Він сидів непорушно і напружено, дивився в калюжу, ніби шукав відповіді у своєму зображенні. Його сусіди зграйкою скупчилися поруч, але на віддалі.
Здавалося б, звичайнісінький голуб, яких повно у кожному місті. Не мріяв про долю вишуканих білих голубів – подарунків, яких випускали у небо на честь урочистих подій, до яких ті птахи були байдужі.
Але і сірі міські зграйки не дарували бажаного. Вони ніби й не знали справжнього неба, літали низько, надавали перевагу землі, де завжди знайдеться пожива. Здавалися безкрилими.
А він хто? Навіщо тут, завжди у зграї і завжди один? Не ворон важкий і зловісний. Надто малий. Та й калюжа – погане дзеркало.
Він стріпнув крилами і злетів так високо, як могли б тільки білі голуби. Хоча був чорним. Чорним як сама ніч.
