Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45486
Рецензій: 89032

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина третя - Деміурги 3

© Олександр, 19-02-2018
Десь голосно співали цвіркуни. Василь розплющив очі, прислухався: начебто надворі, а може й у кімнаті? Хоча й це під питанням - напевне, просто дзвенить у вухах.
Поряд сопіла дружина. Василь помацав її сідницю - тепла, - притулився до неї, стулив повіки. Дружина замуркотіла, повертіла задом, наче вмощувалася зручніше й затихла.
- Дивний сон наснився мені щойно, чуєш, Маріє? Наче я…
Несподівана думка змусила Василя широко розкрити очі, потім всістися й придивитися до жінки, яка лежала поруч.
Марії вже декілька років не було серед живих і хоча вона часто провідувала чоловіка серед ночі - уві сні,- але отак, щоб відчувалося тепло її тіла…
Василь ущипнув себе за руку - боляче. Отже, він точно не спить. Нахилився до жінки, але тьмяне світло з вікна не давало змоги роздивитися - розмитий силует,  й не більше. Принюхався, в надії, що вгадає знайомий колись запах - але знов невизначено, - пахне приємно, і все.
Василь не любив, коли переривали його сон, то ж з іншими старався поводитися так само. Втім, тут вибору не було - щоб дізнатися, хто лежить в темряві поряд з ним, треба тільки розбудити його, точніше її. Легеньке термосіння не дало результатів - жінка щось пробурмотіла, відмахнулася від Василя й знов затихла. Довелося вхопити її за плечі й добряче струснути.
Це подіяло. Жінка відкрила очі, якусь мить просто дивилася поперед себе, приходячи до тями, потім помітила Василя, голосно закричала й щосили штовхнула його ногами, так, що останній злетів на підлогу.
- Ти хто такий? - заволала вона.
Голос наче здавався знайомим, але відразу згадати, кому він міг би належати, не вдавалося.
- Те ж саме хотів би дізнатися і я, - голосно відповів, піднімаючись, Василь.
Жінка, дивлячись вже десь позад нього, закричала ще голосніше, підтягла ковдру під саме підборіддя й забилася в дальній куток ліжка.
Василь обернувся і побачив у дверному отворі невисокий силует людини, чи іншого створіння, з маленькими ріжками на голові, руками-крилами, що сягали підлоги та хвостом, який волочився поряд.
- Бісова мама! - з переляку Василь заскочив назад на ліжко, намагаючись знайти раціональне зерно тому, що тут відбувалося. Втім, його завдання значно полегшилося коли силует запалив свічку: на порозі стояв лисий чоловічок, не більше метра заввишки, з потворним квадратним  обличчям, верхні кути якого помилково прийняв за роги. Крила виявилися полами халату, в який був одягнений карлик, а хвостом - його пояс.
- Ви знали мою маму? - якось дивно запитав коротун. - Мабуть, ні, хоча татко говорив, що вона була та ще чортівка - будь-кому могла роги запаморочити. Та не будемо про неї. Я бачу ви вже опритомніли - от і добре. Одяг ваш я відніс в ремонт, тому оберніться поки що оцим.
І він жбурнув на ліжко щось схоже на два простирадла.
- Одягайтеся, а я почекаю вас зовні. Капці - біля ліжка.
Коротун поставив свічку на стілець і вийшов. Василь тільки зараз помітив, що сидить повністю голий. Він повернувся до незнайомки й, мабуть, зробив це одночасно з нею, оскільки обоє здивовано вигукнули:
- Василь!
- Цофія!
Американка отямилася перша й виштовхнула чоловіка з-під ковдри.
- Збоченець! Навіщо тулився до мене, га? І де мої трусики - я не звикла без них спати.
Василь спочатку прикрив причинне місце долонями, потім схопив подушку, а коли побачив простирадла, потягнув одне, присів біля ліжка та абияк обернувся ним.
- Не брав я твої трусики. Мені теж почувається комфортніше в сімейниках, але ж як бачиш… І не тулився я до тебе. - Цофія здивовано подивилася на нього. - Добре - було. Але я не знав, що це ти, інакше б точно не приставав.
- Ах ти ж гад! - американка схопила другу подушку й жбурнула у Василя. Той спробував упіймати її, відпустив простирадло і воно впало на підлогу. Василь потягнувся за ним, заплутався, упав та носом зачепив бильце ліжка. Через мить ніздрі заповнилися рідиною і на підлогу закапотіла  кров.
- Ось тобі, щоб знав! Подай-но мені полотно, - скомандувала американка. - І відвернися.
Невдовзі Цофія стояла одягнена, наче гречанка з “Іліади”. Василь не знав, спонтанно це в неї вийшло, чи вона дійсно вміла з простирадла робити хітон, але виглядала жінка ефектно.
Василь спробував і сам створити щось подібне, але нічого в нього не виходило, тому він просто склав полотно вдвоє, обернув навколо пояса, наче спідницю і зав’язав збоку його кінці.
- Мда! Відразу й не скажеш, хто ти, - посміхнулася американка. - Шимпанзе у спідниці, чи варвар, який пограбував римлянина.
- Хто б казав! - Василь шукав, чим би підколоти нахабну жінку, але в голову приходили тільки позитивні порівняння.
- Ну-ну! Спробуй іще! Мало отримав? - Цофія була тепер схожа на войовничу амазонку (у випадку - якщо амазонки носили хітони).
- Все, досить. Краще скажи, де ми знаходимося?
- Звідки я знаю. Це ж ти у нас головний, от і скажи - де ми, та що це був за недомірок? Я в темряві його прийняла за чорта.
- І ти теж? У мене є припущення, але його треба перевірити.
- Що за припущення? Не мовчи - кажи вже.
- Мені здається, що це Дідьків брат?
- Якого Дідька? Який брат?
- Цофіє, ти придурюєшся? - спитав було Василь, але потім побачив у жіночих очах щире здивування, ляснув себе по лобі. - Вибач, це ж тебе з Модесто не було, коли ми його знайшли. До речі, а де Модесто?
-  Не знаю. І кого - його?
- Дідька, мого попередника. Він з лазу випав, потім ще побіг вас шукати. Хіба ви не зустрілися?
- А-а! Так це отой лисий, що забрав нас чортзна-звідки, потім ще змусив пляшки тягати до авто…
- Які пляшки?
- Червоні такі, у вигляді банькатого чорта.
- А навіщо вони йому здалися?
- Ти мене запитуєш? Модесто поцікавився, але ваш Дідько так нагримав на нього, що у мене аж вуха пов’яли.
- А потім? Що потім було?
- Дісталися приймальні, вивантажили пляшки поперед столу. Твій попередник поставив мене поруч з ними, щось натиснув на столі. Далі не пам’ятаю. - Цофія усміхнулася. - А потім хтось мацав мої сідниці.
Вона лукаво подивилася на Василя, але той міркував про щось особисте й жіночого погляду не помітив.
- Гаразд, - жінка ображено відвернулася. - Пішли, подивимося, куди нас чорти занесли. Вона взула капці й попрямувала до дверей.
Василь, все ще думаючи про своє, пішов слідом. У дверях він зненацька зіткнувся з Цофією, яка стояла, наче стовп і дивилася надвір. Довелося її легенько відсторонити, щоб потім теж завмерти з роззявленим ротом.
Будиночок, з якого вони виглядали, стояв на краю великої галявини, порослої невисокою травою.  Всередині  знаходився невеликий майданчик - трава там була витоптана, а в центрі лежало декілька плит, зовні схожих на плити в Дідьковій приймальні. Навколо галявини по колу розмістилися невеликі хатки, збудовані з товстого очерету, чи тонких бамбукових палиць. За хатками росли дерева - Василеві вони здавалися дивними, але він поки що не розумів, чому. Небо, хоч і виглядало природно, та все одно було не таким як на Землі - ні сонця, ні будь якого іншого світила на ньому не спостерігалося.  Невідомо, чим освітлювалася галявина, але темно не було.
На протилежному боці посеред дерев та кущів Василь побачив людей, які сиділи на траві. Силуети деяких йому видалися знайомими.
- Гарно, правда ж?- Збоку на лавці сидів переодягнений вже в теніску та шорти коротун й спостерігав за реакцією Василя та Цофії. - Трішечки недосконало, але ж все одно - гарно? У вас ще буде достатньо часу обдивитися, а зараз пішли до інших. Дідько теж очуняв, то ж розповість, що сталося.
Коротун взув капці, які стояли поряд з ним, потягнувся й пішов через галявину.
Василь встиг побачити, що ноги у карлика схожі на копита: короткі пальці, така ж коротка й вигнута ступня - для цілковитої подоби не вистачало лише цокання. Стало аж цікаво, як такі ноги тримаються в капцях?
Плити посеред галявини карлик обійшов. Американка мала намір піти навпростець, через них, але Василь про всяк випадок відштовхнув її вбік, за що мовчки одержав жіночим кулаком по спині та піймав її грізний погляд. Коли вона все одно поперлася через плити, він уже не став втручатися, а зупинився і почісуючи спину, спостерігав, що буде далі.
Цофія пройшла центр галявини, задерши носа; коротун, дивлячись на це все, гмикнув й продовжив прямувати до групи. Василь все-таки обійшов плити, притримуючи при цьому спідницю, яка не бажала триматися на його стегнах. До того ж він тільки тепер помітив, що йде босий, але повертатися за капцями вже не став.
- Василю, Цофіє! - почулося попереду.
Через галявину до них бігли Ю Вей, Дамодар та Новія, теж одягнені в простирадла. Тільки в індуса та китайця обернути їх навколо себе вийшло набагато краще, ніж у Василя - зовні вони виглядали типовим представниками своїх народів. Новія теж створила з простирадла елегантну подобу туніки й навіть коли бігла, жодна складка не виглядала на ній зайвою.
- Ми думали, що вже не побачимо вас. А де Модесто? - запитав Ю Вей.
- А хіба він не з вами?
- Ні.
І тут боковим зором Василь побачив, як з хатинки неподалік вийшов Дідько, теж  в хітоні. Попід руку він вів італійця, який ішов наче п’яний.
- Ось і він, - Василь змінив курс.- Що з Модесто? - поцікавився він у чорта.
- Слабість, але це минеться. Йдемо до всіх.
Коли присутні привіталися один з одним і повсідалися на траві, Дідько взяв слово:
- Ну, що ж, шановні! Мене ви всі знаєте - особисто, чи з розповідей Василя, - то ж не будемо загострювати увагу на моїй персоні. Якщо треба буде, я відповім на ваші запитання, а зараз хочу представити вам господаря цього затишного місця, мого молодшого брата-близнюка - Куцака. Тобі слово, брате.
- Я бачу, що не всім до вподоби моя зовнішність та вимова, але, як говорять: “Маємо те, що маємо.” То ж рекомендую  не соромитися мене, не жаліти й не оминати поглядом, чи увагою.
Василь ще раніше зауважив, що розмовляє коротун якось дивно, наче робить пародію на самого себе. Закінчення слів у нього були якимись м’якими: “бачю”, “щьо”, “менє”, “гарньо”, “пішльи”. Комізму, чи навпаки - трагізму,  його вимові додавала ще неймовірна міміка: дивлячись, як він говорить, не можна було зрозуміти, чи він спеціально кривляється, чи йому дійсно важко вимовляти слова. Якби не очі - занадто серйозні та розумні, складалося б враження, що перед вами блазень, бо саме такими звикли їх бачити люди.
- Отже, вітаю вас всіх в цьому місці, назви якому ще не придумав, але плекаю надію, що зробимо це разом. На можливе запитання - де воно знаходиться,- відповім, що точних координат не знаю навіть я, але є така версія, що ми перебуваємо на території Раю.
Наче вітерець,  рядами слухачів пробігся легенький шумок.
- Це що - жарт? Чи ми насправді в Раю? А де тоді янголи? - запитав Кей.
Куцак, який спеціально зробив паузу, щоб поспостерігати за реакцією присутніх, усміхнувся:
- А чим я поганий янгол? Так - безкрилий, потворний,- але звідки ви знаєте, як виглядають янголи? Може у вас ще не відкрився небесний зір і ви бачите лише обгортку - насправді ж я білий та пухнатий.
- Куцаче, перестань знущатися з людей, - втрутився Дідько. - Вони ще не відійшли від пригод у Пеклі, а ти їх добиваєш своїми порівняннями.
- Тобто - це не Рай? - перепитала Галя. - А що ж воно тоді таке?
- Хіба я схожий на брехуна, - відповів коротун. - Такі, як я, взагалі завжди кажуть правду, якою гіркою вона не була б. Або просто мовчать та усміхаються. Кажу вам - це територія Раю, його околиця, штучно мною відділена, щоб ані сюди, ані звідси не можна було пройти. Знаю, це звучить парадоксально, але просто прийміть це на віру - докази будуть потім.
- Філіал Пекла в Раю, - промовив задумливо Василь.
- Що ти сказав? - перепитав коротун.
- Згадав, як одна моя знайома говорила, що живе у філіалі Пекла в Раю. Втім, вона говорила у переносному сенсі та мала на увазі своє містечко. У нашому випадку - це реальність, якщо вірити вашим словам.
- Гаразд, залишимо це питання. Дідько правий - вам треба відпочити, прийти до тями. Розмірковувати - де ми, навіщо вас сюди занесло, та що робити далі, - будемо потім.
Знайте одне - вам тут ніщо не загрожує. Звичайно, до високотехнологічного Пекла, де ви перебували до нещодавна, моєму Філіалу, - коротун посміхнувся,- далеко. Так, води в хатках немає, як і туалетів, але поруч з ними ви все це знайдете. Щодо їжі: проблем поки що не буде, але потім доведеться добувати її самим.  Жити будете парами,  як прибули сюди, хоча… Дідьку, пари формував ти?
- Ні. А що?
- Нічого, але вважаю, що їх треба піддати коригуванню. Після того, як ви всі відпочинете, зберемося ще раз, проведемо невеличке тестування, та остаточний розподіл на пари.
- А жити вдвох обов’язково?- запитала нігерійка. Ю Вей здивовано подивився на неї, але нічого не сказав.
- Так. Для процесу анігіляції потрібно дві частинки, тому вам доведеться більшість часу перебувати вдвох.
- Але ж нас непарна кількість - як ви це вирішите? - Василь спостерігав, як Цофія, що саме запитала, уважно дивиться на коротуна, і йому все більше подобався її грецький ніс, хоча раніше він порівняв би його з курячим дзьобом.
- Ми з цим також розберемося, - Куцак подивився на брата, наче запитував: “ Як ти це собі уявляєш?” - Ідіть відпочивайте - продовжимо потім. Повторюю: вода за хатками, нужники, типу “клозет”, он там, - коротун вказав на сектор, найбільш віддалений від житла.- Їжу я принесу трохи пізніше. Все. Розходимося. Дідьку, залишся, будь ласка.
Василь тим часом обвів поглядом присутніх: більш-менш притомними виглядали американка з Кеєм та Дамодар з Галею. Новія та Модесто сиділи спершись до стовбурів напівпальм- напівкипарисів - здавалося, що вони нічого не чули зі сказаного тут. Ю Вей та Субомі, хоч і виглядали не дуже добре, але трималися непогано. Китаєць вже подавав жінці руку й вони вдвох пішли через галявину. Індус теж допоміг піднятися аргентинці, щоб потім попрямувати з нею до своєї хатинки.
- То що, пішли й ми?- біля Василя стояла Цофія.
- Іди поки сама - я пізніше підійду.
- Але ж сказали йти парами.
- Тоді допоможи гондольєро - його хатинка поряд, та він сам не в змозі дістатися її.
- А потім?
- Вирішуй сама: або іди в нашу хатку й чекай мене, або побудь біля Модесто.
Цофія, мабуть, розраховувала на іншу відповідь, бо відкопилила губу й мовчки пішла до італійця.
Василь піднявся й попрямував до братів, які стояли біля пальмокипарисів, та про щось сперечалися.
- Але ж ти не попереджав про такий десант, - говорив  коротун. - Я навіть не встиг як слід підготуватися. Що там сталося, чому довелося втікати?
-  Я вже говорив, що всього не знаю - Рада прислала оповіщення про негайну евакуацію до справжнього Пекла. Я не знав, що робити в першу чергу - збирати кандидатів по колах, чи швиденько пробігтися Землею і взяти новеньких. Вирішив, що другий варіант більш вигідний, бо була можливість доправити сюди новачків інкогніто, без реєстрації. Чого не скажеш про тих, що вже були в Пеклі - вони всі на обліку, то ж їх могли кинутися.
- Ти ще казав, що зіткнувся з інспекцією ?
- Так, але я не знаю, де припустився помилки - мені сіли на хвоста вже коли повертався. Думаю про цих, - Дідько кивнув у сторону галявини, - Рада нічого не знає.
- Знає, - втрутився у розмову Василь.
- Чому ти тут - йди до хати, відпочивай, - Куцак  спробував підштовхнути Василя до галявини.
- Почекай, брате, - мовив Дідько. - Що ти сказав, Василю?
- Кажу: Рада знає про нас.
- Звідки це тобі відомо?
- Дідьку, хто це такий? - перебив його коротун.
- Куцику, помовч, потім поясню. Продовжуй, Василю.
Василь коротко переповів розмову з представниками Ради деміургів.
Дідько мовчав, Куцак переводив погляд з Василя на брата й було видно - хоче про щось запитати, але не наважується.
- Он як, - нарешті мовив  старший брат. - Отже, вони не знають, чи я живий?
- Думаю, що знають. Якось же вирахували, що хтось у приймальні є, а ти після мене ще двічі вмикав анігілятор. До речі, навіщо тобі тут спотикач?
-  Це він про оті пляшки? Дійсно, що ти з ним робитимеш?  Невже без алкоголю не можеш?
- Брате, я потім розповім - зараз треба думати, як нам пришвидшити процес.
- Який процес? - перепитав у Дідька Василь.
- Потім про все дізнаєшся. Отже, Куцику, після відпочинку відразу ж почнемо підготовку.
- Але ж у мене недостатньо засобів, та й менторів не вистачає. Я ж просив  ще спеціалістів по астрофізиці, астролінгвістиці - як без них?!
- Будемо розраховувати на тих, що є в наявності. Я знаю цих деміургів - батько розповідав, що саме вони противилися нашому відділенню. І здається мені, що ми ще зустрінемося з ними. Та щоб такого не сталося - треба діяти. Іди, годуй наших кандидатів.
Куцак хотів ще щось сказати, але махнув рукою та пішов до однієї з хатин.
- Василю, дякую. Повторюся -  я в тобі не помилився. Іди поки що відпочивай.
- Дідьку, у мене ще одне запитання: деміурги говорили, що восьмеро - живі люди й ти їх обманом забрав до Пекла. Моральний аспект залишу твоєму сумлінню, мене цікавить інше - нас же прибуло дев’ятеро! Хто дев’ятий, і що з ним не так?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 21-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39788699150085 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …