Запушений інеєм світанок благословлявся на схід. Поволі але невпинно, томлива і безгомінна задума ночі відступила, змушуючи природу туго наливати день, голубіло й оголялось кругом.
Петрович, чоловік ранній, спершись на широку лопату, милувався чудом одностайного ранку. Спалахнуло цяткою вогню сонце і миттю сховалося за хмари. Загорілася бентежна і жива іскра в душі Петровича, й окреслила дугу в холоднім потоці часу.
А між тим, треба було прочищати “Праймеріз”.
Звільна, важкою ходою, так що делебі, можна було подумати, що руки в нього ростуть не з того місця, брався Петрович до роботи. Прудким ставав після першої розчищеної доріжки, і хоч якою простою була справа, перед працею завжди міркував по своєму: плював на шоферню з їх зупинкою, і прочищав головну дорогу і дві побіжні, до занесеного снігом “Секондарі”.
Коли починали брехати сусідські собаки на вигулі, переводив дух роздивляючись вчителів іноземців, котрі о цій порі піднімались на ганок школи, і привітно віталися з ним.
- Доброго ранку! Здоров'я карашо! - різким англійським говором вигукувала Сара.
- Бог гріхам терпить поки що. - кланявся Петрович. - З чого воно буде нездоров'я. Не курю, горілку п'ю натурально...
- Карашо! - кивала Сара, нічого не розуміючи.
В підвалі, де зберігався хазяйський інвентар, густо пахло прілою соломою, послідом мишей, гнилими дошками. Акуратно в куті, відсунув ящика в бік, Петрович дістав чекушку, хмуробородо глянув в неї, зубами витяг корок, вставив його в ліве вухо і приклався.
- Хух!... - крякнув він і витер рукавом вуса. По бороді від щирого напою потекла слина. Вузьколиций, він ще раз подивися на пляшку, переконався, що дістав таки дна, кинув її осторонь, і зразу ж піднявся на повітря.
Вже побіліло кругом. Підхопив рукою сніг, Петрович витер обличчя, і почимчикував до “Стаф рум” пити каву.
- Ей! - крикнув хтось дуже схожий на Кужель.
- Як? - зупинився Петрович.
- Стоянку приберіть, дітей везуть!
- Ага. - мотнув головою Петрович, розвернувся і пішов в іншу сторону.
На стоянці за ніч припало сніжку. Залізна шафа, де зберігалися широкі лопати для чищення снігу горіла вогнем. Від здивування Петрович сахнувся в сторону.
- Ну і ну!. - перехрестився він, - Хоч святих до двору клич...
- Машину шукаєш дядя? - спитав мордатий охоронник Коля підходячи до Петровича. - Так з нею Женя біля ІСІЮ порається.
Довелося скрипіти снігом через весь сад до ІСІЮ.
Євген, молодий червонопикий хлопець, по кличці “П'ять хвилин”, чистив доріжку до спортзалу. Побачив як Петрович несеться до нього, заглушив двигун.
- Женя! - перевів дух заговорив Петрович, - Дай апарат, стоянку для шоферні лаштувати треба.
- Та хай колесами чавлять.
- Ні. Старша наказала.
Євген сплюнув, зняв рукавиці, і передав апарат Петровичу.
Рівно о восьмій ранку колоною заїхали шкільні автобуси. Петрович встиг прибрати тільки половину, інша стояла в кучугурах. Діти юрмиськом висипали з автобусів, і з криками та штовханиною покотились до саду. За ними, в короткій цигейковій шубі, довгих чоботях, крейдяним, навіть на такому морозі лицем, з розкішним рудим волоссям, вийшла Наташа моніторша.
Її запах, такий приємний, такий тонкий запах парфумів, блискавкою наситив все кругом.
Петрович нюхав його як нюхає собака, як нюхають квіти весною; дихав як дихають від задухи, завмираючи наче перед смертельною небезпекою.
- Ви тут?! - підбігла некрасива Таня менеджер. - Посипте негайно сіллю доріжки перед “Рецепшен”!
- А кофі брейк? - спитав Петрович.
- Потім каву вип'єте, давайте мерщій, директор їде!
- Всім давати чоловікові нічого не залишиться. - промимрив Петрович, проводжаючи поглядом товстий зад менеджера.
Густо засипав доріжки сіллю і піском, Петрович піднявся на другий поверх в “Стаф рум”. Націдив повну чашку кави, добавив трішки молока та цукру, й вигідно всівся біля вікна.
Думки, чи багато йому літ, чи довго ще залишатись йому на цьому світі, як він прожив, і до чого взагалі було його життя, - не турбували Петровича. Та марево краси, побачене ним зранку кричало, не знаходячи поживи в нутрі. Було схожим на те, як до бочки з порохом хтось підніс гніт, і довго чи коротко до вибуху, ніхто не знає. Петрович повернувся. Шуба Наталки висіла в куті, сама вона топталась біля кавоварки в обтягнутому світлому платті. І всього прекраснішим було в ній не руде розкішне волосся, не бліде красиве обличчя, не шляхетна повнота сідниць, варта щирого захвату, погляд на які падав завше, а грудь, велика чудова грудь. Наче хтось руки зігнув в ліктях і виставив їх на перед. “Лореляй!” - пронеслося в голові. Певно такою бачив її Гейне.
Вже холодом вечір повіяв,
Тихесенько Рейн біжить;
Вершина гори пломеніє
Вечірнього сонця мить.
Сидить молода, прекрасна
Дівчина на тій горі.
Блищать золоті прикраси
Волосся злотом горить.
Своїм золотим гребінцем
Розчісує косу вона
І пісню при цьому співає -
Предивна вона і гучна.
На човнику серце юначе
Пронизує болем страшним;
Порогів вже очі не бачать,
Вершина лиш в погляді тім.
Напевно поглинуть їх хвилі -
і човен, і юнака.
Усе Лорелея вчинила,
бо сила у пісні така.
Після двадцяти хвилинного “Кофі Брейк”, погнали Петровича виносити полиці з класу Рекса, котрий тимчасово займала Лессі. Петрович носив і дума, чому імена у іноземців як у собак? В обід, бажаючи побути наодинці, він виліз на грушу в саду і сів верхи на гілку. Бороли його тяжкі думи. А маленький вогник, що допіру горів в його душі, бажав полум'я шалу.
Петрович уявив тіло Наталки в тій оголеній простоті, як уявляє його собі коханець. Як творить досконалість художник граційними, точними рухами вимальовуючи свою Лореляй. Розвертав її стан, ставив в позу, конфліктував, і відчував крихкий поступ любовної розкоші. Які гарні видовжені стегна, де шкіра наче оксамит...
Йому раптом захотілося взнати про любов більше, в ідеалі все, та так не буває. Любимо, бо потребуємо любові, тому пропонуємо її загодя. Любов це завжди гра в сліпу, а жінка як приз, часто курва.
Петрович насупився і зліз з дерева. Настрій геть підупав.
- Де ви вештаєтесь?! - накинулась на нього менеджер. - Біля кафетерію піцу дітям роздають, а там снігу по коліну, ми про кого маємо піклуватись?! Бігом розчищати, я бачу ви не справляєтесь...
Петрович не любив дітей. Своїх не мав, і іншим не радив. Наглі, капризні, живучи тільки для себе, ці маленькі істоти нагадували йому голубів. Вимогливі птахи, наче відзеркалювали нікчемність його власного існування. Буцімто він тільки і створений був для того, аби годувати їх. Тому кидав у них мітлою. Кращі були ворони, та й тих він теж не любив, бо зранку противно каркали, але вони хоч під ноги не лізли.
О третій заметушилася шоферня, дітей розсаджували по автобусах. Петрович прибіг до воріт, ще раз поглянути на Наталку.
Він вже не думав про неї. Його думка спинилась і, не рухаючись почала занурювати йому в середину, якесь гостре жало. Раптом він збагнув, що хтось вечором буде задирати їй плаття, цілувати її груди, торкатись її ніжностей, і музикою слухати томливий стогін втіхи. Йому закортіло міцно обійняти її. Марево непристойної пристрасті, немов би топило його в нафантазованому ним раюванні. Йому захотілося танцювати, говорити і співати, скидаючись на дурників.
Наталка сиділа в “Скул бас” номер 3, на своєму звичайному місці і, здавалось випромінювала весь такий чарівний, спокусливий дівочий стид. Побачивши Петровича, вона просто посміхнулась йому.
Вдома, ще з сіней, Петровичу захотілося заїхати своїй старій прямо в вухо. Правда він ніколи так не чинив, і був завжди з жінкою чемним. За вечерею, йому привиділось, що обличчя його половини засвітилося красою, яку інколи бачиш у жінок далеко за п'ятдесят. Здавалося у неї зберігся ще нерозтрачений запас молодості. Холодні сині очі раптом заблищали, стали лукаві, випромінюючи лагідне завзяття, лице пом'якшало, зморшки розійшлися. М'ясисте, воно набуло привабливості: зизом очей, вигином вицвілих губ, стертими зубами і низьким голосом, бідним відтінками.
- Тошно мені. - сказала вона чоловікові. - Побий мене Петрович, як мужик бабу б'є.
Петрович замислився: “заїхати їй пару раз, чи що?..”, і в той самий час, щось боягузливе висвітила його душа.
- Блядь ти, і курвою залишишся! - гаркнув він.
Стара образилась. Смуток вбив залишки краси.
- Поцілуй мене! - наказав Петрович.
Вона почервоніла, і якось по дурному всміхнулась.
- !
Стара перелякано глянула на чоловіка, перехилилася через край столу і чомкнула Петровича в щоку.
Він сидів похмуро. Хотілося любовного напою, що звів би його з розуму. Все життя, всі хто любив його, вбивали в ньому всяке почуття любові. Бив батько, тиранила мати. Друзі били по пиці від надмірної приязні, як своєму, ображали останніми словами. Товсті, вони йому худому заглядали до рота. А скільки він їсть? Чи не забагато п'є? Може в нього глисти? Самі п'яниці, звинувачували його, мало питущого, що йому лишень аби напитись. А нажлуктавшись, слинили губами, і казали, що він божа людина.
І чим більше його любили, тим частіше Петрович губив власну можливість бути собою, стояти на своєму, мати свою думку.
Він взяв собі жінку тиху, сконцентровану на домогосподарстві. Втік від люблячих друзів, поступив в Печерську міжнародну школу двірником, і багато років жив спокійно, інколи поринаючи в мрії, та ніщо не хвилювало його.
- Сьорбни горілки, та й лягай. - порадила жінка.
Німа млость, прибила несвіжим сном. Дике бродіння сил, судоми темної пристрасті, велике і нікчемне, все, що пропонує життя, здавалось поглинула тиха, нічим не насичена порожнеча...
