Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2490
Творів: 44925
Рецензій: 87906

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Залізом та кров′ю. Книга перша (Цикл «АЛОДИ»)// Ч.1 гл. 5

© Меньшов Олександр, 07-02-2018
Ельфи, як і обіцяли, запропонували Першосвіту непогану амуніцію. (Теж саме стосувалося й мене, але я делікатно відмовився, бо, по-перше, не хотів бути зобов’язаним, а по-друге, все ще отримав від Сивояра – цілком мене влаштовувало.) І все ж мій напарник упустив свій шанс. При всьому тому виборі, який запропонувала Селена, він чомусь натягнув потерті шкіряні лати, а від мечів зовсім відмовився, кажучи, що краще списа зброї немає. Правда, трохи подумавши, Першосвіт окрім сулиці все ж прихопив і сокиру.

Зрозуміло, що острова ми не знали. Йти кудись «в тому напрямі», як промовила Селена, не просто дурість… Так можна потрапити і в халепу. Добре, що Брайан запросив декого з розвідників, і ті поділилися своїми відомостями та спостереженнями.

Хлопці дослідили лише невеличку частину острова. З їх слів, на заході уздовж берега тягнулась відносно невисока лісиста гірська гряда. Вона обмежувалась астральним морем і збоку здавалось, ніби острів «відкусили» від чогось більшого.

–Відкусили, – повторив доповідач та м’яко посміхнувся. Він якось нервово погладив своє коліно, та повідомив, що середину острова покриває суцільний ліс. – Здебільшого березняк. Саме туди відправилась Аманда зі своїми людьми… Вона сподівалась знайти хоч якийсь натяк на присутність на острові чи то Великого мага, чи на кшталт того.

–А що на сході?

–Треба дослідити… Однозначно можу лише сказати, що там також гори… Взагалі острів схожий на чашу, яка оточена з усіх боків скалами. Можливо в далекому-далекому минулому, це була долина…

–А що до тих руїн?

–Джунських? – чолов’яга кинув погляд на Брайана, а потім на своїх товаришів. – Руїни і… руїни… Мабуть, то було давнє місто. Чесно кажучи, мені це не цікаво.

Розмова доволі швидко стухла. Я відчув, що розвідник все ж не дуже щирий. Він занадто швидко підскочив на ноги та розпрощався, пославшись на зайнятість.

–Отже, йдемо в ліс? ­ – спитав мене Першосвіт.

–Зранку рушимо, – кинув я, готуючи торбу для походу. – Але, якщо не знайдемо Аманди, – звернувся до Брайана, котрий також збирався йти геть, – то я вмиваю руки… причому з чистою совістю!

Ельф огидненько посміхнувся, чим визвав в мене ще більше його неприйняття, та поспішив до Селени.

От, падлюка! – промайнуло в голові. – І відчуваю, ніби щось задумав, проте сам зв’язаний по руках і ногах власним словом…

Вранці, ледь зажевріло, ми нашвидкуруч поснідали, та вийшли з табору. Таємничий ельф тримався осторонь. Чесно кажучи, ми теж до нього, як то кажуть, не всією душею. Я взагалі був упевнений, що у нього є ще одне завдання, і, швидше за все, ми виступаємо лише як його охорона та супровід.

Ще в таборі я помітив, що ані Селена, ані Брайан також не проявляли особливої прихильності до свого одноплемінника. Мені навіть здалося, що вони були дещо ворожі один до одного, хоча... хоча чужа душа – темний ліс. Тим більше душа ельфів.

«Чому ж цураються? – переслідувала мене думка, як та настирлива муха. – Швидше за все від того, що він паладин... воїн Світла... Якщо цей ельф дав обітницю служити ідеалам, заповіданих Тенсесом, то не варто дивуватися, що він ні в гріш не ставить відносини з власною расою. Лише тільки справжня віра, молитва і служіння Сарну… і більше нічого»!

Що тут додати? Церква давно і міцно засіла у владних колах... і не без допомоги тих же паладинів...

Тоді ж чому Селена звернулась по допомогу саме до нього? – питав у себе. І не поки не знаходив відповіді. – Треба буде уважно придивиться до цього ельфа… Щось він не вселяє довіри.

Рухалися ми досить швидко. Я йшов попереду, слідом мовчазний ельф-паладин, а замикав групу Першосвіт. Раптом пригадалося, як гігант виправдовувався, що обрав сулицю та сокиру.

–Володіти мечем… ніколи не виходило освоїти цю науку… Та і як її освоїти? Треба гарного вчителя… А у нас що? Грошей тільки на те, щоб якісь дірки заткнути!.. А спис взяв, прицілився та жбурнув…

Я посміхнувся. Простий хлопець, це Першосвіт. Аж занадто простий…

–А ось ти спритно б’єшся! – з якоюсь заздрістю промовив він. – Коли ті засранці хотіли оленів відняти… Одному, другому… Ух! – Першосвіт махнув кулаком.

–Битися, справа не така вже і важка. Головне, не втрачати тверезості та пильності… А що до мечів, вважаю ця зброя не потребує надоособливих вмінь, – промовив я. – Побільше тренувань…

–А ти з якої родини? – раптом спитав хлопець, і тут же почервонів.

–Сьома вода на киселі! – відмахнувся я.

А що йому казати? Про втрачену пам′ять? Хоча, якщо покласти руку на серце, сумніваюся ніби відношусь до шляхти… Ані поведінка, ані звички на те навіть не вказують.

–А-а-а, – потягнув Першосвіт, хитаючи головою. І ніби вибачаючись, почав щось теревенити про своїх предків. – Звісно, хтось із них був з роду Валірів, проте коли то було! Та і взагалі, що у нас в Жодіно залишилось на спадок? Хата… невеличкий наділ біля Вільшанки… Це річка в Темноводді… Ти, Боре, бував у Темноводді?

–Ні, – кинув у відповідь.

–А багато мандрував?

–Достатньо…

–А мій тато служив у війську Ліги. Майже всі чоловіки нашого роду служили…

–Чому ж батько не навчив управлятися мечем?

–Ну… після важкого поранення йому було не до танців з ним… Тато взагалі людина мирна… Ось я і навчався майже сам…

–Скільки ж дітей в твоїй родині? – запитав я.

–П′ятеро – я та сестриці. Дар′я, Єлизавета...

–Ти що єдиний син?

–Угу!

–Уявляю собі це жіноче царство.

Ми з Першосвітом розсміялися. І тут же я прямо в лоб отримав питання:

–А ти один в родині?

Все ще продовжуючи посміхатися, я трохи забарився з відповіддю. Але спохватився та збрехав: «Один». А чи так це? На душі раптом стало гидко. Чому мені не хочеться дізнатися про свою родину? І справді ж не хочеться! Зовсім… Навіть думок подібних не народжується. Невже я не людина?

Знову пригадую про це і чомусь починаю сердитися. Чи занадто багато в мені приховано загадок?

Берези на нашому шляху почали потихеньку пропадати, поступаючись місцем дубам, а деінде ялинам. Відразу стало похмуро та якось тихо. Пташині трелі змінилися на тривожні крики сорок.

Орієнтуватися було трохи важкувато, тим паче коли взагалі не знаєш куди рухатися. Ми з сьомго початку відправилися на північ, проте, здається, десь трохи схибили. І до речі, за весь цей час ані разу не знайшли слідів загону Аманди. Дивно, чи не так? Особливо враховуючи, що той складався щонайменше з півсотні ельфів, людей та гіберлінгів.

–Привал! – скомандував я. Мабуть, варто трохи перепочити та розібратися в обстановці. А ще б було добре розпланувати подальші кроки. Інакше по лісу можна валандатися до кінця часів.

–У-у-у! – Першосвіт задоволено звалився на траву. – Добре-то як! Ніколи не любив таке тісне взуття, – і він почав стягувати чоботи.

–Навіщо ж тоді ти таке собі прихопив?

Першосвіт у відповідь лише посміхнувся, а потім раптово звернувся до ельфа:

–Слухай, друже, а як тебе звати? А то ми нібито разом одну справу виконуємо, а чомусь толком не познайомилися.

Ельф на якусь мить здивовано поглянув на хлопця, ніби кажучи: «Це ти до мене звертаєшся»? Кілька секунд він над чимось роздумував, а потім досить гордовито відповів:

–Бернар! – ельф зробив наголос на першому складі. – Бернар ді Прі.

–А звідки ти? – не вгамовувався Першосвіт.

Взагалі-то, мені самому треба було це випитати. А чому я цього не зробив – Ніхаз його знає!

–З Тєнебри, – спокійно відповів ельф. Обличчя його не виражало жодних емоцій. Він взагалі поводився дивно, як для ельфа. Може це тому, що він свого роду жрець… або дав якусь обітницю…

В очі кидалась відсутність прикрас на одязі. На Бернарі був звичайний чорний балахон до самої землі, де-ніде розшитий символами Церкви Світла. В руках ельф тримав звивистий дерев’яний посох, зовсім простий. Ніяких тобі цяцьок, хутряних або шовкових накидок, шапок чи іншої дурні. Все просто і лаконічно.

«Мабуть, все ж дав обітницю вести аскетичний спосіб життя», – вирішив я.

За весь час привалу Бернар більше не промовив жодного слова. Він з часткою байдужості сидів осторонь і навіть відмовився від запропонованої фляги з водою. Я не став на цьому акцентувати увагу. Не хочеш, та й Тенсес тобі в допомогу! Моє діло запропонувати, його – погоджуватись чи відмовлятись.

Я полишив Бернара у спокої, та вирішив зайнятися з’ясуванням того, куди нам все ж далі рухатися. Зізнаюсь, слідопит з мене поганенький… Проте не настільки, щоб не знайти цілий загін.

Залишивши на землі зброю та похідну торбу, я поліз на сосну. Вибрав одне з високих дерев та почав збиратися. От скажу вам заняття! Хай Сарн милує!

Отже вже на вершині, спробував зорієнтуватися і… зрозумів, ми не те, щоб схибили, взагалі пішли геть в інший бік – до західних плоскогір′їв. Оце нас закрутило, хай йому грець!

Я спустився і ми знову рушили, але цього разу із поправкою на помилку.

–Отже, ти з Темноводдя, – ми тихо перемовлялися з Першосвітом. – Як ти там казав? Уділ Валірів?

–Ну то ж всім відома річ! – вигукнув хлопець, проте якось здивовано. Ніби я сказав дурницю. – Колиска Канії! Серце алода Кватох!

–Так прямо і «колиска»! Серце! – а не занадто голосно для такої діри, як Темноводдя?

–А чого ти? – насупився Першосвіт. Здається, окрім того, що він з цієї давньої частини алоду Кватох, який складався із Світолісся, Темноводдя та Сівєрії, хвалитися було нічим. – Між іншим, ця земля – родове володіння Валірів, перших імператорів Канії… Ти ж знав, що колись і сама Канія була імперією?

–Чув… то було дуже давно… дуже-дуже давно… Ще до Катаклізму, здається…

–Так, так, – захитав головою Першосвіт. – В ті часи навіть не було ніякого Хадагану! Добрі старі часи… Між іншим, чи ти знаєш, що через Тенсеса люди і розсварилися? Коли правили Валіри, серед народу Канії не було розбіжностей… А ледь Тенсес знову захотів влади, як почалося… І ось тепер маємо ворогів серед собі подібних…

Першосвіт натякав на Хадаганську імперію. Чесно кажучи, я не особо знався на давній історії, тому сперечатися не став. Для мене хадаганці просто залишалися ворогами, не більше, не менше. А з яких причин так сталося, то хай вчені голови розбираються.

–І що ви в своєму Темноводді? Чи часто згадуєте валірське правління? – піддражнював я хлопця. Здається, він щось розійшовся у своїх розповідях. Вже і на самого Святого Тенсеса почав наговорювати. Хоча мені до Церкви Світла немає діла!

–Хто ж не хоче жити добре! – розвів ручищами Першосвіт. – От хіба зараз та держава, що була за тих часів? Валірів згадують, лише для красного слівця. Старої столиці немає, а Новоград… От хіба це справжня Канія?

Хлопець явно розмірковував не власними думками. Скоріш за все – це було десь підслухано. Відчутно, що всі слова чужі, не Першосвітові. Він ще деякий час досить зверхньо відгукувався про теперішню правлячу верхівку. Жалкував, що давні роди відсторонені, а їх місце зайняли якісь вискочки…

Мені до того не було аніякого інтересу. Це суцільне скиглення, яке часто можна спостерігати в далеких від центру частинах Лігі. «Колись», та «колись», або «ось раніше» – типова хвороба забутої Сарном периферії. А ледь Першосвіт потрапить в Новоград, та зможе там прижитися, його розмови кардинально зміняться. І буде вже кричати на всіх кутах: «Понаїхали! Дихати вже нічим»!

Розмова з Першосвітом притихла. Хлопець замовк, занурившись у власні думки, а я відірвався трохи вперед, та продовжив пошуки слідів загону Аманди.

Декілька годин ми топали, пробираючись крізь буреломи та хащі, обходили глибокі яри, але чим далі йшли, тим мені знову зрозумілішим ставало, що кудись не туди забрели. Приховувати власну слабкість було б неправильним, - мізкувалося мені. - Врешті-решт зі своїми напарниками треба бути чесним.

–Ну що, хлопці, робити будемо? – запитав я на вимушеному привалі, після того, як пояснив про блукання лісом.

–Може знову виберемось на дерево? – спитав Першосвіт. – Хочеш, я це зроблю?

Я розсміявся, уявляючи, як Першосвіт буде стрибати по вітках. Білка з нього ще та!

–Ми це зробимо, - погодився я. – Проте, боюсь, знову виясниться, що ми відійшли від напрямку.

На обличчі ельфа промайнуло щось схоже на розгубленість.

–Скажи, Бернаре, – звернувся я до нього, - а ти віриш в те, що Аманда рушила досліджувати цей острів?

–Безумовно! – швидко відповів ельф.

–Якщо у неї немає добрих слідопитів, її загін також міг блукати по лісу.

Бернар фиркнув та раптом доволі сердито промовив:

–У мене відчуття, пане Боре, що ви навмисно топчетесь на місці.

–Можу поступитися вам місцем…

–Я не слідопит!

–Ну і не дуже на те претендую!

Ми втупились один в одного. Ельф насторожено погладжував свій посох.

–Тоді скажіть, друже, – звернувся я до Бернара, – навіщо пішли зі мною? Що вам треба від Аманди?

–Нічого! – сухо відповів той.

–Дивні у вас ігри… у ельфів… Що взагалі за ніхазовня відбувається?

–Я тебе не розумію.

–А що тут розуміти! В таборі щось трапилось, так?

Ельф навіть вусом не повів. Він легко витримав мій погляд та спокійно спитав:

–Чому ти так вирішив?

–Бо не дурний, та вмію слухати… А ще через розвідників! Скажи, чому їх не відправили на пошуки Аманди? А я тобі сам відповім: в таборі щось трапилося і розвідники потрібні для іншої справи. Так?

Бернар мовчав. В куточках його губ заховалась посмішка, проте вона скоріш за все говорила про досаду, ніж про щось інше.

–Селена була щирою, – продовжував я, – коли розповідала, що особливо довіритись їй нікому, і вибір впав на мене скоріш через безвихідь… Вона взагалі не дуже раділа тому, що доводиться керувати цілим табором, доки Аманда десь мандрує. Селені б з красенями ельфами час провести, або зі своїми подругами… а тут таке щастя впало…

–Аманда не загубилась, просто зв’язок з нею дещо втрачений, – перебив мене ельф.

Раптом на пагорб майже беззвучно вийшла попелясто-сіра рись. Вона ліниво оглянула нас і присіла на задні лапи, ніби вирішила поспостерігати за людьми. Першосвіт рефлекторно потягнувся за списом, я поглянув на лук, але Бернар різко підвівся та різким жестом зупинив нас.

Пара секунд і на пагорб піднялася закутана в шкіряний одяг невеличка фігура.

–Псяче хутро! – я напружився. – Це що?

–Язичник, – тихо кинув Бернар. Він сказав саме «язичник», а не «друїд», яктиповий служник Церкви. І було в його голосі щось схоже на зневагу.

Незнайомець скинув капюшон і перед нами постала… дівчина… Так, молода дівчина… Навіть, зовсім молода! Я би сказав – підліток… Юне-юне личко... акуратний маленький носик... Гарненька буде паночка, коли дозріє…

Друїдка зробила рукою якийсь незрозумілий жест і рись відступила вбік, наче дозволяючи дівчинці пройти вперед.

Бернар зробив пару кроків назустріч та кивнув головою в знак привітання. Дівчина також відповіла кивком, але залишилася стояти на місці.

Мій погляд притягнула шикарна коса темно-каштанового кольору. Товста… довга… У нас, між іншим, косу заплітали вже зрілі дівчата. Таким дозволяли навіть носити жіночий одяг, а не дитячий… А ще у нас було заведено, щоб після народження дівчинки батьки плели солом’яну косу. Її вішали в будинку за піччю, аби дитинка безтурботно дожила до свого дівоцтва…

Чекай! Де це «у нас»? На Інгосі? – я заплющив очі, намагаючись схопити спогади за хвіст. Вони, наче сонячний промінь, на якусь мить пробилися крізь щільну тканину забуття, висвітливши тумані картини минулого, а потім потьмяніли… І чи то минуле? Може то моя свідомість балує?

Літо… селище… сизе небо… погляд ковзає по картинкам, так і не в силах зупинитися хоч на одному з них…

–Хцо сє ви? – все вмить зникло з голосом дівчини-друїдки.

Я розплющив очі, озирнувся… Ліс… поряд Першосвіт… Бернар… ніякого селища… ніяких картинок…

–Розвідники, – відповів ельф, при тому гордовито посміхаючись.

Дівчина схилила голову та про щось задумалася. Рись прилягла і втупилася в нас недобрим поглядом. Таким кішка, мабуть, дивиться на мишей, коли ті знахабніло вилізли з нірок та шастають по хатинці.

Я пам′ятаю, хтось в таборі брехав, що у кожного друїда є «помічник» – безтілесний дух тварини, чи то ведмедя, кабана, оленя… та бозна кого ще... Але дивлячись на цю рись, чомусь починаєш сумніватися в його безтілесності. Можливо, це ніякий не дух, а простий годованець.

От цікаво, ця дівчина звідси, з цього острова, чи бігла з нами крізь портал? – раптом промайнула інша думка. Я тут же напружився. – Така метушня тоді була… на площі… Але не дуже пам’ятаю, щоб серед біженців були друїди… тим паче з тваринами… Проте з іншого боку, в портал біли тисячі людей… ельфів… гіберлінгів…

Поки про те розмірковував, дівчинка кивнула нам головою та попрямувала назад у зарості. Рись тут же схопилася на ноги і рушила слідом за своєю господинею.

–Що це було? – тихо пробубонів Першосвіт.

–Що та що! Язичники, – відмахнувся ельф. Ніби ця фраза повинна була все пояснити.

Я чомусь пригадав Анастасію. Вона на відміну від цієї дивної дівчинки виглядала більш адекватною, хоча також трималася давніх язичницьких культів. А взагалі, орден Друїдів настільки заплутане і незрозуміле явище, що дивуватися поведінці їх членів не варто.

–Одного разу в Залізному порту, – раптом продовжив ельф, - того, що на Зимовому березі, на заставу напали хадаганські солдати. Вартові практично не встигли надати ніякого опору... І ось вже коли здавалося прийшов кінець, з лісу повернулися язичники. Вони стрімко атакували і в якісь лічені хвилини хадаганці були перебиті. А ті, хто з них залишився в живих, попадали на коліна і почали благати пощади…

Бернар важко зітхнув та поправив свій балахон.

–Друїдські ведмеді, – неголосно додав він, – роздерли нападників, як овець… пожираючи живцем.., – ельф опустив очі та про щось задумався. Декілька секунд він стискав свій посох, буцімто намагався вичавити з нього воду, а потім глухо промурчав: – Я мав досвід спілкування з язичниками, і скажу чесно, що вони дуже... дуже... дуже…

Кожне наступне «дуже» ставало все більш схожим на гарчання роздратованого звіра. Бернар знову зітхнув, так і не закінчивши свого речення.

Ми з Першосвітом перезирнулися.

–Нам треба було у неї запитати, – раптом сказав гігант.

–Що запитати? – не допетрав я.

–Про сліди… А може вона й загін Аманди бачила… чи зустрічала?

–От псяче хутро! Чого ти раніше не сказав!

–Ну то добра думка приходить завтра...

–Гаразд… Що ж будемо робити, хлопці? – я ляснув себе нозі.

Бернар нагадав мені про бажання видертись на дерево та оглянути місцевість. Я так і зробив, на що витратив десь зо десять хвилин.

–І знову нас віднесло на захід, – спустившись розповів своїм товаришам. – Наче тягне туди…

–На захід, так на захід, – Першосвіт піднявся на ноги. – Туди, так туди! Ми все одно не знаємо, де шукати Аманду!

–А ти що скажеш, Бернаре? – спитав я у ельфа. Недавньої розмови на підвищених тонах наче і не було зовсім. Поява друїди напружила всіх, чим може і трохи зблизила наш невеликій загін.

Ельф кивнув головою, погоджуючись з пропозицією Першосвіта. Ми підібрали свої пожитки і рушили далі. А вже до вечора вийшли до скель та вирішили заночувати на невеликому плато.

Принесли хмизу та розвели багаття. Потім повечеряли. Розмови, як такої, не складалося. Можливо все ж через Бернара. Він втупився в яскраві язики полум′я, про щось розмірковуючи. Раптом обережно відкашлявся і тихенько заспівав.

Це була досить красива мелодійна пісня, але на жаль на ельфійській мові, так що зрозуміти її суть було неможливо. Хрипота в голосі Бернара надавала їй незвичайного звучання. Ми з Першосвітом навіть затихли, не бажаючи порушити струнку гармонію пісні.

Коли Бернар закінчив, в небі вже засвітилися перші зірки.

–Красиво, – підсумував Першосвіт. – А про що ж пісня?

Бернар знову відкашлявся та неголосно відповів:

–Це «Пісня про Драконів», найпрекрасніших істот Сарнаута.

–Дракони? Вони ж давним-давно зникли, – здивувався хлопець.

А я раптом пригадав ту статую на березі, біля якої призивав Покровителя. Вона, здається, також була у вигляді дракону… Хоча, яке це створіння насправді, я не знав.

–Так, давним-давно, – кивнув головою ельф. – Але пісня залишилась…

–А що це ти про них згадав?

–Просто так, – криво посміхнувся Бернар. – Чи мені може кабацькі пісні співати?

–Тю! Та до чого тут це, – образився Першосвіт.

–Послухай, Бернаре, - долучився я до розмови, – а з якого ти Дому? Ді Прі – про такий рід щось не чув.

Чесно скажу, що взагалі в ельфійських родах ні в зуб ногою! Просто знову спробував щось прояснити про нашого с Першосвітом попутника.

–Це невелика… зараз маловідома гілка сім′ї ді Дюсєр.

–А-а, – кивнув я.

А в голові ніби спалах… що ді Дюсєри… ді Дюсєри… А Ніхаз тебе бодай! Що з ними не так? Чого мене раптом напружили це слово?

–Хмм! – роблю зарозумілу пику. ­– Хмм! Мені думалося, що всі інші родини загинули після Катаклізму... Хіба не так? Скільки Домов лишилось?

–Це хибна думка, – сердито відрізав Бернар. – Маленькі Дома ще існують…

Розмова явно розклеїлася. Я не став пробувати її продовжувати, бо відчув як напружився Бернар. І чого б це? Безвинне питання… лише поцікавився… а ельф відразу перетворився на колючого їжака…

–Гаразд! – примирливо промовив я. ­І тут же перемкнувся на часи чергування, вирішивши заздалегідь обговорити коли та кому вартувати, поки інші будуть відпочивати.

Першим охороняти спокій випало мені. Що ж, не саме погане закінчення дня… А той, зізнаюсь, був сповнений ще тих неприємних моментів, загадок та несподіванок, хай їм грець!

Отже перепочинемо, а завтра подивимось, куди ноги занесуть…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7168920040131 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нездоланні». Залежності, які тримають нас на гачку
Чи думали ви про те, скільки часу щодня займає перевірка електронної пошти, соц. мережі чи нова серія …
«Чому нації занепадають». Теорія і історія світової нерівності
Є книжки, які, попри певну спрощеність чи, можливо, саме завдяки їй, здатні вплинути на світогляд широких …
«Люди чи прибуток». Відповідь однозначна
Піддатися спокусі легкого збагачення чи подумати про людей — ми опиняємося перед таким вибором чи не щодня. …
Для чого бізнесменам «Мистецтво війни»?
Може видатися дивним, що трактат, якому більше, ніж дві тисячі років, допоможе нам навчитися бізнесу. …