
Василь підійшов до уявного моря, спробував його помацати ногою, але вона вперлася в щось невидиме. Повторна спроба теж нічого не дала.
Розвернувшись, Василь відійшов трохи назад, ліг горілиць, поклав руки під голову й прикрив повіки.
Як і в Пеклі, жоден звук не тривожив його вуха, навіть легенький  рух повітря не лоскотав його шкіру. Ніяких запахів, окрім легенького відтінку ванілі - так пахне свіжа випічка, коли вітерець доносить її аромат з відчинених дверей пекарні. Такий самий вітерець, що зараз гуляє його волохатими грудьми, раптово затихає і потім вже нишпорить по його плечах.
- В дитинстві мені бабуся наворожила зустріч з горилою-альбіносом, - почувся поряд тихий голос нігерійки. - Я ще засміялася - хіба бувають білі горили? “Дарма смієшся, - відповіла тоді вона. - Та зустріч позбавить тебе розуму, хоча й додасть сили.” На моє питання, про яку силу йде мова, бабуся промовчала.
- Ти за мною слідкувала? - перепитав, не відкриваючи очей, Василь.
- Так. Я бачила, як ти розмовляв про щось з Дідьком, як він нервував, покидаючи тебе. Бачила твій настрій...
- А як же Ю Вей?
- Він зовсім не схожий на білу горилу.
Василеві здалося, що море раптом захвилювалося, з’явився вітерець, який  відгонив запахом йоду й не вистачало хіба що дрібних солоних крапель для повної картини океанського узбережжя.
Рука негритянки тим часом неквапливо розв’язувала кінці простирадла на його стегнах.
Вона робила це так довго, торкаючись наче ненароком його тіла, що Василь не витримав, навпомацки схопив Субомі й, завваживши при цьому відсутність на ній будь-якого одягу, кинув на пісок. Так само не відкриваючи очей, він опустився до самого низу та легенько торкнувся вустами великого пальця на її нозі. Нігерійка спочатку, наче після удару струмом, відсмикнула ногу, потім повернула її назад і наступні Василеві дотики переносила стримано, хоча було відчутно, що реагує на них.
Василь не бачив, куди цілував, все робив навпомацки, довіряючи інтуїції, яка в свою чергу наче прислухалася до реакції жінки. Порахувавши вустами пальці на обох її ногах він перемістився трохи вище; ледь-ледь торкаючись шкіри кінчиком язика, пробігся почергово по литках; не затримуючись на колінах, залишив печатки майже повітряних поцілунків на внутрішньому боці стегон, притримуючи зовні їх руками.
Субомі трясло, і чим вище піднімався Василь, тим сильнішою ставала її лихоманка.
Діставшись жіночого лона, яке відчутно подалося назустріч, Василь спочатку легенько подув на нього, дочекався миттєвої реакції тіла негритянки, потім його вуста лише торкнулися набубнявілих пелюсток троянди, язиком підчепивши при цьому крапельку свіжої роси, й перемістилися вище, майже до пупка.  Руки Субомі спробували відштовхнути Василя назад, до гарячого та готового прийняти чоловічі ласки лона, але Василь відкинув їх, не перестаючи при цьому легенько торкатися живота то в одному, то в іншому місці. Нігерійку наче било струмом, втім, вона вже не втручалася у Василеві дії, лише інколи трохи вигиналася та стримано стогнала. Вся напружена, здавалося жінка чекала, чим це все закінчиться.
Василь тим часом піднімався все вище, притискаючись волохатим своїм животом до низу живота Субомі, від чого ту тіпало, наче поверхню Землі під час землетрусу.
Діставшись пружних, як м’яч, горбочків, прокресливши навколо їх підніжжя своїм язиком тоненькі непереривні лінії, Василь дістався нарешті вершини одного з них, не втримався й легенько притиснув її зубами. Відразу згадалися майже стиглі ягоди кизилу, такі ж тверді на дотик, та терпкі на смак. В голові промайнули ще аналогії з райськими яблучками, агрусом та грушками-дичками, але порівняння з кизилом Василеві подобалося більше. Посмакувавши цю ягідку, він перебрався на інший горбок, де приділив свою частку уваги близнючці першої - легенько поцілував її, потім потихеньку втягнув у себе так, що жінка вигнулася дугою і, загрібаючи пальцями пісок, щосили закричала.
А Василь вже терся носом по долині між горбками, не забуваючи ставити при цьому кінчиком язика вологі мітки.
Негритянка зробила декілька спроб обійняти чоловіка, намагалася підтягти його догори, щоб впитися в його вуста, але Василь, не відволікаючись від збудливого ознайомлення з її тілом, твердо противився цьому.
На шиї жінки добре відчувалося, як її судинами пульсує кров. Чомусь відразу ж згадалися розповіді про вампірів. Субомі наче прочитала Василеві думки і відхилила голову, підставляючи найвразливіше місце для кусання. Втім, Василь тільки поцілував оту цятку, що пульсувала - на якусь мить і він, і нігерійка застигли, очікуючи чогось солодко-непоправного, та невдовзі вуста його вже пестили кінчики жіночого вуха.
Субомі здавалося розслабилася, хоча тремтіти не перестала. Василь своїми стегнами вже терся об жіночі, поступово розсуваючи їх. І коли вустами він торкнувся рота негритянки, а жінка готова була вже відповісти на жаданий поцілунок, найгарячіша частина його тіла саме намацала вкриту росою таку ж нестерпно гарячу троянду нігерійки. Та потихеньку розкрилася й впустила Василеве тепло всередину.
Негритянка на якусь мить завмерла, потім обвила Василя руками й ногами, не даючи йому ніякого шансу на спротив. Останній насправді й не думав цього робити - просуваючи потихеньку своє тепло вглиб жіночого тіла, він руками обхопив її лице й намагався покрити його все - без пропусків,- поцілунками. Субомі врешті-решт вдалося впіймати своїми пухкими та гарячими губами Василевого рота...
І тут вітерець, що досі невпевненими поривами намагався остудити жар переплетених тіл, раптово переріс в ураган, підняв на морі за невидимою стіною гіганnські хвилі, які змели уявну перепону та затягли Василя з коханкою у стрімкий вир, де все змішалося до кучі: пісок, дерева, миготіння блискавок, гуркіт грому, крики нігерійки, схожі на зойки чайок, та його, Василеві крики - грубі, гортанні, що зривалися інколи на фальцет, і можливо чимось нагадували  крики горили.
***
Навколо стояла тиша. Василь розтулив повіки, озирнувся - жодних натяків на те, що тут був хтось інший. І тільки складене полотно-спідниця просто лежало поверх його тіла, прикриваючи частину живота й стегна.
Так само неподалік пливли невідомо куди хмарки, позаду непорушно стояли дерева і ніщо не ворушило листя на них.
Василь піднявся, зав’язав навколо пояса простирадло, ще раз озирнувся й пішов понад морем. Втім, далеко пройти йому не вдалося - знов з’явилася невидима стіна, але тепер вона вийшла на суходіл і начебто тягнулася перпендикулярно береговій смузі. По інший бік знаходилися такі самі дерева, зеленіла схожа трава і нікого не було видно. Василь помітив, що там, де мала бути стіна, ніщо не росло, то ж йдучи обабіч ось такої стежки він міг не боятися, що знов зіткнеться з нею.
Розмірковуючи над питанням, чим було насправді те, що сталося на березі - сном, чи реальністю, - Василь вперся в дерево й помітив, що з того боку за ним здивовано-перелякано спостерігають двійко людей, одягнених в дивного покрою білий одяг.
Невідомо, який чорт смикнув його, але Василь раптом підняв руки, наче збираючись схопити когось, скорчив, як йому здалося, злу гримасу й пішов у напрямку стіни.
Незнайомці, ламаючи чагарі, кинулися навтьоки.
Василь лише гмикнув, приблизно вирахував, де має знаходитися знайома галявина  з хатками, і пішов через кущі в тому напрямку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 24-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.827360868454 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …