Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45899
Рецензій: 89793

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Теорія неймовірності

© ВЛАДИСЛАВА, 16-02-2018
За вікном, нікуди не поспішаючи, ліниво пливли хмари. І робочий день ніяк не бажав завершуватись. Вкотре із сумом дивлюся на розкладені на столі папери. Не підкоряються мені сьогодні формули. Голова забита іншим. Незрозумілим і  надскладним. Хоч сядь та плач. Якщо людей  можна обдурити, то цифри –  ні.
На календарі двадцять восьме серпня. Час знову не на моєму боці. Наближає мене до чергової, фінальної брехні. Або, щонайстрашніше, повного фіаско і викриття…
Відкладаю записники, вимикаю комп’ютер. Визираю у вікно. На квітнику вже не сутуляться, повиправляли свої зелені спинки, попіднімали вгору голівки куплені мною на ринку кремові троянди. Прижилися серед декоративної м’яти, поволі звикають до нового місця. А я радію, що хоч якось розбавила барвами нудну зелень. Обожнюю квіти. А колеги-біологи із сусіднього корпусу – ще ті  ледарі. Засіяли газон травою – та й по всьому.
З коридору долинають кроки. Ні з чим не сплутаєш цей приглушений  шаркаючий звук. Стоптані кросівки Ольги Віленівни. Що вже прикипіла жінка  душею до свого взуття, то прикипіла. Носить їх і з літніми та осінніми сукнями,  і з брюками. Лише взимку змушена змінювати на привезені донькою з Болгарії елегантні замшеві чобітки.
– Вітаю, Ніло, – зазираючи до мого кабінету, вона мружиться від сонця і починає часто кліпати. Як домовичок з мультфільму. Та й зачіску носить відповідну. Курчаве волосся, підстрижене буцімто під каре, стирчить в різні боки, відмовляється тримати потрібну форму. Колеги позаочі називають її зачіску повним непорозумінням.
– Ніла, ти мене чуєш? – наблизившись, вже голосніше повторює вона.
Ніла… Як я ненавиджу своє ім'я. При знайомстві його завжди перепитують. Хоча частіше усі чують простеньке і звичне: «Ніна». Доводиться виправляти:
– Я Ніла.
Ніла Олегівна. Матері здалося, що це оригінальне ім'я для дівчинки. Воно подарує їй незвичну долю. Так і вийшло. Я незвично нещасна…
– Чую.
– Замріялась? Думаєш про свого Антона? – посміхається Ольга Віленівна. – Щаслива. Коли там ваше весілля?
Відвертаюся.
– Ми ще не визначились.
– Я вже придбала подарунок. Так і знай.
Зітхаю. Як я допустила до такого?
Моє покликання – наука. У двадцять сім я захистила кандидатську дисертацію, вже другий рік пишу роботу з теорії ймовірності. Коли мене розбудити посеред ночі, я зможу пригадати більше сотні формул. Деякі з них я вивела сама. Але я не можу вивести формулу щастя. Ніяк не збагну, чому деякі люди зовсім нікому не потрібні?
– Я бачу тебе у білій сукні з корсетом, – заплющивши очі, мрійливо шепоче Ольга Віленівна.
А у мене щоки наливаються червоним.
Всі мої однокласниці давно одружені, їхні родини мають нащадків. Дехто з них витягнув щасливий квиток і зустрів саме того, єдиного. Іншим доля підкинула зеро. Чоловік Ольги Віленівни періодично зазирає до чарки. А вона все за своє: «Ти маєш вийти заміж». Певно, і мені колега бажає подібного «щастя».
Я знаю, як поводитись з цифрами, але чоловіки для мене й досі нерозгадана таємниця. З роками все наполегливіше доводиться гнати від себе страх залишитися самотньою, зайвою.
Самотність ходить за тобою навшпиньки, дихає в потилицю. Вона тягар ще й для твоїх рідних, друзів. Вони її тобі не пробачать.
Не хотілося виглядати старою дівою. Тому після чергових допитів: «коли?» і «як?» я просто вигадала собі нареченого. Зліпила віртуальний образ  ідеального юнака, вірячи, що колись усіх вигаданих чоловіків замінить один справжній. Назвала його Антоном. Перше ім'я, яке спало мені на думку. Таємниче натякнула на велику серйозність стосунків і швидке одруження.
Але ж той диво-залицяльник не може материлізуватися просто так, із повітря? Та й факти я постійно плутаю. Можу втримати в голові багато формул, а от подробиці неіснуючого роману там не затримувались. Щастило, що моїми співрозмовницями були такі ж заклопотані та неуважні особи.
– Ви маєте визначитись з датою цього місяця, – продовжила тиснути Ольга Віленівна. – Доки тепло.
Не хотілося їй заперечувати. Ольга Віленівна з тих жінок, які співають  солов’єм, але боляче кусають. Як на гріх, задзвонив мій мобільний. Побачивши, що на телефоні, який лежав на краю столу, висвітилось ім'я «Антон», Ольга Віленівна ухопила мою стару жабку.
– Це він?
Я похитала головою, але мого слабкого «ні» вже ніхто не чув.
– Алло, Антон! – швидко заговорила вона. – Мене звуть Ольга Віленівна, я колега Ніли. Антон, чого ви чекаєте? Нілочка так вас любить. Де ви знайдете кращу наречену? Але якщо ви просто дурите їй голову, то краще відчепіться від дівчини. Вам тут нічого не світить!
Вона закрила телефон, вочевидь, дуже задоволена своєю промовою. Її співрозмовник не зміг вставити і слово. Інакше його слова її б дуже здивували…  
Мені захотілося провалитися крізь землю. Невже бувають такі співпадіння? Номер невідомого мені Антона я внесла до своєї телефонної книги близько тижня тому. Дзвонила йому на прохання нашого колеги Толіка. Він здавав своє авто на ремонт до приватного автосервісу. За день машина знову перестала їздити. А недобросовісний ремонтник, котрий так завбачливо підсунув йому візитівку зі своїм номером, перестав відповідати на дзвінки чоловіка. Толік вирішив виловити його з іншого номера. Вільний Лайф на нашій кафедрі був лише у мене.
– Іноді чоловіка потрібно підштовхнути, – задоволено потерши долоні, пояснила Ольга Віленівна.
Я змовчала. Насправді вже давно мала усім сказати, що мої стосунки з тим нареченим зазнали краху. Але все відкладала. Боялася виглядати покинутою нареченою. От і дочекалася…
Ввечері Антон тричі перебирав мій номер. Я не мала уявлення, чи зв’язався з ним Толік. І не могла відповісти. Як пояснити йому слова Ольги Віленівни? Та й вибачатися перед незнайомою і, здається, не надто приємною людиною зовсім не хотілося.
Засинала я під звуки мобільного. А вранці, плюнувши на все, розповіла колегам про остаточний розрив з Антоном. Коли ж Ольга Віленівна спробувала вчити мене життю, відказала: «Це все через вас. Він злякався. Не любить, коли на нього тиснуть». Відхилила кілька великодушно запропонованих мені безкоштовних «желеток», пояснивши, що мушу пережити розставання насамоті.
Не уявляєте, як мені полегшало. Ніби з плечей одразу звалилася важка гора, яку я так необачно закинула собі на спину. Зачинившись у своєму кабінеті, я підспівувала радіоприймачу, вихиляючись  в такт ненав’язливій  пісеньці.
Піддавшись легковажному настрою, вперше вирішила піти з роботи вчасно. Не занурюючись з головою у терміново-безкінечні справи. Все одно зараз я не могла нормально працювати. Мені потрібно було звірити останні цифри з Ольгою Віленівною, а жінка не любила ділитися своїми здобутками. Результати  обрахунків потрібно було в неї вимолювати, попередньо заохотивши  колегу смаколиком або послугою.
Я швидко склала речі і замкнула кабінет, почуваючись ученицею, якій  відмінили останній урок.
Але цього дня зірки були не на моїй стороні. У вестибюлі мене наздогнала Ольга Віленівна.
– Як ти, тримаєшся?
– Угу, – сумно відказала я.
Біля стендів, раз-по-раз поглядаючи на годинник, тупцював молодий чоловік. А мені не хотілося розмовляти з Ольгою Віленівною при сторонніх.
– Нілочка, не хвилюйся, – вона незграбно торкнулася моєї руки. – Знай, ми завжди тебе підтримаємо.
– Ніла? – почулося з-за мого плеча чоловіче. – То це ви мені дзвонили вчора?

Я обернулася на ватяних ногах. Переді мною стояв той самий тип, що ще хвилину тому уважно вивчав стенд. Невже це той Антон? Я вмирала від сорому, який був рівно пропорційний страху.
Ольга Віленівна, навпаки, зраділа його появі. Підхопивши хлопця під руку, вона голосно заговорила:
– Ви Антон?  Юначе, поводитись так дуже непорядно з вашого боку.
Невже вона забула, що мій Антон має бути блондином? А цей шатен. Погладшав, схуд – не біда. Але як пояснити зміну кольору волосся?
– Наша Нілочка – скарб. Як і кожна жінка, вона мріє про одруження. Можливо, я вчора трохи перестаралася. Каюся. Але кращої дівчини вам не знайти.
Грізний вираз обличчя Антона змінився розгубленим.
– Та я ж не проти. Але…
– От і добре, – сплеснула в долоні моя колега. – Ви тут поспілкуйтеся, а я не заважатиму.
– Ну і ну, – присвиснув він, коли постать Ольги Віленівни загубилася у безкінечних коридорах. – Ми з вами знайомі?
– Ні. Я вас бачу вперше.
– Тоді що все це значить? Це розіграш? Чи  у вас в лабораторіях видобувають щось наркотичне?
– Ні. Сталася помилка, – червоніючи, силкувалася щось пояснити я.– Ольга Віленівна сплутала вас з іншою людиною. Вибачте. На неї іноді находить.
Я стишила кроки, смикнула вхідні двері. Ті не піддалися. Замок заїло. Вкотре за минулий місяць.
Антон голосно засміявся.
– Кумедно.
– Що? – роздратовано перепитала я.
– Мені ще ніколи так наполегливо не пропонували наречену.
–  Я ж сказала, що це помилка. Ще раз вибачте.
– Та я не ображаюся. Скажіть, вона сплутала мене з вашим нареченим Антоном?
– Так.
– І де він?
З усією злістю, на яку я тільки була здатна тієї миті, я смикнула двері. Без результату.
– Це не важливо.
Антон наблизився майже впритул. Натиснув на непокірну ручку плечем. Вона одразу підкорилася чоловічій силі.
Я відвернулася. Не знаю чому, але його близькість, запах дезодоранту мене хвилювали.
– Вас шукає Толік. Ви ремонтували йому машину. Він дуже невдоволений.
– Тому я тут. Не очікував на ще й таке приємне знайомство.
Він посміхався. І блукав по мені очима.
Ненавиджу нахабних чоловіків. Пробурмотівши щось на прощання, я прожогом вилетіла на вулицю. Але на цьому мої неприємності не завершились…

Антон з'явився наступного ранку. З букетом троянд з нашої університетської клумби. Бузовір понищив майже усі квіти, залишивши рости лише кілька маленьких пуп’янків. Ох і дісталося йому від мене. Чоловік пішов ображений, обізвавши мене істеричкою, а Ольга Віленівна, здалеку спостерігаючи за нашою сваркою, лише скрушно хитала головою.
– Так ти ніколи не вийдеш заміж!
Хотілося засміятися їй прямо в обличчя. Про яке заміжжя йдеться?
– Заміжжя – це ніби стрибок зі скелі, – натхненно продовжувала вона. – Але іноді все це закінчується добре. Варто ризикнути.

Антон не з'являвся кілька днів. Я вже встигла заспокоїтись. Тільки в п’ятницю зіштовхнулася з ним на сходах інституту. Він невимушено посміхнувся і простягнув мені ведмедика, зробленого із шоколаду.
– Ви не любите квіти. Але ж всі жінки люблять солодке.
Антон почав приходити майже щодня. Я непокоїлась через те, що вже починаю до нього звикати. В його присутності мені було незвично і незручно. Не вмію я приймати компліменти. Хоч вбийте. Не вмію носити кокетливу посмішку, підтримувати невимушену розмову. Постійно з’їжджаю на наукові теми.
А він ніби нічого не помічає. Говорить, що той, інший Антон, козел, бо ігнорує таку гарну дівчину. Я з останніх сил стримуюсь, щоб не розповісти йому правду. А Ольга Віленівна дає набридливі поради: «Тягни його до РАГСу».

Антон з’явився вранці. Я не хотіла зізнаватися, що у мене короткий робочий день. Він дізнався про це з інших джерел. Зустрів мене біля інституту. На білому авто, якого я раніше в нього не бачила.
– Сідай. Підвезу.
Я завжди боялася швидкої їзди. Та й не знала, який з нього водій.
– Я хотіла пройтися.
– Буде дощ, – він тицьнув пальцем в сіре небо.
– Люблю гуляти під дощем.
– Тільки не цього разу, – він обійняв мене за плечі і завів до салону автівки.
Підкорившись, я попросила підкинути мене до центру. Розслабившись на м'якому шкіряному сидінні, не одразу збагнула, що ми їдемо у зовсім протилежному напрямку.
–  Куди ти мене везеш?
– Зараз побачиш.
– Я хочу вийти.
– Ні.
– Що відбувається?
– Нічого особливого. Раніше я уганяв автівки. Хочу спробувати жінок.
Я довго сварилася, вимагаючи, щоб він зупинив автівку, а коли Антон припаркувався біля РАГСу, навпаки, відмовилась виходити.
– Досі думаєш про свого Антона? Але ти йому не потрібна.
– А тобі? – виснажившись сперечатися, втомлено запитала я.
–  Мені потрібна. Раніше мені здавалося, що я вже не зустріну дівчину, з якою мені захочеться обмінятися обручками, яку я покохаю. Що там пишуть у вашій теорії ймовірності? Кохання існує?
– Є така ймовірність, – через силу посміхнулася я.
– То давай спробуємо. Існує ж ймовірність, що ми будемо щасливими?  
– Не знаю. Давай перевіримо, – змушуючи сумніви замовкнути, відказую я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 16-05-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-02-2018

Оце так-так

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 16-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4291658401489 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …